Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
При прольоті на фанері над Парижем
ми не плюнемо униз, хоч і кортить,
а сплануємо з поривом вітру свіжим
та послухаємо, що народ триндить.
А народ внизу – не плужить і не сіє,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,
розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.
Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Горішня мрія
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.
Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!
А вище – ти, розгадана навпі́л,
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.
Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.
11 січня 2002 р., Київ
Буріме
* * *
Були ми молодими. І які
були багаті мріями, словами,
на думку і на задумки прудкі.
І що тепер ти робиш, старість, з нами…
Давним-давно пішов від мене ти.
Між нами "вчора" є, немає "завтра".
В які краї пішов, які світи?
Душа моя згорає, наче ватра…
Моє життя розпалося навпі́л,
мелодія замовкла сокровенна.
Даремно накриваю я на стіл,
даремно бережу любові зерна.
Не зможу повернути я тебе.
Далеко ти, хоча й не за гора́ми.
Любові зерна півень розгребе –
не зможе вже нічого буть між нами.
Адель Догінко
* * *
Надії, мрії радощі які
сховати ти задумав за словами?
Невже думки́ твої такі прудкі,
що в прудкості змагатись будуть з нами?
Не обженеш свої думки ти,
хоча, можливо, відкладеш на завтра.
За цей час думка оббіжить світи.
Їх підпалити зможе, наче ватра.
Ти мріяв: думку поділю навпі́л –
вона ж проста, не дуже сокровенна.
Подам її закускою на стіл.
Не проростуть цієї ду́мки зерна.
Та думка ця переживе тебе.
І ти її не знайдеш за гора́ми.
На атоми ця думка розгребе
тебе, і що завгодно зробить з нами.
Агафія Янжуловська
* * *
Телефонуй мені. Недоліки, які
побачив – їх сховай поміж словами.
Долають відстані, як поїзди прудкі,
ті проводи, не рвуть зв'язок між з нами.
Телефонуй. Не забувай, що тільки ти
час зв’яжеш наш. Не відкладай на завтра!
Телефонуй, бо можуть згинуть два світи.
Вони згорять у полум’ї, мов ватра.
Телефонуй, бо і галактика навпі́л
розколеться, не буде сокровенна,
розколеться навпіл наш світ, наш дім, наш стіл,
і всі колосся не породять зерна.
Телефонуй! Ще раз почути дай тебе,
почути дай, хоч ти і за гора́ми.
А інше все хай наша доля розгребе,
і хай вона не встане поміж нами.
Ольга Діденко-Шипкова
Контекст : "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 181
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
