Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Безвихідь
- Ось, бачиш, у якому вона стані, - невтішно промовив Андрій.
Віра мовчки стояла, не знаючи, що у таких випадках говорять обізнані люди.
Вона не любила цього слова "тримайся". За що триматися? За соломину, яка згоріла до тла, чи за потойбічне небо, що відає більше ніж вона, вершить людськими долями, ставить смертний вирок кожній живій істоті на землі? Де та опора, за яку могла триматися бідолашна Валя? Хіба вона не кріпилася, не боролася, не чіплялася за життя зубами стільки, скільки могла? Трималася нестерпною мукою! Віра мовчала, ковтаючи солоні сльози. Хвора, мабуть, відчула її присутність, можливо, впізнала по запаху терпких парфумів, і відкрила запалені очі.
Віра нахилилася над нею. Сльози каяття пекли її згорьоване обличчя. Не могла собі пробачити тієї щемної ночі, коли не встояла перед своєю любов'ю. - Пробач, дорогенька, пробач,- шепотіла Валі, ковтаючи сльози роспуки, - я дуже винна. Хвора, глянувши на Віру, нечутно заворушила губами, намагаючить їй щось сказати. Хрипи в легенях, важке дихання не давало говорити. З останніх сил Валя промовила: - "Не кидай його", - і закрила повіки. Віра з риданням кинулася на коліна, простогнала: "Вибач, вибач". Андрій стояв, похнюпивши голову, не стримуючи сліз. Тільки зараз Віра помітила, що на підвіконні обсипалися білі орхідеяюї. Жодної квітки на тоненьких галузках. Зів'яле, сухе пелюстя вкривало усе підвікання габою тліні. Валя померла наступного дня. Сорок днів Віра молилася в храмі за упокій душі Валентини, не бачившись з Андрієм, а через деякий час вони знову почали зустрічатися, зрозумівши, що не можуть один без одного жити.
Сусіди Андрія їх обговорювали за спиною:
«Бач, ще ноги не встигли у жінки охолонути, як він уже завів іншу. Дружина бідна померла, а вона, як сучка, вже бігає до нього щонеділі, - говорили про Віру, - у самої, напевно, родина, раз не переїздить до нього жити!»
Андрій теж наполягав на розлучені Віри з Віктором:
«Вірочко, - говорив він, - мені тебе не вистачає. Я хочу бачити кохану жінку щодня. Прокидатися з тобою і засинати поряд. Хочу їхати додому з роботи і знати, що на мене чекаєш». А Віра ніяк не могла наважитися залишити чоловіка.
- Як я його кину? Він вже старий, немічний, потребує моєї допомоги. Ти ж доглядав свою дружину? - шукала вагому причину жінка.
- Те ж мені приклад навела. Ми з Валею жили душа в душу, а твій знущається над тобою все життя! Хіба можна такого покидька жаліти?
- Що я своїм дітям скажу? У Максима в Америці великі проблеми зі статусом біженця, а Сергій вчить в інституті старшу доньку, близнята ще зовсім малі. Я не можу перекласти на них свої біди. Як мені їм в очі дивитися, що пояснити? Прийти і сказати, що мати легковажна, закохалася і кидає безпорадного батька? Я покладаюся на небо, як Господь вирішить, так і буде, - печалилася Віра.
- Ти, як човен некерований без весел і вітрил, що пливе за течією, і не знає, до якого берега причалити. А, можливо, попереду водоспад і ти вже ніколи не виберешся з бурхливого потоку? - говорив Андрій.
- Віктор нізащо мене не відпустить! Якась безвихідь... пастка!
- Не знаю, але так далі бути не може. Нам мало залишилося весен для повного щастя і потрібно приймати рішення, яким би болісним воно не було, - наполягав Андрій.
Ці розмови дуже негативно впливали на обох, виснажували.
- Чому люди, які кохають один одного, не можуть бути щасливими разом? - запитував Андрій.
- То що, може мені його вбити, щоб раз і назавжди звільнитися від пут і ґрат на вікнах? - у відчаї говорила Віра.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Безвихідь
XVII
Після тієї ночі в селі вона думала, що більше ніколи не побачить Андрія, але він зателефонував і сказав, що Валя помирає. Віра не могла не попрощатися. Переступивши поріг Валиної кімнати, відчула ядучу задуху. Над бідною жінкою чорною хмарою нависла тінь смерті. Зашкорублі губи Валентини були покусані і кровили. Андрій періодично змащував їх водою (ковтати хвора уже не могла.)
- Ось, бачиш, у якому вона стані, - невтішно промовив Андрій.
Віра мовчки стояла, не знаючи, що у таких випадках говорять обізнані люди.
Вона не любила цього слова "тримайся". За що триматися? За соломину, яка згоріла до тла, чи за потойбічне небо, що відає більше ніж вона, вершить людськими долями, ставить смертний вирок кожній живій істоті на землі? Де та опора, за яку могла триматися бідолашна Валя? Хіба вона не кріпилася, не боролася, не чіплялася за життя зубами стільки, скільки могла? Трималася нестерпною мукою! Віра мовчала, ковтаючи солоні сльози. Хвора, мабуть, відчула її присутність, можливо, впізнала по запаху терпких парфумів, і відкрила запалені очі.
Віра нахилилася над нею. Сльози каяття пекли її згорьоване обличчя. Не могла собі пробачити тієї щемної ночі, коли не встояла перед своєю любов'ю. - Пробач, дорогенька, пробач,- шепотіла Валі, ковтаючи сльози роспуки, - я дуже винна. Хвора, глянувши на Віру, нечутно заворушила губами, намагаючить їй щось сказати. Хрипи в легенях, важке дихання не давало говорити. З останніх сил Валя промовила: - "Не кидай його", - і закрила повіки. Віра з риданням кинулася на коліна, простогнала: "Вибач, вибач". Андрій стояв, похнюпивши голову, не стримуючи сліз. Тільки зараз Віра помітила, що на підвіконні обсипалися білі орхідеяюї. Жодної квітки на тоненьких галузках. Зів'яле, сухе пелюстя вкривало усе підвікання габою тліні. Валя померла наступного дня. Сорок днів Віра молилася в храмі за упокій душі Валентини, не бачившись з Андрієм, а через деякий час вони знову почали зустрічатися, зрозумівши, що не можуть один без одного жити.
Сусіди Андрія їх обговорювали за спиною:
«Бач, ще ноги не встигли у жінки охолонути, як він уже завів іншу. Дружина бідна померла, а вона, як сучка, вже бігає до нього щонеділі, - говорили про Віру, - у самої, напевно, родина, раз не переїздить до нього жити!»
Андрій теж наполягав на розлучені Віри з Віктором:
«Вірочко, - говорив він, - мені тебе не вистачає. Я хочу бачити кохану жінку щодня. Прокидатися з тобою і засинати поряд. Хочу їхати додому з роботи і знати, що на мене чекаєш». А Віра ніяк не могла наважитися залишити чоловіка.
- Як я його кину? Він вже старий, немічний, потребує моєї допомоги. Ти ж доглядав свою дружину? - шукала вагому причину жінка.
- Те ж мені приклад навела. Ми з Валею жили душа в душу, а твій знущається над тобою все життя! Хіба можна такого покидька жаліти?
- Що я своїм дітям скажу? У Максима в Америці великі проблеми зі статусом біженця, а Сергій вчить в інституті старшу доньку, близнята ще зовсім малі. Я не можу перекласти на них свої біди. Як мені їм в очі дивитися, що пояснити? Прийти і сказати, що мати легковажна, закохалася і кидає безпорадного батька? Я покладаюся на небо, як Господь вирішить, так і буде, - печалилася Віра.
- Ти, як човен некерований без весел і вітрил, що пливе за течією, і не знає, до якого берега причалити. А, можливо, попереду водоспад і ти вже ніколи не виберешся з бурхливого потоку? - говорив Андрій.
- Віктор нізащо мене не відпустить! Якась безвихідь... пастка!
- Не знаю, але так далі бути не може. Нам мало залишилося весен для повного щастя і потрібно приймати рішення, яким би болісним воно не було, - наполягав Андрій.
Ці розмови дуже негативно впливали на обох, виснажували.
- Чому люди, які кохають один одного, не можуть бути щасливими разом? - запитував Андрій.
- То що, може мені його вбити, щоб раз і назавжди звільнитися від пут і ґрат на вікнах? - у відчаї говорила Віра.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
