ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Гуменчук (1986) /
Проза
Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла
Одного разу, в далекому-предалекому царстві, під важкими кийками та каблуками працівників виправної колонії віддав Богові позичену в нього душу педофіл Петро. Робив він це довго й неохоче, ніби торгуючись. На волі було лагідне серпневе надвечір’я, а на зоні було темно й вогко. Єдиним свідком видовищного етапування на той світ була чорна коридорна пліснява, щедро зрошена кров’ю та зубами.
Того ж тижня, у тому самому царстві, у камері такої ж, але вже іншої колонії з натхненно перерізаними вздовж, впоперек та ще й по діагоналі венами знайшли тіло корупціонера Павла. “Дивний спосіб... З його-то гемофобією та нездатністю здобувати ріжучі предмети”, — зітхали криміналісти, фотографуючи розпатране тіло у викличній позі, що, вочевидь, мала б натякати на каяття. Але до протоколів слухняно записали “не виніс тягаря відповідальності”.
То були цілком буденні, звичні навіть для місцевої преси витівки. Рутина. І так ці випадки й забулися б на смітнику історії — просто ще кілька засічок у вервечці смертей нікому не потрібних покидьків.
Та не так сталось, як гадалось. Дві пригоди наклались одна на одну і виник резонанс. З резонансу вибухнув скандал, а скандал переріс у лемент.
Півцарства, навіть більше, тішилося як наглій смерті педофіла Петра, так і інсценованому суїциду корупціонера Павла, та бажало мертвим в’язням ще по одній кончині. Ці люди щиро хвилювались за працівників колоній — звитяжних соколиків, які під кінець зміни мали звичку гарцювати по комусь із підопічних, чи то пак піддослідних. Те ж саме більше півцарство переймалось, що це саме з його податків утримують уже списане біосміття.
Зрідка у злагодженому багатоголоссі простого народу чулось непереконливе бідкання іншого, меншого півцарства. Щось там про законні права та перевищені обов’язки. І почались у далекім-предалекім царстві чвари.
— Правильно зробили, я б ще й трупа обісцяв!
— Шкода нормальних хлопців — посадять ні за що.
— А уяви, якби він твою дитину отак…
— Обікрав простий народ, а ми його годуєм!
— А, може, ти теж педофіл?
Надривалось на емоціях більше півцарство.
— Безкарність породжує нових садистів!
— Те й що тепер? Всіх на стовпах вішати?
— Вони заслужили на смерть — через суд, а не отак...
— За злочини вони відбували покарання. А оце — самосуд.
— Ми захищаємо не злочинців, а закон!
Намагалось докричатись менше півцарство.
Соцмережі кипіли від нескінченних точок зору, ток-шоу забалакували теми типу “Закон чи справедливість?”, преса обсмоктувала, наскільки наскрізь прогнила пенітенціарна система, а Міністерство юстиції вивчало докази у звичному для себе стресовому режимі.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло шиється. Аж ось почались суди над причетними до смертей педофіла Петра й корупціонера Павла. І то не чорна хмара опустилася на царство, а протести прокотилися містами та селами! Заступився мудрий народ за синів своїх, що, не жаліючи себе, не жаліли зеків.
Небайдужі активісти на пару з невідомими патріотами підчікували та били суддів, блокували міністерства та прокуратури, створювали й поширювали агітматеріали. Словом, демонстрували свою громадянську позицію всіма доступними способами, часто за допомогою спецзасобів.
Минали роки та генпрокурори, змінювались адвокати й сезони за вікном, а в колоніях так само помирали в’язні. То на шнурках, то на пляшках. В того кровотеча відкрилась, а той на огорожу під напругою стрибнув. Зек за зеком, смерть за смертю, вирок за вироком, закон за законом — так воно й притерлось, що народ уже й не проти.
За інерцією причетних до тих нещасних випадків ще якийсь час звільняли, а потім поновлювали на посадах. А з часом уже й звільняти перестали. Вони були гарними сім’янинами, із золотими руками та шкільними медалями. Пізніше медалі почали давати й по місцю роботи. За сумлінну працю й вагомий внесок у активне життя колонії. Особливо сумлінні змінювали одне одного на дошці пошани.
Працювати стало легше — з’явився вибір. Якщо колись під жорсткі підошви правосуддя потрапляли ті, хто особливо дратував, то тепер ним міг стати хто завгодно, тепер експонати підбирались під настрій або й просто так. В тюремних коридорах часто лунало “еники, беники”.
Взірцевих працівників запрошували на інтерв’ю, де вони незмінно демонстрували свої таланти! Той на фортепіано грає, той веде блог “Прапор вертухайщини”, а той розводить гіацинти. З часом на нових зірок ефіру стали рівнятись школярі. Справді ж — нормальні хлопці. І все у них, як у людей. Дітей одне одному хрестять, до родичів на Великдень навідуються:
— Що там, як життя?
— Та таке... Роботи багато. Якраз вчора з хлопцями в камері одного повісили. Барига був. Смішний такий, брикався дуже. Бач, який синець лишився... А ти що — все гаразд? Те й добре, Машці привіт передавай.
Дуже скоро в’язнів перестали транспортувати до в’язниць. Усе одно заб’ють, як собаку — то нащо ж ото возитись? Випалювати бензин? Витрачати податки законослухняних громадян?
Тоді вакансії Нормальних Хлопців відкрили при судах. Ці виконавці одразу після вироку виводили підсудного до спеціальної кімнатки, звідки його виносили уже вперед ногами.
Маленькі суди у райцентрах не могли собі дозволити ні окремої кімнатки, ні Нормального Хлопця, тому тамтешні судді власноруч забивали підсудного своїми молотками прямо в залі засідань. Брудна робота, звісно, але чого не зробиш за +15% до посадового окладу?
Ряди в’язнів поріділи, а камери стояли напівпорожні. Деякі колонії довелось перепрофільовувати на готелі. Податки вивільнились і дехто з більшого півцарства став мастити на хліб уже не тільки масло, а ще й ікру.
А що ж менше, вічно невдоволене півцарство?
З цими все просто. Лідери їхні або за кордон повтікали й звідти щось там дзявкають, або подружилися з зечарами, чиї права відстоювали, ближче, ніж хотіли. Всіх їх на тій зоні і помножили на нуль. Решта недобитків втекла у підпілля — в лісах ховаються. Іноді ще на колонії нападають. Вбивають нормальних хлопців, звільняють таких самих недобитків і знову по норах.
Подейкують, ніби ікони мучеників Петра й Павла стоять на видному місці у кожному бункері руху спротиву.
25.10.2020.
Того ж тижня, у тому самому царстві, у камері такої ж, але вже іншої колонії з натхненно перерізаними вздовж, впоперек та ще й по діагоналі венами знайшли тіло корупціонера Павла. “Дивний спосіб... З його-то гемофобією та нездатністю здобувати ріжучі предмети”, — зітхали криміналісти, фотографуючи розпатране тіло у викличній позі, що, вочевидь, мала б натякати на каяття. Але до протоколів слухняно записали “не виніс тягаря відповідальності”.
То були цілком буденні, звичні навіть для місцевої преси витівки. Рутина. І так ці випадки й забулися б на смітнику історії — просто ще кілька засічок у вервечці смертей нікому не потрібних покидьків.
Та не так сталось, як гадалось. Дві пригоди наклались одна на одну і виник резонанс. З резонансу вибухнув скандал, а скандал переріс у лемент.
Півцарства, навіть більше, тішилося як наглій смерті педофіла Петра, так і інсценованому суїциду корупціонера Павла, та бажало мертвим в’язням ще по одній кончині. Ці люди щиро хвилювались за працівників колоній — звитяжних соколиків, які під кінець зміни мали звичку гарцювати по комусь із підопічних, чи то пак піддослідних. Те ж саме більше півцарство переймалось, що це саме з його податків утримують уже списане біосміття.
Зрідка у злагодженому багатоголоссі простого народу чулось непереконливе бідкання іншого, меншого півцарства. Щось там про законні права та перевищені обов’язки. І почались у далекім-предалекім царстві чвари.
— Правильно зробили, я б ще й трупа обісцяв!
— Шкода нормальних хлопців — посадять ні за що.
— А уяви, якби він твою дитину отак…
— Обікрав простий народ, а ми його годуєм!
— А, може, ти теж педофіл?
Надривалось на емоціях більше півцарство.
— Безкарність породжує нових садистів!
— Те й що тепер? Всіх на стовпах вішати?
— Вони заслужили на смерть — через суд, а не отак...
— За злочини вони відбували покарання. А оце — самосуд.
— Ми захищаємо не злочинців, а закон!
Намагалось докричатись менше півцарство.
Соцмережі кипіли від нескінченних точок зору, ток-шоу забалакували теми типу “Закон чи справедливість?”, преса обсмоктувала, наскільки наскрізь прогнила пенітенціарна система, а Міністерство юстиції вивчало докази у звичному для себе стресовому режимі.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло шиється. Аж ось почались суди над причетними до смертей педофіла Петра й корупціонера Павла. І то не чорна хмара опустилася на царство, а протести прокотилися містами та селами! Заступився мудрий народ за синів своїх, що, не жаліючи себе, не жаліли зеків.
Небайдужі активісти на пару з невідомими патріотами підчікували та били суддів, блокували міністерства та прокуратури, створювали й поширювали агітматеріали. Словом, демонстрували свою громадянську позицію всіма доступними способами, часто за допомогою спецзасобів.
Минали роки та генпрокурори, змінювались адвокати й сезони за вікном, а в колоніях так само помирали в’язні. То на шнурках, то на пляшках. В того кровотеча відкрилась, а той на огорожу під напругою стрибнув. Зек за зеком, смерть за смертю, вирок за вироком, закон за законом — так воно й притерлось, що народ уже й не проти.
За інерцією причетних до тих нещасних випадків ще якийсь час звільняли, а потім поновлювали на посадах. А з часом уже й звільняти перестали. Вони були гарними сім’янинами, із золотими руками та шкільними медалями. Пізніше медалі почали давати й по місцю роботи. За сумлінну працю й вагомий внесок у активне життя колонії. Особливо сумлінні змінювали одне одного на дошці пошани.
Працювати стало легше — з’явився вибір. Якщо колись під жорсткі підошви правосуддя потрапляли ті, хто особливо дратував, то тепер ним міг стати хто завгодно, тепер експонати підбирались під настрій або й просто так. В тюремних коридорах часто лунало “еники, беники”.
Взірцевих працівників запрошували на інтерв’ю, де вони незмінно демонстрували свої таланти! Той на фортепіано грає, той веде блог “Прапор вертухайщини”, а той розводить гіацинти. З часом на нових зірок ефіру стали рівнятись школярі. Справді ж — нормальні хлопці. І все у них, як у людей. Дітей одне одному хрестять, до родичів на Великдень навідуються:
— Що там, як життя?
— Та таке... Роботи багато. Якраз вчора з хлопцями в камері одного повісили. Барига був. Смішний такий, брикався дуже. Бач, який синець лишився... А ти що — все гаразд? Те й добре, Машці привіт передавай.
Дуже скоро в’язнів перестали транспортувати до в’язниць. Усе одно заб’ють, як собаку — то нащо ж ото возитись? Випалювати бензин? Витрачати податки законослухняних громадян?
Тоді вакансії Нормальних Хлопців відкрили при судах. Ці виконавці одразу після вироку виводили підсудного до спеціальної кімнатки, звідки його виносили уже вперед ногами.
Маленькі суди у райцентрах не могли собі дозволити ні окремої кімнатки, ні Нормального Хлопця, тому тамтешні судді власноруч забивали підсудного своїми молотками прямо в залі засідань. Брудна робота, звісно, але чого не зробиш за +15% до посадового окладу?
Ряди в’язнів поріділи, а камери стояли напівпорожні. Деякі колонії довелось перепрофільовувати на готелі. Податки вивільнились і дехто з більшого півцарства став мастити на хліб уже не тільки масло, а ще й ікру.
А що ж менше, вічно невдоволене півцарство?
З цими все просто. Лідери їхні або за кордон повтікали й звідти щось там дзявкають, або подружилися з зечарами, чиї права відстоювали, ближче, ніж хотіли. Всіх їх на тій зоні і помножили на нуль. Решта недобитків втекла у підпілля — в лісах ховаються. Іноді ще на колонії нападають. Вбивають нормальних хлопців, звільняють таких самих недобитків і знову по норах.
Подейкують, ніби ікони мучеників Петра й Павла стоять на видному місці у кожному бункері руху спротиву.
25.10.2020.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію