Богдан Грабовський. Чисті позирки: натурна проза. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 136 с., ілюстрації – Володимир Якубовський


Книга натурної прози українського журналіста і письменника Богдана Грабовського «Чисті позирки», за словами автора, «сприймається як продовження спрямованої лінії, оскільки у давнішому підході, таке враження, не все вдалося виповісти, а зараз час освітити відкладене на потім». І дійсно, можна провести паралелі між двома книгами – «Зашпори», виданою 2017 року, і цією, про яку тепер йдеться. Їх об’єднує відповідна стилістика жанру – натурна проза, і спільна тематика: як homo sapiens болісно шукає межі та правила, котрі рухлива історія постійно міняє та вимагає подужати. Хоча люди прагнуть зробити все, аби ці правила порушувати, або ж виробити нові, більш зручні й вигідні для себе! Подужання чи прорив реальності як фону, пролом бар’єру сприйняття – головний макросюжет у мікропрозі Богдана Грабовського. Інтровертна зосередженність, зібранність – один із засобів вирішення завдання пізнання реальності через власний досвід, налаштування себе, як дзеркала правдивої картини світу. Книга цікава саме домінуванням раціонального начала, вона ритмічно вибудована і тим схожа на старовинну графіку з переплетеними лініями, або ж шаховою конструкцією.
Це проза прижиттєвого варіанту сьогодення, це моментальні знімки живої натури. Зрештою, це тематика й проблеми зазнятих антиномій: умовність і прямоговоріння, інтуїція і аналіз працюють тут у тандемі, створюючи враження художньої наповненості, присутності, бачення та розуміння. На мою думку, терапевтична сила мініатюр прозаїка саме у продуктивному зміщенні оптики: поглиблений у себе, він зовсім не на собі зосереджений, його сміливість і свобода видаються зухвалими, навіть уїдливими, поки не вчитаєшься, як твердо, розсудливо і переважно дистанційно працює його перо.

Богдан Грабовський, як середньовічний алхімік, ставить досліди, досліджує природу світу там, де «матерія», на його погляд, зіпсована, пошкоджена, де все працює на противагу й сповнене протиріч. Стиль оповіді замішаний на триаді: бачу – усвідомлюю – пишу, коли бачення запускає інтригу, усвідомлення уточнює правду, а втілення стає наполегливо повторюваним художнім ефектом. Письменник живо реагує на об’єкти і суб’єкти, що складають реєстр людського існування. («До нашої комунікації ринули брудні стоки. Як перепинити зливи цинічних матюків? ...Чортівня якась з усього випливає…таке враження, що міра нашої культури впала ниць…Задумаймося на мить, як нерозсудливо, безжально збіднюємо, паскудимо і калічимо рідну мову…Мова – безмежна, як космос, і заразом тендітна, делікатна павутинка («Оригінальні вереди»); («Уже зовсім негаразд, коли на всіх щаблях вигопкують: мерія департамент, спікер, губернатор, парламент…на мапі Тернопільської губернії немає. То з якої потреби викручуємо язики і мізки? «Щось пішло не так»). Реальність і особистість, минуле і пам’ять, вибір і відповідальність, правда і гра – низка констант, що змінюються або вар’юються через плин особистого сприйняття, з яким ще належить розібратися, знайти йому чітке визначення, аби нарешті вийти до відчуття сталості.

У мініатюрах описані побутові, ніби малозначні факти, роздуми про які стають дилемами, адже навіть ті вчинки, в основі яких лежить позитив, не завжди правильні. Певна відвага й рішучість автора виникають від бажання прорвати умовну правильність і вийти до безумовної правди. Буває, нелегко зрозуміти, на кого падає емоційна інвектива – на владу чи електорат, а може, і на тих, і на інших
У певному сенсі, для цього жанру, у якому поєднано документальний нарис і реалістичну новелу, авторська мова є характеристичною, збагаченою різними художніми тропами ( метафорика, образність, ритміка, вибагливі деталі). («По забудовах Тернополя пасує розгадувати часові проміжки… У центрі притихли, наче втомились од шелесту літ, кам'яниці панського крою – вдновлені після геєни вогненної, із збереженою ліпниною «Ринкова архітектура»); «Невпинний, пристрасний, могутній дух часу. І вирують, і дістаються до сердець сяйливі нерви-імпульси. Ті, які живлять енергію зір «Вистиглі орелі»).
Стосовно ж смислу, сутності тематики, то я впевнена, що автор шукає заповідних територій, де проходять шляхи національної ідентичності. Богдан Грабовський не декларує протистояння всім і кожному, він самодостатня особистість, яка обертає зовнішній факт на привід для внутрішніх рефлексій. Цікаво подумати над наступною цитатою: «До хапливих збочень спонукає наша жалюгідна суспільна культура чи, імовірно, її відсутність. Втрачаємо достобіса. За корисливих умов, які спокушають, оскільки мічені пожиттєвою кар’єрою і дзвінкою валютою, немає виграшу провіщати справжні цінності. Давно зневажені. У попиті натомість ерзац-високості, що годні ославити ідеологію, патріотизм, світогляд, громадянську позицію, моральність. Відтак прагнення єдине: чимборше допастися до корита, осідлати офшори, потворно збагатитись. Шкурні інтереси чистих почуттів до Вітчизни не плекають («Захмарені медитації»).
Певний парадокс – зосередженість на власних роздумах, буває, стає шляхом дещо ризикованої відвертості, особливо коли тексти мають вигляд спроби прямоговоріння про гірку сіль власного досвіду. Однак саме ця риса нарації підкреслює поділ на сокровенні думки й натурні стопкадри, кордони між якими не вельми проглядаються, тобто вихід там, де вхід, що однаково оманливо! Звідси побудова фіналів. Фінали не розв'язують порушені проблеми, не вирішують жодних питань. У підсумку, центром оповідного руху є суперечливе поєднання того, що було і буде, з тим, що могло би бути. Завдяки цій авторській настанові тексти стають свідками пережитого/передуманого, що може витримати перевірку на справжність і цілісність. (« Якщо в житті нічого не поліпшилося, якщо очікуваний позитив обертається невдоволенням – реформи не працюють. Демонтоване старе і не запущене нове – сполука небезпечна («Сталий процес»).
Прикметним є стилістичний розворот прозаїка до критичного реалізму, бо він є найвдалішим, принаймні на моє сприйняття, для реалізації письменницького прагнення зобразити реальність на межі фактів та оціночних емоцій («Раннє враження від нинішніх висоток, яких висівається не менше, аніж колись – приємно дивитися. Властиво, якщо поодинокі. А коли їх багато – охоплює зневіра, насувається відчуття тісноти: ніби бракує повітря, ніби зведені велети заступили сонце і білий день. Куди поділися широкі вулиці, де розкішні бульвари і майдани? Чого обтяжливі споруди-більшини труться, як риби, одна попри другу?.. Теперішні будівлі, що в усіх напрямках Тернополя, у постійному наступі, безцеремонно витісняють на обочину і людей, і природу («Ринкова архітектура»)
Якщо висловитись метафорично, то будь яка точка, яку ми бачимо, розташована не там, де її бачить автор. («Те, що орендар порає, – то ніби злизує ліпші грунти-вершки: лигнув урожай і завіявся. А решта полів дичавіють, заростають саморідними кущами й деревами» («Діалектика»); («Опірна думка зронилася, щоб не полишати в спокої: а чому наш комбайновий не міг виробляти таку універсальну міні-техніку? Натомість свій флагман занапастили, а чужою машинерією за валюту тепер послуговуємось. Чи не покинув нас розум? («Куди подівся флагман?»).
Попри «блукаючі тривоги» свідомості, автор шукає шляхів гармонійного буття/співбуття, висновуючи оригінальні «чисті позирки» творчого й життєвого взаєморозуміння у наш непростий час. Цю книгу хочеться перечитувати, щоби краще розуміти себе й оточення, уважно вдивлятися в день сьогоднішній. «Ганити сучасне й ідеалізувати минуле однаково, що стикати лобами часові норми» – вважає Богдан Грабовський, і не погодитися із ним неможливо!