Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Стопкадри невтомного пера
Богдан Грабовський. Чисті позирки: натурна проза. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 136 с., ілюстрації – Володимир Якубовський
Книга натурної прози українського журналіста і письменника Богдана Грабовського «Чисті позирки», за словами автора, «сприймається як продовження спрямованої лінії, оскільки у давнішому підході, таке враження, не все вдалося виповісти, а зараз час освітити відкладене на потім». І дійсно, можна провести паралелі між двома книгами – «Зашпори», виданою 2017 року, і цією, про яку тепер йдеться. Їх об’єднує відповідна стилістика жанру – натурна проза, і спільна тематика: як homo sapiens болісно шукає межі та правила, котрі рухлива історія постійно міняє та вимагає подужати. Хоча люди прагнуть зробити все, аби ці правила порушувати, або ж виробити нові, більш зручні й вигідні для себе! Подужання чи прорив реальності як фону, пролом бар’єру сприйняття – головний макросюжет у мікропрозі Богдана Грабовського. Інтровертна зосередженність, зібранність – один із засобів вирішення завдання пізнання реальності через власний досвід, налаштування себе, як дзеркала правдивої картини світу. Книга цікава саме домінуванням раціонального начала, вона ритмічно вибудована і тим схожа на старовинну графіку з переплетеними лініями, або ж шаховою конструкцією.
Це проза прижиттєвого варіанту сьогодення, це моментальні знімки живої натури. Зрештою, це тематика й проблеми зазнятих антиномій: умовність і прямоговоріння, інтуїція і аналіз працюють тут у тандемі, створюючи враження художньої наповненості, присутності, бачення та розуміння. На мою думку, терапевтична сила мініатюр прозаїка саме у продуктивному зміщенні оптики: поглиблений у себе, він зовсім не на собі зосереджений, його сміливість і свобода видаються зухвалими, навіть уїдливими, поки не вчитаєшься, як твердо, розсудливо і переважно дистанційно працює його перо.
Богдан Грабовський, як середньовічний алхімік, ставить досліди, досліджує природу світу там, де «матерія», на його погляд, зіпсована, пошкоджена, де все працює на противагу й сповнене протиріч. Стиль оповіді замішаний на триаді: бачу – усвідомлюю – пишу, коли бачення запускає інтригу, усвідомлення уточнює правду, а втілення стає наполегливо повторюваним художнім ефектом. Письменник живо реагує на об’єкти і суб’єкти, що складають реєстр людського існування. («До нашої комунікації ринули брудні стоки. Як перепинити зливи цинічних матюків? ...Чортівня якась з усього випливає…таке враження, що міра нашої культури впала ниць…Задумаймося на мить, як нерозсудливо, безжально збіднюємо, паскудимо і калічимо рідну мову…Мова – безмежна, як космос, і заразом тендітна, делікатна павутинка («Оригінальні вереди»); («Уже зовсім негаразд, коли на всіх щаблях вигопкують: мерія департамент, спікер, губернатор, парламент…на мапі Тернопільської губернії немає. То з якої потреби викручуємо язики і мізки? «Щось пішло не так»). Реальність і особистість, минуле і пам’ять, вибір і відповідальність, правда і гра – низка констант, що змінюються або вар’юються через плин особистого сприйняття, з яким ще належить розібратися, знайти йому чітке визначення, аби нарешті вийти до відчуття сталості.
У мініатюрах описані побутові, ніби малозначні факти, роздуми про які стають дилемами, адже навіть ті вчинки, в основі яких лежить позитив, не завжди правильні. Певна відвага й рішучість автора виникають від бажання прорвати умовну правильність і вийти до безумовної правди. Буває, нелегко зрозуміти, на кого падає емоційна інвектива – на владу чи електорат, а може, і на тих, і на інших
У певному сенсі, для цього жанру, у якому поєднано документальний нарис і реалістичну новелу, авторська мова є характеристичною, збагаченою різними художніми тропами ( метафорика, образність, ритміка, вибагливі деталі). («По забудовах Тернополя пасує розгадувати часові проміжки… У центрі притихли, наче втомились од шелесту літ, кам'яниці панського крою – вдновлені після геєни вогненної, із збереженою ліпниною «Ринкова архітектура»); «Невпинний, пристрасний, могутній дух часу. І вирують, і дістаються до сердець сяйливі нерви-імпульси. Ті, які живлять енергію зір «Вистиглі орелі»).
Стосовно ж смислу, сутності тематики, то я впевнена, що автор шукає заповідних територій, де проходять шляхи національної ідентичності. Богдан Грабовський не декларує протистояння всім і кожному, він самодостатня особистість, яка обертає зовнішній факт на привід для внутрішніх рефлексій. Цікаво подумати над наступною цитатою: «До хапливих збочень спонукає наша жалюгідна суспільна культура чи, імовірно, її відсутність. Втрачаємо достобіса. За корисливих умов, які спокушають, оскільки мічені пожиттєвою кар’єрою і дзвінкою валютою, немає виграшу провіщати справжні цінності. Давно зневажені. У попиті натомість ерзац-високості, що годні ославити ідеологію, патріотизм, світогляд, громадянську позицію, моральність. Відтак прагнення єдине: чимборше допастися до корита, осідлати офшори, потворно збагатитись. Шкурні інтереси чистих почуттів до Вітчизни не плекають («Захмарені медитації»).
Певний парадокс – зосередженість на власних роздумах, буває, стає шляхом дещо ризикованої відвертості, особливо коли тексти мають вигляд спроби прямоговоріння про гірку сіль власного досвіду. Однак саме ця риса нарації підкреслює поділ на сокровенні думки й натурні стопкадри, кордони між якими не вельми проглядаються, тобто вихід там, де вхід, що однаково оманливо! Звідси побудова фіналів. Фінали не розв'язують порушені проблеми, не вирішують жодних питань. У підсумку, центром оповідного руху є суперечливе поєднання того, що було і буде, з тим, що могло би бути. Завдяки цій авторській настанові тексти стають свідками пережитого/передуманого, що може витримати перевірку на справжність і цілісність. (« Якщо в житті нічого не поліпшилося, якщо очікуваний позитив обертається невдоволенням – реформи не працюють. Демонтоване старе і не запущене нове – сполука небезпечна («Сталий процес»).
Прикметним є стилістичний розворот прозаїка до критичного реалізму, бо він є найвдалішим, принаймні на моє сприйняття, для реалізації письменницького прагнення зобразити реальність на межі фактів та оціночних емоцій («Раннє враження від нинішніх висоток, яких висівається не менше, аніж колись – приємно дивитися. Властиво, якщо поодинокі. А коли їх багато – охоплює зневіра, насувається відчуття тісноти: ніби бракує повітря, ніби зведені велети заступили сонце і білий день. Куди поділися широкі вулиці, де розкішні бульвари і майдани? Чого обтяжливі споруди-більшини труться, як риби, одна попри другу?.. Теперішні будівлі, що в усіх напрямках Тернополя, у постійному наступі, безцеремонно витісняють на обочину і людей, і природу («Ринкова архітектура»)
Якщо висловитись метафорично, то будь яка точка, яку ми бачимо, розташована не там, де її бачить автор. («Те, що орендар порає, – то ніби злизує ліпші грунти-вершки: лигнув урожай і завіявся. А решта полів дичавіють, заростають саморідними кущами й деревами» («Діалектика»); («Опірна думка зронилася, щоб не полишати в спокої: а чому наш комбайновий не міг виробляти таку універсальну міні-техніку? Натомість свій флагман занапастили, а чужою машинерією за валюту тепер послуговуємось. Чи не покинув нас розум? («Куди подівся флагман?»).
Попри «блукаючі тривоги» свідомості, автор шукає шляхів гармонійного буття/співбуття, висновуючи оригінальні «чисті позирки» творчого й життєвого взаєморозуміння у наш непростий час. Цю книгу хочеться перечитувати, щоби краще розуміти себе й оточення, уважно вдивлятися в день сьогоднішній. «Ганити сучасне й ідеалізувати минуле однаково, що стикати лобами часові норми» – вважає Богдан Грабовський, і не погодитися із ним неможливо!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Стопкадри невтомного пера
Богдан Грабовський. Чисті позирки: натурна проза. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 136 с., ілюстрації – Володимир Якубовський
Книга натурної прози українського журналіста і письменника Богдана Грабовського «Чисті позирки», за словами автора, «сприймається як продовження спрямованої лінії, оскільки у давнішому підході, таке враження, не все вдалося виповісти, а зараз час освітити відкладене на потім». І дійсно, можна провести паралелі між двома книгами – «Зашпори», виданою 2017 року, і цією, про яку тепер йдеться. Їх об’єднує відповідна стилістика жанру – натурна проза, і спільна тематика: як homo sapiens болісно шукає межі та правила, котрі рухлива історія постійно міняє та вимагає подужати. Хоча люди прагнуть зробити все, аби ці правила порушувати, або ж виробити нові, більш зручні й вигідні для себе! Подужання чи прорив реальності як фону, пролом бар’єру сприйняття – головний макросюжет у мікропрозі Богдана Грабовського. Інтровертна зосередженність, зібранність – один із засобів вирішення завдання пізнання реальності через власний досвід, налаштування себе, як дзеркала правдивої картини світу. Книга цікава саме домінуванням раціонального начала, вона ритмічно вибудована і тим схожа на старовинну графіку з переплетеними лініями, або ж шаховою конструкцією.
Це проза прижиттєвого варіанту сьогодення, це моментальні знімки живої натури. Зрештою, це тематика й проблеми зазнятих антиномій: умовність і прямоговоріння, інтуїція і аналіз працюють тут у тандемі, створюючи враження художньої наповненості, присутності, бачення та розуміння. На мою думку, терапевтична сила мініатюр прозаїка саме у продуктивному зміщенні оптики: поглиблений у себе, він зовсім не на собі зосереджений, його сміливість і свобода видаються зухвалими, навіть уїдливими, поки не вчитаєшься, як твердо, розсудливо і переважно дистанційно працює його перо.
Богдан Грабовський, як середньовічний алхімік, ставить досліди, досліджує природу світу там, де «матерія», на його погляд, зіпсована, пошкоджена, де все працює на противагу й сповнене протиріч. Стиль оповіді замішаний на триаді: бачу – усвідомлюю – пишу, коли бачення запускає інтригу, усвідомлення уточнює правду, а втілення стає наполегливо повторюваним художнім ефектом. Письменник живо реагує на об’єкти і суб’єкти, що складають реєстр людського існування. («До нашої комунікації ринули брудні стоки. Як перепинити зливи цинічних матюків? ...Чортівня якась з усього випливає…таке враження, що міра нашої культури впала ниць…Задумаймося на мить, як нерозсудливо, безжально збіднюємо, паскудимо і калічимо рідну мову…Мова – безмежна, як космос, і заразом тендітна, делікатна павутинка («Оригінальні вереди»); («Уже зовсім негаразд, коли на всіх щаблях вигопкують: мерія департамент, спікер, губернатор, парламент…на мапі Тернопільської губернії немає. То з якої потреби викручуємо язики і мізки? «Щось пішло не так»). Реальність і особистість, минуле і пам’ять, вибір і відповідальність, правда і гра – низка констант, що змінюються або вар’юються через плин особистого сприйняття, з яким ще належить розібратися, знайти йому чітке визначення, аби нарешті вийти до відчуття сталості.
У мініатюрах описані побутові, ніби малозначні факти, роздуми про які стають дилемами, адже навіть ті вчинки, в основі яких лежить позитив, не завжди правильні. Певна відвага й рішучість автора виникають від бажання прорвати умовну правильність і вийти до безумовної правди. Буває, нелегко зрозуміти, на кого падає емоційна інвектива – на владу чи електорат, а може, і на тих, і на інших
У певному сенсі, для цього жанру, у якому поєднано документальний нарис і реалістичну новелу, авторська мова є характеристичною, збагаченою різними художніми тропами ( метафорика, образність, ритміка, вибагливі деталі). («По забудовах Тернополя пасує розгадувати часові проміжки… У центрі притихли, наче втомились од шелесту літ, кам'яниці панського крою – вдновлені після геєни вогненної, із збереженою ліпниною «Ринкова архітектура»); «Невпинний, пристрасний, могутній дух часу. І вирують, і дістаються до сердець сяйливі нерви-імпульси. Ті, які живлять енергію зір «Вистиглі орелі»).
Стосовно ж смислу, сутності тематики, то я впевнена, що автор шукає заповідних територій, де проходять шляхи національної ідентичності. Богдан Грабовський не декларує протистояння всім і кожному, він самодостатня особистість, яка обертає зовнішній факт на привід для внутрішніх рефлексій. Цікаво подумати над наступною цитатою: «До хапливих збочень спонукає наша жалюгідна суспільна культура чи, імовірно, її відсутність. Втрачаємо достобіса. За корисливих умов, які спокушають, оскільки мічені пожиттєвою кар’єрою і дзвінкою валютою, немає виграшу провіщати справжні цінності. Давно зневажені. У попиті натомість ерзац-високості, що годні ославити ідеологію, патріотизм, світогляд, громадянську позицію, моральність. Відтак прагнення єдине: чимборше допастися до корита, осідлати офшори, потворно збагатитись. Шкурні інтереси чистих почуттів до Вітчизни не плекають («Захмарені медитації»).
Певний парадокс – зосередженість на власних роздумах, буває, стає шляхом дещо ризикованої відвертості, особливо коли тексти мають вигляд спроби прямоговоріння про гірку сіль власного досвіду. Однак саме ця риса нарації підкреслює поділ на сокровенні думки й натурні стопкадри, кордони між якими не вельми проглядаються, тобто вихід там, де вхід, що однаково оманливо! Звідси побудова фіналів. Фінали не розв'язують порушені проблеми, не вирішують жодних питань. У підсумку, центром оповідного руху є суперечливе поєднання того, що було і буде, з тим, що могло би бути. Завдяки цій авторській настанові тексти стають свідками пережитого/передуманого, що може витримати перевірку на справжність і цілісність. (« Якщо в житті нічого не поліпшилося, якщо очікуваний позитив обертається невдоволенням – реформи не працюють. Демонтоване старе і не запущене нове – сполука небезпечна («Сталий процес»).
Прикметним є стилістичний розворот прозаїка до критичного реалізму, бо він є найвдалішим, принаймні на моє сприйняття, для реалізації письменницького прагнення зобразити реальність на межі фактів та оціночних емоцій («Раннє враження від нинішніх висоток, яких висівається не менше, аніж колись – приємно дивитися. Властиво, якщо поодинокі. А коли їх багато – охоплює зневіра, насувається відчуття тісноти: ніби бракує повітря, ніби зведені велети заступили сонце і білий день. Куди поділися широкі вулиці, де розкішні бульвари і майдани? Чого обтяжливі споруди-більшини труться, як риби, одна попри другу?.. Теперішні будівлі, що в усіх напрямках Тернополя, у постійному наступі, безцеремонно витісняють на обочину і людей, і природу («Ринкова архітектура»)
Якщо висловитись метафорично, то будь яка точка, яку ми бачимо, розташована не там, де її бачить автор. («Те, що орендар порає, – то ніби злизує ліпші грунти-вершки: лигнув урожай і завіявся. А решта полів дичавіють, заростають саморідними кущами й деревами» («Діалектика»); («Опірна думка зронилася, щоб не полишати в спокої: а чому наш комбайновий не міг виробляти таку універсальну міні-техніку? Натомість свій флагман занапастили, а чужою машинерією за валюту тепер послуговуємось. Чи не покинув нас розум? («Куди подівся флагман?»).
Попри «блукаючі тривоги» свідомості, автор шукає шляхів гармонійного буття/співбуття, висновуючи оригінальні «чисті позирки» творчого й життєвого взаєморозуміння у наш непростий час. Цю книгу хочеться перечитувати, щоби краще розуміти себе й оточення, уважно вдивлятися в день сьогоднішній. «Ганити сучасне й ідеалізувати минуле однаково, що стикати лобами часові норми» – вважає Богдан Грабовський, і не погодитися із ним неможливо!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
