Виходячи на балкон шостого поверху,
він випалював сигарету, думаючи про своє…
Стогнали усі жінки та плакали стрижені сови,
коли його серце стрибало м’ячиком і супились чорні брови,
та пальці дратливо стукали, неначе кістки кастаньєт.

- Анно!
Ти мене зовсім не знаєш , хоча до сліз бездоганна…
Іди до перського саду, а не на цей холодний балкон!
Анно, тобі ніхто і ніколи не сміє читати дурні догани!
Ці шпалери – червона цегла , ця ванна не має крану,
і все , що у цій квартирі не схоже на східний сон…

Твоя шкіра прозора , під нею блукає південне сонце...
Ти не маєш мені нічого казати - та урешті скажи!
Як на срібному блюді риба скидається, мов у ополонці,
як ти встала з колін і кинула виклик усім промовцям
і гостриш уміло слово, немов осетинські ножі!

Хоч написав про тебе погано і злісно усе придумав,
а ти горнешся, як до кота, вибачаючи плинні провини.
Не треба дивитись! Твій погляд – токійський трунок!
Ти - моя сіль на рану розсипана Божим дивом,
що ляже останнім віршем на стомлені палітури…

Анно!
Сьогодні у тебе на сукні квіти, яких іще не існує,-
Розмірковував їй на вушко, відпиваючи свій коньяк.
- Анно, ми іще живемо, а кажеш , що сублімуємо,
мов останні бійці, у спогадах втрати важкі рахуємо,
загнані відчаєм по кутках вивішуєм білий стяг!