Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Горішня мрія
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.
Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!
А вище – ти, розгадана навпі́л,
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.
Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.
11 січня 2002 р., Київ
Буріме
* * *
Були ми молодими. І які
були багаті мріями, словами,
на думку і на задумки прудкі.
І що тепер ти робиш, старість, з нами…
Давним-давно пішов від мене ти.
Між нами "вчора" є, немає "завтра".
В які краї пішов, які світи?
Душа моя згорає, наче ватра…
Моє життя розпалося навпі́л,
мелодія замовкла сокровенна.
Даремно накриваю я на стіл,
даремно бережу любові зерна.
Не зможу повернути я тебе.
Далеко ти, хоча й не за гора́ми.
Любові зерна півень розгребе –
не зможе вже нічого буть між нами.
Адель Догінко
* * *
Надії, мрії радощі які
сховати ти задумав за словами?
Невже думки́ твої такі прудкі,
що в прудкості змагатись будуть з нами?
Не обженеш свої думки ти,
хоча, можливо, відкладеш на завтра.
За цей час думка оббіжить світи.
Їх підпалити зможе, наче ватра.
Ти мріяв: думку поділю навпі́л –
вона ж проста, не дуже сокровенна.
Подам її закускою на стіл.
Не проростуть цієї ду́мки зерна.
Та думка ця переживе тебе.
І ти її не знайдеш за гора́ми.
На атоми ця думка розгребе
тебе, і що завгодно зробить з нами.
Агафія Янжуловська
* * *
Телефонуй мені. Недоліки, які
побачив – їх сховай поміж словами.
Долають відстані, як поїзди прудкі,
ті проводи, не рвуть зв'язок між з нами.
Телефонуй. Не забувай, що тільки ти
час зв’яжеш наш. Не відкладай на завтра!
Телефонуй, бо можуть згинуть два світи.
Вони згорять у полум’ї, мов ватра.
Телефонуй, бо і галактика навпі́л
розколеться, не буде сокровенна,
розколеться навпіл наш світ, наш дім, наш стіл,
і всі колосся не породять зерна.
Телефонуй! Ще раз почути дай тебе,
почути дай, хоч ти і за гора́ми.
А інше все хай наша доля розгребе,
і хай вона не встане поміж нами.
Ольга Діденко-Шипкова
Контекст : "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 181
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)