Гриць Гончаренко, востаннє боязко озирнувшись, штовхнув ногою старезні двері. Двері з обуреним вереском розчинилися, хлопця щось ухопило за комір і втягнуло всередину, в темряву, що панувала за дверима. А вони зловтішно зареготали та зачинилися за Грицевою спиною, так вдаривши лутки своїми благими половинками, що з тих посипалися рештки фарби. Двері негайно заходилися брязкати засувами, скрегочучи та скиглячи іржавими голосами:

– Попався, дурнику, гаплик тобі!

Отак хлопець і опинився у Мурованосанжарській посередній школі чарів і магії. Сюди його, 11-річного безбатченка, випхали з інтернату, де вже не могли терпіти Грицеві марення власними надприродними здібностями. Через ті марення або ті здібності, а може, й ще з якоїсь причини в інтернаті завше або горіло, або протікало, або вкисало, а черга до медпункту ніколи не бувала коротшою за коридор, що до того пошарпаного осередку сирітської медицини вів. Так чи сяк, але інтернат Гриця позбувся, і відтепер ним опікуватимуться тут, у «закладі для надобдарованих», як зауважила директорка інтернату, замкнувши за хлопцем двері на три замки та два ланцюжки. Нині – його перший день у новій школі, та не в абиякій, а у школі чарів і магії!

– Тобі туди, недоумку! – раптом заверещав до Гриця розлогий розклад зі стіни. – Ану притьмом, бамбуло, в тебе за хвилину тренування з польотів на мітлах! – верещав на весь рот розклад, аж Грицеві у вухах лящало. А коли ж приголомшений жвавістю шкільного приладдя Гриць наважився перепитати, де саме оте «туди», розклад вибухнув такими гучними прокльонами, що вони підхопили Гриця, мов пір’їнку, та за мить доставили на багнистий спортивний мацданчик, геть розкислий через рясні вересневі дощі.

На краю майданчика вже стовбичило з десятеро учнів, усі якісь ошелешені та розгублені, через що Гриць вирішив, що вони також у цій школі вперше. Він трохи збадьорився та устав поруч із ними одинадцятим. Трохи осторонь майданчику виднівся перехняблений хлівець, з якого щойно виліз, мало той хлівець не розваливши, кремезний чолов'яга, та попрямував до хлопців, мугикаючи щось собі під яскраво-червоний ніс.

Чолов'яга тримав у обіймах оберемок віників, звичайних просяних віників, які можна побачити в будь-якій хаті, від найбіднішої сільської халупи до заможної міської квартири. Чолов'яга дошкандибав до хлопців, прогарчав щось і розкрив обійми. Віники, що мали би безладно попадати на землю, натомість почали підстрибувати, смикатися, плазувати, повзати та всіма способами тікати від майданчика. Чолов’яга гаркнув:

– Та хапайте їх уже, тупачиська!

Хлопці чимдуж побігли за віниками та перш ніж переловили їх, добряче виборсалися у багнюці: майданчик через неї був слизький, наче ковзанка, до того ж віники намагалися за будь-яку ціну втекти. Врешті решт, їх усіх було переловлено, а тоді хлопцям довелося ще довго ними обмінюватися: до кожного віника була доточена картка з іменем, а до хлопців - ні. Отак вони й дізналися, кого як звуть, і здобули кожен свій віник.

– Сідлайте, хлопці, коней! – звелів чолов’яга та показав, як саме сідлати, а потім додав. – Я пан Віниченко, викладач польотів.

Гриць та решта учнів, міцно тримаючи віники за держаки, осідали їх та за командою пана Віниченка вигукнули «Вйо!». Віники, які й без того пручалися та викручувалися, мов навіжені, одразу після «вйо!» щосили потягли наїзників майданчиком, якому вінику куди заманеться.

Так хлопці дізналися, як скерувати віника у потрібний бік, а ще з’ясували, що то за польоти. Віники геть не літали: кинутий долі віник плазував, а засідланий тягнув вершника туди, куди сам волів або куди його спрямовували. Вершникові ж доводилося чимскоріш перебирати ногами, аби не гепнутися, тому політ на вінику більше скидався на відчайдушний біг із віником, затиснутим між ногами – та він направду й був таким бігом. За годину «тренувань з польотів» учні заморилися мало не до смерті, тож останні хвилини уроку віники тягали за собою вже не вершників, а найбрудніших у світі плазунів.

Коли від школи пролунав дзвоник – а той верещав на всю околицю «Перерва, лайдаки!» – пан Віниченко позбирав у забрьоханих учнів їхні віники та замкнув у хлівці, а хлопцям звелів мерщій поспішати на урок заклинань.

– Вам дадуть чарівні палички, – додав викладач. – Ваші перші в житті чарівні палички!

Ця новина миттю оживила хлопців, і до школи вони рушили учвал…

01.I.2021