ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Гуменчук (1986) /
Проза
Кастаньєти
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кастаньєти
Тільки коли мені виповнилось чотирнадцять, я зрозумів, чому мама носила сусідові капусняк. Наш будинок у забутому богом райцентрі був розділений на дві половини, в кожної з яких була своя історія. В одній жив малий я з батьками. А у другій мешкав чи то вже чоловік, чи то ще хлопець років двадцяти п’яти на прізвисько Кейла. Наша частина була сяк-так підрихтована, пофарбована й узагалі більш-менш доглянута. Кейлина ж половина була вся якась сутула й перекошена, а з дірявого даху на подвір’я осипався цеглою стомлений димар.
Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.
Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...
— Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.
Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.
Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.
Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.
Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:
— Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!
Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.
Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.
Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.
Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.
Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...
— Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.
Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.
Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.
Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.
Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:
— Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!
Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.
Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.
Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Про психонавтів на дауншифті"
• Перейти на сторінку •
"Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла"
• Перейти на сторінку •
"Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла"
Про публікацію