ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.10
07:12
На фото пожовкле дивлюся
І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
2026.02.09
21:55
Ми колись перестрінемось поглядом
в центрі міста твого серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвіч
в центрі міста твого серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвіч
2026.02.09
21:41
закриття сезону
закриття сезону
літо йде
мов недовгий сон
що діяти
закриття сезону
вранці ми не думали про те
закриття сезону
літо йде
мов недовгий сон
що діяти
закриття сезону
вранці ми не думали про те
2026.02.09
21:19
Кому бракує друзів – вишукує ворогів.
У московській мові слова «братство» і «рабство» пишуться по-різному, але сприймаються однаково.
Невчасно подана до обіду ложка може обернутися ложкою дьогтю.
Московському баранові Золотих воріт не бачити.
2026.02.09
21:09
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2026.02.09
20:59
Він приречено жив, бо давно розумів,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.
А у неї із кременя серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.
А у неї із кременя серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
2026.02.09
19:14
У село на місяць бабці
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.
А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.
А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
2026.02.09
16:51
Ївґа горлала на третій день весілля
так – ніби їй всипали п’яного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ївдю й кинув до льоху пан Тодорош:
«О-ось тобі наша весільна подорож!!!
так – ніби їй всипали п’яного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ївдю й кинув до льоху пан Тодорош:
«О-ось тобі наша весільна подорож!!!
2026.02.09
16:39
Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.
Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.
Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
2026.02.09
14:24
«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Б
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Б
2026.02.09
14:06
В червоній сукні жінка чарівна,
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
2026.02.09
10:39
Відтепер і дотепер
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.
Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.
Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
2026.02.09
10:36
Мовчання, мов кактус в пустелі німій,
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Рецензії
Така висока і глибока голубінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Така висока і глибока голубінь
МИКОЛА КОЗАК
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.4071 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.4071 seconds