
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.15
23:15
Не знають що творять потвори,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
2025.10.15
22:39
Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура роялю.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура роялю.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
2025.10.15
21:57
Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
2025.10.15
15:10
висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.
Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.
Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
2025.10.15
14:44
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
2025.10.15
12:16
Поки що не жовтий.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.
2025.10.14
22:07
Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
2025.10.14
21:34
В час ранковий зникли зорі
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
2025.10.14
20:47
«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
2025.10.14
19:51
Слова, слова, слова —
пустелі слів…
Душа німує вгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.
Небажані
пустелі слів…
Душа німує вгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.
Небажані
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Рецензії
Така висока і глибока голубінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Така висока і глибока голубінь
МИКОЛА КОЗАК
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію