Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
2026.08.26
18:27
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
2026.08.26
17:43
ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ, ТЕКЕЛ, ВЕ-ПАРСИН»
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
2026.08.26
15:20
Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»
Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»
Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)
2026.08.26
13:45
За котом погнався пес,
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, залізь сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, залізь сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
2026.08.26
13:06
Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно
2026.08.26
10:54
Власноруч — можливо й без подяки —
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…
Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…
Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя
2026.08.26
10:53
І надійшов час Великого Дня, коли Сонце дарує Землі, і зелу квітучому, і людям, і тварям земним світло тривале і темряву коротку. І кинули ми і друзів своїх, і місто побратимів своїх, і селище посестер наших, і будинки з міцними стінами, і колодязі глибок
2026.08.26
08:49
Не буде ані другого потопу,
ані пришестя... все це міражі,
та до Європи
дійде, як окопи
війна пориє на її межі.
***
Феміда судить, а закон карає
ані пришестя... все це міражі,
та до Європи
дійде, як окопи
війна пориє на її межі.
***
Феміда судить, а закон карає
2026.08.26
07:42
ідеш у путь
іди у путь
у путь іти час
іди у путь
коли кивне бог, урешті
іди у путь
здійнявши галас
іди у путь
у путь іти час
іди у путь
коли кивне бог, урешті
іди у путь
здійнявши галас
2026.08.26
06:58
Так вже зоряно сьогодні,
Що поділася жура, -
Повіває прохолодний
Вітер з берега Дніпра.
Віє свіжістю дитинства
Від старих, як світ цей, верб, -
Мов мені за доброчинність
Пам'ять дякує тепер.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що поділася жура, -
Повіває прохолодний
Вітер з берега Дніпра.
Віє свіжістю дитинства
Від старих, як світ цей, верб, -
Мов мені за доброчинність
Пам'ять дякує тепер.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Безвихідь
- Ось, бачиш, у якому вона стані, - невтішно промовив Андрій.
Віра мовчки стояла, не знаючи, що у таких випадках говорять обізнані люди.
Вона не любила цього слова "тримайся". За що триматися? За соломину, яка згоріла до тла, чи за потойбічне небо, що відає більше ніж вона, вершить людськими долями, ставить смертний вирок кожній живій істоті на землі? Де та опора, за яку могла триматися бідолашна Валя? Хіба вона не кріпилася, не боролася, не чіплялася за життя зубами стільки, скільки могла? Трималася нестерпною мукою! Віра мовчала, ковтаючи солоні сльози. Хвора, мабуть, відчула її присутність, можливо, впізнала по запаху терпких парфумів, і відкрила запалені очі.
Віра нахилилася над нею. Сльози каяття пекли її згорьоване обличчя. Не могла собі пробачити тієї щемної ночі, коли не встояла перед своєю любов'ю. - Пробач, дорогенька, пробач,- шепотіла Валі, ковтаючи сльози роспуки, - я дуже винна. Хвора, глянувши на Віру, нечутно заворушила губами, намагаючить їй щось сказати. Хрипи в легенях, важке дихання не давало говорити. З останніх сил Валя промовила: - "Не кидай його", - і закрила повіки. Віра з риданням кинулася на коліна, простогнала: "Вибач, вибач". Андрій стояв, похнюпивши голову, не стримуючи сліз. Тільки зараз Віра помітила, що на підвіконні обсипалися білі орхідеяюї. Жодної квітки на тоненьких галузках. Зів'яле, сухе пелюстя вкривало усе підвікання габою тліні. Валя померла наступного дня. Сорок днів Віра молилася в храмі за упокій душі Валентини, не бачившись з Андрієм, а через деякий час вони знову почали зустрічатися, зрозумівши, що не можуть один без одного жити.
Сусіди Андрія їх обговорювали за спиною:
«Бач, ще ноги не встигли у жінки охолонути, як він уже завів іншу. Дружина бідна померла, а вона, як сучка, вже бігає до нього щонеділі, - говорили про Віру, - у самої, напевно, родина, раз не переїздить до нього жити!»
Андрій теж наполягав на розлучені Віри з Віктором:
«Вірочко, - говорив він, - мені тебе не вистачає. Я хочу бачити кохану жінку щодня. Прокидатися з тобою і засинати поряд. Хочу їхати додому з роботи і знати, що на мене чекаєш». А Віра ніяк не могла наважитися залишити чоловіка.
- Як я його кину? Він вже старий, немічний, потребує моєї допомоги. Ти ж доглядав свою дружину? - шукала вагому причину жінка.
- Те ж мені приклад навела. Ми з Валею жили душа в душу, а твій знущається над тобою все життя! Хіба можна такого покидька жаліти?
- Що я своїм дітям скажу? У Максима в Америці великі проблеми зі статусом біженця, а Сергій вчить в інституті старшу доньку, близнята ще зовсім малі. Я не можу перекласти на них свої біди. Як мені їм в очі дивитися, що пояснити? Прийти і сказати, що мати легковажна, закохалася і кидає безпорадного батька? Я покладаюся на небо, як Господь вирішить, так і буде, - печалилася Віра.
- Ти, як човен некерований без весел і вітрил, що пливе за течією, і не знає, до якого берега причалити. А, можливо, попереду водоспад і ти вже ніколи не виберешся з бурхливого потоку? - говорив Андрій.
- Віктор нізащо мене не відпустить! Якась безвихідь... пастка!
- Не знаю, але так далі бути не може. Нам мало залишилося весен для повного щастя і потрібно приймати рішення, яким би болісним воно не було, - наполягав Андрій.
Ці розмови дуже негативно впливали на обох, виснажували.
- Чому люди, які кохають один одного, не можуть бути щасливими разом? - запитував Андрій.
- То що, може мені його вбити, щоб раз і назавжди звільнитися від пут і ґрат на вікнах? - у відчаї говорила Віра.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Безвихідь
XVII
Після тієї ночі в селі вона думала, що більше ніколи не побачить Андрія, але він зателефонував і сказав, що Валя помирає. Віра не могла не попрощатися. Переступивши поріг Валиної кімнати, відчула ядучу задуху. Над бідною жінкою чорною хмарою нависла тінь смерті. Зашкорублі губи Валентини були покусані і кровили. Андрій періодично змащував їх водою (ковтати хвора уже не могла.)
- Ось, бачиш, у якому вона стані, - невтішно промовив Андрій.
Віра мовчки стояла, не знаючи, що у таких випадках говорять обізнані люди.
Вона не любила цього слова "тримайся". За що триматися? За соломину, яка згоріла до тла, чи за потойбічне небо, що відає більше ніж вона, вершить людськими долями, ставить смертний вирок кожній живій істоті на землі? Де та опора, за яку могла триматися бідолашна Валя? Хіба вона не кріпилася, не боролася, не чіплялася за життя зубами стільки, скільки могла? Трималася нестерпною мукою! Віра мовчала, ковтаючи солоні сльози. Хвора, мабуть, відчула її присутність, можливо, впізнала по запаху терпких парфумів, і відкрила запалені очі.
Віра нахилилася над нею. Сльози каяття пекли її згорьоване обличчя. Не могла собі пробачити тієї щемної ночі, коли не встояла перед своєю любов'ю. - Пробач, дорогенька, пробач,- шепотіла Валі, ковтаючи сльози роспуки, - я дуже винна. Хвора, глянувши на Віру, нечутно заворушила губами, намагаючить їй щось сказати. Хрипи в легенях, важке дихання не давало говорити. З останніх сил Валя промовила: - "Не кидай його", - і закрила повіки. Віра з риданням кинулася на коліна, простогнала: "Вибач, вибач". Андрій стояв, похнюпивши голову, не стримуючи сліз. Тільки зараз Віра помітила, що на підвіконні обсипалися білі орхідеяюї. Жодної квітки на тоненьких галузках. Зів'яле, сухе пелюстя вкривало усе підвікання габою тліні. Валя померла наступного дня. Сорок днів Віра молилася в храмі за упокій душі Валентини, не бачившись з Андрієм, а через деякий час вони знову почали зустрічатися, зрозумівши, що не можуть один без одного жити.
Сусіди Андрія їх обговорювали за спиною:
«Бач, ще ноги не встигли у жінки охолонути, як він уже завів іншу. Дружина бідна померла, а вона, як сучка, вже бігає до нього щонеділі, - говорили про Віру, - у самої, напевно, родина, раз не переїздить до нього жити!»
Андрій теж наполягав на розлучені Віри з Віктором:
«Вірочко, - говорив він, - мені тебе не вистачає. Я хочу бачити кохану жінку щодня. Прокидатися з тобою і засинати поряд. Хочу їхати додому з роботи і знати, що на мене чекаєш». А Віра ніяк не могла наважитися залишити чоловіка.
- Як я його кину? Він вже старий, немічний, потребує моєї допомоги. Ти ж доглядав свою дружину? - шукала вагому причину жінка.
- Те ж мені приклад навела. Ми з Валею жили душа в душу, а твій знущається над тобою все життя! Хіба можна такого покидька жаліти?
- Що я своїм дітям скажу? У Максима в Америці великі проблеми зі статусом біженця, а Сергій вчить в інституті старшу доньку, близнята ще зовсім малі. Я не можу перекласти на них свої біди. Як мені їм в очі дивитися, що пояснити? Прийти і сказати, що мати легковажна, закохалася і кидає безпорадного батька? Я покладаюся на небо, як Господь вирішить, так і буде, - печалилася Віра.
- Ти, як човен некерований без весел і вітрил, що пливе за течією, і не знає, до якого берега причалити. А, можливо, попереду водоспад і ти вже ніколи не виберешся з бурхливого потоку? - говорив Андрій.
- Віктор нізащо мене не відпустить! Якась безвихідь... пастка!
- Не знаю, але так далі бути не може. Нам мало залишилося весен для повного щастя і потрібно приймати рішення, яким би болісним воно не було, - наполягав Андрій.
Ці розмови дуже негативно впливали на обох, виснажували.
- Чому люди, які кохають один одного, не можуть бути щасливими разом? - запитував Андрій.
- То що, може мені його вбити, щоб раз і назавжди звільнитися від пут і ґрат на вікнах? - у відчаї говорила Віра.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
