Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Кастаньєти
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кастаньєти
Тільки коли мені виповнилось чотирнадцять, я зрозумів, чому мама носила сусідові капусняк. Наш будинок у забутому богом райцентрі був розділений на дві половини, в кожної з яких була своя історія. В одній жив малий я з батьками. А у другій мешкав чи то вже чоловік, чи то ще хлопець років двадцяти п’яти на прізвисько Кейла. Наша частина була сяк-так підрихтована, пофарбована й узагалі більш-менш доглянута. Кейлина ж половина була вся якась сутула й перекошена, а з дірявого даху на подвір’я осипався цеглою стомлений димар.
Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.
Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...
— Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.
Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.
Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.
Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.
Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:
— Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!
Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.
Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.
Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.
Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.
Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...
— Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.
Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.
Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.
Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.
Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:
— Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!
Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.
Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.
Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Про психонавтів на дауншифті"
• Перейти на сторінку •
"Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла"
• Перейти на сторінку •
"Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла"
Про публікацію
