"Щоб душа про щастя не забула"

Людмила Єлисєєва

Цього разу поміркуємо з вами про те, що криється за метафоричними образами й іншими літературними тропами, на що спирається у своїх віршованих одкровеннях до читача, які стилістичні прийоми та сюжети найчастіше використовує – тобто, як пише вірші одна з найцікавіших поетес Слобожанщини Ніна Виноградська, Почну вже з назви книги «Я додому іду» (м. Харків, «Федорко», 2013 р.). Іду – себто була десь недалечко, поруч дім, де зійшлися в одній системі координат, як у серці твоєму сходяться радощі і жалі, кохання і тривоги, сумніви і впевненість, надія, а часом і безпорадність… Розуміння дому у поетки є нероздільним із селом Піски, у якому народилася і яке «було …ковчегом». Воно нероздільне і з рідною землею, «де пахнуть чисті роси» і «був світ безмежний…»: {«Рідна земле, …я до тебе іду, пережите несу, мов до мами»; «На тій землі, де «тепер його (життя) листаю, мов альбом» (На Спасівці)}. Спробуйте знайти отакі унікальні образи:

А ранок вже залебедів/ І небосвіт розкинув сонцем./
Стара земля моїх дідів/ Горіхом стука у віконце./
У мальви вбралися тини/ І вишні горнуться до хати//.

Це розуміння дому невід’ємне від головної артерії України – Дніпра-Славутича, який «Оранту древню народив». «Про це ніхто у світі не забуде» – впевнено, на високій емоційній ноті стверджує Н. Виноградська у вірші «Не вірте», ніби дає «одкоша» не тільки недоброзичливцям, а й обдуреним, зневіреним!
Про що б не говорилося нею, як, скажімо, ось тут, у «Розмові з дідом», де звучить драматична констатація-запитання «безвихідь у всьому, зарадити як тут мені?» чи у філософському роздумі «Рід гончарів» – скрізь розмова йде про Україну та її талановитих, натхненних українців:

На горщиках і глечиках тих днів
Залишилась мелодія нехитра.
Я бачила – в музеї! Горщик цвів,
Який прогодував усю країну...
То, може, батько мій його зліпив,
Щоб душу залишити солов’їну.

Відчуваю, що й інші читачі поглинають красу поетичного слова Н. Виноградської, пускають до себе в душу, наближають її до серця, заряджають ним кровоток… Чи можна інакше там, де глечики й горщики, «прогодувавши всю країну», мають свої вирази, свої кольори, свій цвіт, нарешті, який виник після великої справи спасіння людей? Чи можна інакше відноситись до виробів людських рук, людського духу після всього пережитого, після благородної справи свого батька (брата, дядька, сусіда…), який вклав у неї не тільки нехитру мелодію, а й душу солов’їну?!
Нерозривність… Єднання… Різними пензлями малюють їх письменники й поети. У когось вони трагедійні, хтось виводить ліричні картини періоду життя, змальованого
Ніною Іванівною. У когось пишеться про них у філософічних роздумах.
Поступово закохуюсь у зображення перипетій глибин життя Н. Виноградської:

Я босоніж іду, там, де тихо виблискує річка,
Де рибина на мить розіб’є мовчазну гущину,
Де намистом з весла розсипаються краплі-порічки:
Лиш в єднанні із цим відчуваю життя глибину.

Чи не в них підгледіла, відчула, захопилася пані Ніна «життя глибиною», чи не в рідних людей і оточуючої природної краси навчилася фіксувати і створювати закарбовані в слово метафори? Переповнена цим мелодійним малюнком, я зупиняюся, вражена, зачудована метафорою, як любила говорити моя небіжчиця матуся… Іноді людина не здатна розірвати, роздробити виниклу ніби нізвідки мовчазну гущину. І слово ж яке – гущина, та не звична, а мовчазна, що само по собі часом загрозливе. А тут рибина хоч на мить її розбиває, цю незбагненну незрозумілість! А чарівність наступного рядка хіба ж не захоплює?! «Намистом з весла розсипаються краплі-порічки» – цілий фільм перед очима:
стривожена, засмучена неуважним ставленням коханого, жінка йде до краси, де є й відрада, й захист (рибина розбиває мовчазну гущину), де сонце сяє так яскраво, що дивовижні іскристі краплі Сейму крізь мовчазні сльози розсипаються з весла, червоно відсвічуючи крізь напружені очі краплями-порічками! Неперевершені мовні засоби включають не тільки порівняння та епітети (мовчазні сльози, річка тихо виблискує)… А речення строфи теж ніби нанизуються, створюючи єдиний разочок поетичного намиста. Стиль цей не рідкий у творах Н.І. Виноградської. Тут справжнє панування Поезії!
Помічено, що стримана емоційність кожного речення у самого оповідача подвоює її у читача чи слухача, додає йому бажання заглянути у витвір мистецтва природи, яку так влучно й …задушевно передає поет. Майстерність зображення Божого світу – в силі поетичного Слова. Займенник Я господарює майже в кожному вірші Ніни Виноградської. Але чи програв від цього …Байрон? Ним підсилено ефект довіри, ефект твоєї причетності: і я, читач, теж там, з нею була. І я так відчувала, але пропустила, не зафіксувала їх в уяві співбесідника, не знайшла того звороту речі, тої зачудованої міміки самої баченої миттєвості! Неординарний талант може вплинути на твої почуття, викликати таку емоційну силу, яка здібна розчинити тебе в собі, розбудити твої поснулі відчуття незбагненого в житті. В житті, де є місце експресивним сплескам. Тезаурус Н. Виноград ської виграє …багатою простотою. Стилістичне забарвлення придають усі тропи, застосовані поетесою. Найчастіше автор використовує порівняння, епітети, уособлення, метафору… Серед стилістичних фігур виразний відтінок фрази інколи досягається Ніною Іванівною і завдяки інверсійному порядку слів у реченні. Всі засоби підкреслюють емоційність її віршів.
Книзі «Я додому іду» не заважає відсутність розділення на підзаголовки, ідейно-тематичний напрямок віршів відповідає її назві. Особливості часу та образи зображуються в спогадах і нинішніх реаліях. Звідси й суспільне значення твору.
Мені можуть заперечувати, що оцінювання поетичних надбань залежить від особистих моїх симпатій та настрою, тобто є суб’єктивним. Погоджусь у тому сенсі, що такими ж є погляди та оцінювання й інших читачів та критиків-літературознавців.
Тематика й ідейні трактовки у книзі «Я додому іду» поетеси Н. Виноградської стосуються різних явищ людського життя і виражених в текстах її думок, ставлення до цих явищ і людини саме відносно слова «додому». Додому, де є старші й молодші покоління, де кожен має свою справу, відповідальність одне за одного… Вдома від рідних можна отримати якусь пораду та підтримку у важкий час, разом з ними порадіти, адже «щасливішої, мабуть, нема,/Після справ повертатись додому». А як приємно самій надати допомогу чи підтримку тому, хто її потребує. І лунає наказово-прохальне: «Поспішайте скоріш, поїзди». Як не хвилюватися душі, коли «мерзне мама моя за порогом,/ І чекає мене, як завжди,/ Ніби охороняє дорогу».
Привертаю вашу увагу до парадигми займенників першої особи: вони не сприймаються мною, читачем, як суто авторські, а не мої, не ваші. Наче який код встановлено, що автор – це ви, я… Ось написала Ніна Іванівна «Молитву для доні» з сердечним трепетом, а я, вже дуже «зимня» жінка, плакала, читаючи цей твір, приміряла молитву до своїх потреб, адже теж маю чудову доню. І ми молилися разом цими словами: «Хай тебе боронять від біди Щире серце і моя молитва!». В «Амалії» поетеса радіє продовженню роду, своїй онучці, свого народу «невпинному джерелу». Вона з ніжністю згадує дитячі літа і вже з висоти пройдених років відзначає, що «в серці стежку тата й мами не минув іще ніхто» і вдячні діти «до отчого порогу кожен свій приносять плід».

Старезна груша гойдалку хита…
Де мамин погляд світиться завжди,
А скрізь любові й радості сліди.

Звичайно, не обходить поетеса увагою і теплом свої спостереження про сільське життя, в якому пройшла її юність: «У бабуні Воді чисто на городі. Зацвіла картопля, а за нею – мак. І виводить соло на стеблі квасоля, огірки сміються і росте буряк!». Душа її підмічає приємні деталі сільського життя: («лелечата – радість дітворі»). А як не помітити, що «у конотопськім сонячнім роздоллі/ Господарює перша сіножать», як не сказати добре слово козацькому роду? Не може перо Н. Виноградської пройти мимо доль і переживань когось із родини, головними серед якої є …безногий після війни батько поетеси та її вічно заклопотана мати. Не може воно пройти мимо дідуся у метро, у якого

… на обличчі, наче на землі, прооране роками не заснуло.
У посмішці відбилася душа – Води краплина, наче із джерельця.
І так привітно пити із ковша Душі святої, золотого серця.

Воно відгукується і на бажання перевезеної в місто, до дітей, похилої сільської жіночки повернутися в рідне, незабутнє:

І тепер старенька теща доживає у теплі.
У пошані, їсти є що… А душа її в селі.

Бо хіба ж забудуться «сільські дівчата, купані в любистку», – «відірваних від батьківської хати, хто їх зігріє, кинутих в світи»? Чи забудеться, що «чекали долі, як дощу у спеку – такою доля є у всіх батьків». Невже можна загрубіти так, що забудеш, «як раділи потім …мами тим колоскам, що зібрані в фартух» чи забути «дідівський розум, свіжий хліб із печі. Де віра у щасливе майбуття І повен двір здорової малечі»? «Батьківська хата щулиться в чеканні. Гостинні люди, в споришах двори. І білих вишень віхола травнева. А біля річки зграйки дітвори І райдуга в півнеба полуднева…» – цей мотив стверджується впродовж всієї книги, мотив коду української душі, стрімкої до добра, миру і злагоди.

Тому й летять на батьківський поріг
Сини і дочки із країв далеких.
Бо треба щоби хтось красу зберіг,
Посіяв жито і зібрав у спеку.
.
Оце все – пра-філософія родинного сільського українського життя. Філософія захищеного людського щастя, в якому й натяку немає про завойовництво…

Нехай же прийде доля отака
В усі родини – радість, щастя, злука…
І щоб матуся вранці молока
Внесла до хати дорогим онукам….

Звідси – найважливіший висновок Ніни Іванівни: «Лелечий краю, з тебе вироста моя родина і разочок віршів». Прості та щирі слова, як і саме українське село, закладені у код величного побажання щастя і викликають в тобі стільки сокровенного! Щоб душа «летіла пізнати непізнане і побачити світ іздаля», щоб вона «про щастя не забула – не заповнюй злістю серця кошик» (Уродить сад, с.58). Або ось: «Все віддати у вселенські руки, щоби стати грудкою землі». Ствердження ці відразу ж викликають запитання, які почула я від мого співбесідника після прочитання книги Н. Виноградської «Я додому іду». Він навіть не запитав, а висловив думку: «Виходить, і в цієї жінки щастя – це життя без злості. Хто ж заперечуватиме аксиомі? Але чому навкруги тої злості – через край у наш непростий час? Хто ж у цьому винен, як не попередні покоління, що жили в «усевселенському» раю? Адже не тільки у філософії цієї поетеси виходить так: живи у праці, в любові до ближнього, на фоні неймовірної природної краси. Радій доброму, злагодженому дню чи миті. Збагачуй себе і родину світлими думками та діями. Ні, всі ви, поети, – великі мрійники, хоча в цьому нічого поганого немає. Звідки ж тоді береться зло? Чому один ладен «все віддати у вселенські руки, щоби стати грудкою землі», а другий – все загарбати?».
Із посмішкою я заперечливо, але мовчки похитую головою. Потім гортаю книжку і прошу його прочитати вірш «07.07.07». Він тихенько, ніби ще не вийшов із своїх роздумів, читає:

/День оцей, що повториться лиш через тисячу літ,/
Буде теж дощовим, на весілля і щастя багатим./
І праправнуки наші продовжать життєвий політ,/
Принесуть всі здобутки до світлої рідної хати//.

Потім каже: «Ні такого дня, ні цієї дати вже не буде. Буде третій міленіум. Все буде інакше, та все ж так хочеться, щоб і тоді люди жили. Але краще, ніж ми! Адже ці філософські істини цілком справедливі: «В одну й ту ж воду не можна увійти двічі. Все тече і все міняється». Тільки б залишились і тоді ті теплі миті буття і спогадів, які так поетично і талановито зображені в цій книзі. До речі, в ній немало крилатих фраз». Отже і я переходжу до афоризмів Н. Виноградської, які прикрашають лексичне багатство книги:

- Бо старість не завжди і мука, як юність з розумом жила.
- Минулим жити – нерозумно так.
- Життя – то збіг усевселенських штук.
- Бува гнилою і на гілці слива.
- Йдучи на вибори по долю, онука рідного спитай!
- Тому вражий чобіт топче вам земельку, бо ніколи ворог не напхає пельку.
- І заздрять нам не тільки вороги.

Іноді в афоризмах книги «Я додому іду» спостерігається повторювання народної мудрості, як от: «Яке коріння, таке й насіння».
У ліриці Н. Виноградської всі тематичні малюнки тісно переплітаються з пейзажними
стрічками, майстерно вплетеними в поетичну косу української поезії. Естетика рядка захоплює! Ось декілька прикладів: «Затихнуть на вустах слова від погляду на перші квіти», «Впаду на землю й сонця булаву кульбабою закину у траву» (с.93). Чи не правда –
і у вас виникає збентеження від побаченої краси?!
Запрошую до літньої пори Ніни Виноградської: «Літо пахне яблуком»; «Усе навкруг в липневому бездонні», «Яка тут світла радість дітворі – купати сонце у калюжах треба», «Іде навшпиньках чорнобривий вечір», «Горобина засвітила грона», «У пізнє літо вкутана краса», «Росою опускається на трави», «Лежить вчорашній дощ в калюжах», «А понад Сеймом верболіз зайшов у воду по коліна», « Пірнає день у річку ночі», «А зорі пахнуть полинами», «Співає ліс. Мовчать слова», - яке мовне багатство дарує нам поетеса, скільки літературних тропів тут виблискує! А візьміть ось ці перли: «Ярить Ярило, дощикує дощ» (с.105). Таких неологізмів не читала в жодного поета, а вони ж не ховаються, лежать на поверхні! Погодьтеся: не до кожного природного явища можна підібрати такі вочевидь точні дієслова-уособлення. І тут в індивідуальній манері, виразно проступають стильові особливості письма.
Пора року міняється, то ж змінюється і настрій поетеси, а це означає, що й у її читача теж:
Ось і перемога листопаду у душі із сонця і тепла.
Я плоди зібрала. Йду із саду, У якому стільки літ жила.

Була «душа із сонця і тепла», то й сад був надзвичайно поетичним. Він став …скарбницею двох третин життя (тому що вже осінь), спогади про яке приємно погортати у своїй пам’яті, по якому приємно йти, спостерігаючи, як «Веде за руку осінь тепле літо, їй віддає ключі і журавлів»; «За літо відпочила в хаті піч», «І пахне гірко тиша золота» (Пізньоцвіти), «Лягає в коси золото кленове», «Дощ осінній вибігає з саду…»… Та нічого не вдієш, адже «До зими вже послано листа», «Лягає в зиму став, по вінця повен», «Замерзла хата…», «Зима не відпускає і тримає віжки»,«В сніги й дощі вбираються розлуки», «Вже день сховав за обрій булаву» (с.148) і т .і.

Але кожна книжка, якою б філософською вона не була, хоч краєчком торкається кохання щасливого, про яке у поетеси йдеться у багатьох віршах. Ось як називає вона свого чоловіка: «Мій Павлику-журавлику», «А ми з тобою запрягали вітер, На хмарі мчались, там, де небокрай». Та велике кохання буває і нещасливим, скінченним, з тяжкими втратами, як бачимо по віршах. Зверніть увагу на «Гніздо на болоті»: «Родина й доля плачуть із відчаю, щоб не догнав нас нелюбові час» із його повсякденними тривогами. А жінка майже завжди стоїть на захисті кохання, адже розуміє:

…що зросте отам, серед боліт, де не земля, а просто трясовина?
Я вбережу притулок наш від бід. Я ж берегиня, я – твоя дружина.

Ось як про це ж у вірші «Калинові жнива»:

Червоніє в саду і про тебе мовчить горобина.
Ти учора мені її грона у коси ласкаво вплітав.
А сьогодні намисто із ягід нанизую довго й невпинно,
Ніби хочу зібрати докупи хвилини і дні, і літа.

На жаль, про щастя з коханим пишеться в книзі рідше, ніж про тривогу й печаль по згаслому полум’ю. Жінка відчуває зміни в почуттях, серце її крається від болю. Її увага спрямована на об’єкт кохання, який …віддаляється. Зі смутком в одному з віршів вона констатує, здогадуючись, що у раю кохання «десь там квітне і чортополох».
Сердечне безладдя помітно у фразах: «Твій неуважний погляд десь витає», «Ти в розпачі, а розпач той без краю», «А зараз ти – неначе в липні крига, холодний і чужий…», «А я без тебе мерзну, без любові…», «Живу, неначе у незвичній ері, в якій сама – свобода і тюрма», «Яку вину ховаєш, мов дитя?», «Я обережно, тихо вийду з хати, залишу вас удвох – тебе й ману»; «…Бо вже злетів угору зради птах і почорніло з того сонце й небо. І став чужим близький і найрідніший». Що робить жінка в поезії Н. Виноградської, яка втратила найдорожче – кохання? Читайте про це у віршах: «Молилася» (с.120) та «Прання» (с.191), вгадуйте по фразах, подібних оцій: «І чорний біль, і свята хміль – моє майбутнє». А про що їй мріється у такі хвилини? А «щоб любов передалась по крові, яку взяли дві доньки, їх сини».
Ніби нічого новенького не чуємо в цих словах… Вже все звично? Гірка банальність? Мабуть, про це плачуть і дощі. Чомусь вони здебільшого схлипують у жіночих віршах. І рима застосовується відповідна: змією – моєю, бути – лютий, любий – не згуба, нитка – ворожбитка.
Говорити про вірші Ніни Виноградської в цілому хочеться як про вірші-настрій,-картинку, -філософію, - психологію… Наведу один приклад:

Хтось порвав у скрипки часу струни.
Він свою мелодію зіграв.

Давайте візьмемо тільки ці два рядочка і не будемо пов’язувати їх з назвою книги, ім’ям поетки, сюжетом вірша. Впевнена, що знайдеться чимало тлумачень саме цього уривку. Ось мої: скрипка часу… Її струни… Хтось порвав, зігравши свою мелодію… Треба ж було пройти крізь страшенний відчай, щоб отак нашкодити скрипці часу! Не залишити для користування комусь, а порвати, бо нема чого передавати пагубне у спадщину. А чому саме пагубне? Ну, зіграв свою мелодію – життя не вічне. Цілком зрозуміла ситуація. То навіщо було їх знищувати, скрипічні струни часу? Мабуть, саме той відчай був вселенським, який підлягав знищенню? Можливо, відчайдух не бажав повторень для інших? Трагедія – в двох рядках.
А тепер звернемося до характерних для Н. І. Виноградської віршів, які змальовують дуже дорогу для серця поетеси ланку життя – рідний народ. Зважте, що книга «Я додому іду» видана в 2013 році, до подій «Великого Віче» з його «Небесною сотнею» та боротьби України за справжню незалежність від сусіда-агресора в так званій АТО. Увесь її склад і рух, вся динаміка сюжетів, манери та стилістика їх відтворення відповідають основній думці авторки віршів: любові до рідного народу, до Батьківщини. «Любові без міри й кінця»: «Рідна земле моя, … я до тебе іду». Думка ця закладена і в мелодійність віршів «Урожай», «Мій родовід» із його козацьким родославом (Ми звідти всі… Ми з того родоводу, Що сім тисячоліть пережива! Нема для мене кращого народу, ніж той, про кого всі оці слова). Любов до рідного народу займає й простір віршів «Землякам», «До українців» (Ви – українці. І під цим ім’ям Ніколи вже не станете рабами! …Хіба не треба дати одкоша тому, хто зло несе у кожній фразі?», «ми чужі в своїм дворі»); вона червоною стрічкою проходить віршами: «Я не прощу!», де поетка дає своєрідну клятву: «Я не згинаюсь. Я не змовчу, коли мене образять вдома, тут, чужинці. Я не прощу»; «На цвинтарі» (Тут близько друзі й кляті вороги, Живим їм тісно на одній планеті. Спинився час і сплачено борги… Оце і все – ні золота, ні сліз, ні болів, що впивалися у серце»); «Вічний спомин» – з поеми «Голодомор» (Ми не даремно проливали кров, Житами проростали за свободу. І не дамо, щоб вороги ізнов Майбутнє відібрали у народу. …Ми в цій землі житами проросли, щоб голоду не знали люди вічно»). Як бачимо, паралель між рідними домом і землею порушується, геометричні правила не діють, або не завжди владні там, де йдеться про єдність цих близьких людині величин.
Сподівається поетка Ніна Іванівна Виноградська почути відповідь, чи просто констатує в одному з віршів, але мені хочеться в кінці есею зупинитись саме на них: «Мене частина – ці слова єдині. Так дай вам, Боже, зрозуміти їх».
19.06.2017 р.