Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Кастаньєти
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кастаньєти
Тільки коли мені виповнилось чотирнадцять, я зрозумів, чому мама носила сусідові капусняк. Наш будинок у забутому богом райцентрі був розділений на дві половини, в кожної з яких була своя історія. В одній жив малий я з батьками. А у другій мешкав чи то вже чоловік, чи то ще хлопець років двадцяти п’яти на прізвисько Кейла. Наша частина була сяк-так підрихтована, пофарбована й узагалі більш-менш доглянута. Кейлина ж половина була вся якась сутула й перекошена, а з дірявого даху на подвір’я осипався цеглою стомлений димар.
Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.
Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...
— Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.
Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.
Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.
Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.
Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:
— Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!
Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.
Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.
Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.
Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.
Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...
— Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.
Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.
Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.
Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.
Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:
— Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!
Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.
Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.
Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Про психонавтів на дауншифті"
• Перейти на сторінку •
"Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла"
• Перейти на сторінку •
"Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла"
Про публікацію
