Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Дев'ять днів
Нікого не хотілося бачити. Телефонували родичі, набивалися на поминальний обід, та вона всім відмовляла, пославшись на те, що захворіла. Навіть не знала, чи прийде до неї син - Сергій, але сподівалася на те, і дуже чекала . Накривши свіжу картату скатертину на стіл, запаливши поминальну свічку перед світлиною померлого, Віра тихо сиділа, прислухаючись до ліфта і кожного звуку. Останнім часом кепсько спала, погано їла. Тепер вже вона кричала майже щоночі, як, колись, її покійний чоловік. Жінку мучили гнітючі видіння. В кімнаті небіжчика постійно чула шерех капців. Інколи прокидалася від того, що Віктор її кличе до себе, хрипло, глухо: "Віро, Віро"- ніби з потойбіччя. Жінка тихо божеволіла, самотня наодинці зі своєю бідою. Сини ні разу не обізвалися. Коли телефонувала вона, не відповідали. Жінка дивилася на себе в люстерко і повірити не могла, що вона - це - вона. Синці під очима, смутний погляд, змарнілі впалі щоки і глибока зморшка на чолі. Вже не ховала сигарети в тумбочці. Постійно палила і дивилася вниз з висоти дев'ятого поверху. Колись вона мріяла літати і жаліла чому Бог не дав людям крила. А тепер її тягло униз магнітом туди, де в одну мить можуть обірватися всі її страждання і земля стане небом, не тим темним, що у день поховання Віктора, а бірюзово- блакитним, залитим засліплюючим неоновим світлом. Варто тільки зробити крок, лише один крок у безодню і все скінчиться в одну секунду. Навіщо жити, навіщо так жити?
- Якби ж то я була впевнена, що побачу Боже світло в кінці тунелю, а коли навпаки - чорне пекло тортур, - міркувала нещасна жінка. Лише думка про вічні муки зупиняла переступити межу терпіння.
Траурної хустки вдова не носила, але, як не дивно, їй тепер не вистачало Віктора. Це, як жертва сумує за своїм катом, що довго протягом багатьох років мучив її.
Вона пригадувала найкращі миті спільного життя, але на душу падали тільки солоні сльози і синці провини.
Віра піднялася і знову пішла смалити на балкон - це на деякий час її заспокоювало. На вулиці сльота вкривала заасфальтовані тротуари, дороги і брунатні газони. Так швидко розтануло небесне чудо. Залишки снігу розкидані розкришеним пинопластом ще де-не-де лежали обабіч стежок, що вели до лісу. Зграя горобців вчинила веремію і будила все довкола переплутавши зиму з весною. Чудасії природи відкривалися зору незвичним для січня краєвидом.
Нарешті у двері подзвонили! Жінка полегшено зітхнула і побігла відчиняти замок. Все ж таки, син прийшов - думала вона. Не глянувши у вічко, відкрила швидко двері і обімліла... На порозі побачила зовсім іншого чоловіка.
- Це ти? - злякано відреагувала на несподіваного гостя Віра. - Навіщо ти з'явився на мої очі? З хвилину на хвилину прийде син і я не можу допустити, щоб він тебе побачив. І сама не бажаю тебе більше бачити ніколи! Геть, з мого життя! - Чуєш, геть! - крикнула в серцях Віра, ляснувши дверима перед носом небажаного гостя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дев'ять днів
IX
Дев'ять днів минуло відтоді, як Віра знайшла свого чоловіка мертвим на підлозі вітальні своєї квартири. Як швидко вони пролетіли ці дев'ять днів, але жінці здавалося, що вона за цей період прожила цілу вічність. Раніше сперечалася з чоловіком, гралася у мовчанку, хвилювалася за дітей і онуків, клопотала, втомлювалася, але так, щоб її підозрювали у вбивстві власного чоловіка, такого ще з нею не було.
Нікого не хотілося бачити. Телефонували родичі, набивалися на поминальний обід, та вона всім відмовляла, пославшись на те, що захворіла. Навіть не знала, чи прийде до неї син - Сергій, але сподівалася на те, і дуже чекала . Накривши свіжу картату скатертину на стіл, запаливши поминальну свічку перед світлиною померлого, Віра тихо сиділа, прислухаючись до ліфта і кожного звуку. Останнім часом кепсько спала, погано їла. Тепер вже вона кричала майже щоночі, як, колись, її покійний чоловік. Жінку мучили гнітючі видіння. В кімнаті небіжчика постійно чула шерех капців. Інколи прокидалася від того, що Віктор її кличе до себе, хрипло, глухо: "Віро, Віро"- ніби з потойбіччя. Жінка тихо божеволіла, самотня наодинці зі своєю бідою. Сини ні разу не обізвалися. Коли телефонувала вона, не відповідали. Жінка дивилася на себе в люстерко і повірити не могла, що вона - це - вона. Синці під очима, смутний погляд, змарнілі впалі щоки і глибока зморшка на чолі. Вже не ховала сигарети в тумбочці. Постійно палила і дивилася вниз з висоти дев'ятого поверху. Колись вона мріяла літати і жаліла чому Бог не дав людям крила. А тепер її тягло униз магнітом туди, де в одну мить можуть обірватися всі її страждання і земля стане небом, не тим темним, що у день поховання Віктора, а бірюзово- блакитним, залитим засліплюючим неоновим світлом. Варто тільки зробити крок, лише один крок у безодню і все скінчиться в одну секунду. Навіщо жити, навіщо так жити?
- Якби ж то я була впевнена, що побачу Боже світло в кінці тунелю, а коли навпаки - чорне пекло тортур, - міркувала нещасна жінка. Лише думка про вічні муки зупиняла переступити межу терпіння.
Траурної хустки вдова не носила, але, як не дивно, їй тепер не вистачало Віктора. Це, як жертва сумує за своїм катом, що довго протягом багатьох років мучив її.
Вона пригадувала найкращі миті спільного життя, але на душу падали тільки солоні сльози і синці провини.
Віра піднялася і знову пішла смалити на балкон - це на деякий час її заспокоювало. На вулиці сльота вкривала заасфальтовані тротуари, дороги і брунатні газони. Так швидко розтануло небесне чудо. Залишки снігу розкидані розкришеним пинопластом ще де-не-де лежали обабіч стежок, що вели до лісу. Зграя горобців вчинила веремію і будила все довкола переплутавши зиму з весною. Чудасії природи відкривалися зору незвичним для січня краєвидом.
Нарешті у двері подзвонили! Жінка полегшено зітхнула і побігла відчиняти замок. Все ж таки, син прийшов - думала вона. Не глянувши у вічко, відкрила швидко двері і обімліла... На порозі побачила зовсім іншого чоловіка.
- Це ти? - злякано відреагувала на несподіваного гостя Віра. - Навіщо ти з'явився на мої очі? З хвилину на хвилину прийде син і я не можу допустити, щоб він тебе побачив. І сама не бажаю тебе більше бачити ніколи! Геть, з мого життя! - Чуєш, геть! - крикнула в серцях Віра, ляснувши дверима перед носом небажаного гостя.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
