ПЕТРО ДЖЕРЕЛЯНСЬКИЙ

П'ятниця, 7 вересня 2018

Так, поетами не народжуються — ними стають. Однак, лише ті, хто ладні «роздмухувати» іскру Божу свого таланту повсякденною копіткою працею. Тільки тоді ця іскра не згасає, а розгорається яскравим полум’ям поетичного надхнення.

Доброї роботи, пані Ніно!

Перші кроки до великої поезії

Мені пощастило бути свідком творчого становлення кількох знаних сьогодні майстрів віршованого слова, серед яких першою годилося б назвати харків’янку Ніну Виноградську, яка відзначає свій ювілейний день народження на початку вересня цього, 2018 року…

У нашій домашній книгозбірні серед книжок і часописів можна побачити невеличкий саморобний зшиток, на аркушах якого ще друкарською машинкою вкарбовані рядочки віршів. Авторкою цих поезій є давня подруга моєї дружини пані Ніна, про літературні спроби якої знали тоді (понад два десятиліття тому) лише у вузькому колі її знайомих.

Пригадую, першим враженням стало щире здивування: серед нас живе практично невідома шанувальникам красного письменства обдарована й надзвичайно самобутня поетка!

Так, вірші з того зошиту суттєво різнилися за своїми художніми якостями, проте в більшости з них відчувалося притаманне лише справжнім майстрам слова вміння перетворювати побачене, почуте, вимріяне на поетичні образи, щоб будувати вже з тих образів власний (або свого ліричного героя) світ…

А дещо згодом я зустрів чималу частину поезій зі щойно виданої книжки (Виноградська Н.І. А зорі пахнуть полинами… — Харків: «Слобожанщина», 2001. — 160 с.), як зустрічають старих друзів.
Але й те нове, що з’явилося у збірці, аж ніяк не розчаровувало. Навпаки, вірші, написані за цей проміжок часу, — мудріші за змістом, досконаліші за формою, — промовисто свідчили про подальший розквіт поетичного обдаровання письменниці. Невдовзі в поважному українському діяспорному часописі «Визвольний Шлях» (у 7-му числі за 2002 рік) з’явився розлогий відгук автора цих рядків на першу збірку віршів Ніни Виноградської…



НАТХНЕННЯ НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО

То де ж шукати джерела її дивовижних поетичних перетворень, що саме живить творчу уяву поетки? Перше джерело — спомини про батьківську домівку, про рідну Сумщину. Хіба можна забути таке:

… А ген, за Сеймом дуб вдягає

Зелене шовкове шиття.

І вдома мама виглядає…

А попереду — все життя.

Але оте, ще незнане, доросле життя, котре так вабить до себе, змушує назавжди залишити батьківську оселю, рідне село:

… Де світять зорі над водою

І дзвонять дні — нас там нема.

Проліг над хатою старою

В моїм селі густий туман.

Іще одне справді життєдайне джерело наснаги — це кохання. Немає потреби доводити безмежність теми, але в оцій неосяжності Виноградська знаходить свої, тільки їй властиві поетичні барви:

Окрайця щастя вистачить мені,

А ціле буде — то вже забагато.

Не випало розквітнуть навесні,

А вже під осінь — неймовірне свято.

Абсолютно нетривіально (а часом — навіть парадоксально) відбились у віршах Виноградської глибокі розмисли про сенс нашого земного існування, про непередбачуваність людської долі:

У кожного свій світ, своє життя,

Своя дорога і своя оселя.

І висота своя, і небуття,

Комусь до неба, а комусь — до стелі…

А от об’єднання, злиття щойно названих джерел творчої наснаги народжує такі, позначені напруженою думкою, ліричні рядки:

Коли на станції кохання

Сідаєш в потяг (а куди?),

Привозить він когось в чекання,

Чиїсь в розлуку йдуть сліди…

.……………………

… А ми удвох на роздоріжжі:

Куди іти? Іти чи ні?

У цьому місті ми приїжджі.

Де ж наш вогонь, в якім вікні?

І, нарешті, — безмежна й самовіддана любов до України. Цим почуттям безпосередньо чи опосередковано просякнуте геть усе, з чого складається творчий доробок поетки. При цьому Виноградська вдало уникає дошкульної декларативности та надмірної патетики, а її поетична мова вражає дивовижною щирістю:

У тім краю,

Де ріки тихоплинні,

Де райдуги із них

Вологу п’ють,

Ще не завмерла

Мова України.

Вона живе,

І люди в ній живуть.

Вірші стають піснями

Варто відмітити ту особливу музичність, споріднену з народною пісенною стихією, котра притаманна поезіям, що ввійшли не лише до першої збірки, а й до наступних книжок пані Ніни (на що, до речі, звертають увагу й «пересічні» читачі). Свіжий подих українського народного мелосу відчутний не тільки у віршах, умовно кажучи, «сільського» циклу, але й у поезіях, тематично пов’язаних із міським життям. Тому нікого не дивує поява все нових і нових пісень та романсів, написаних на слова талановитої поетки.

Є у Ніни Виноградської один вірш, який вирізняється з-поміж інших високим злетом поетичної думки, свіжістю образів, витонченістю форми. Тож, нехай саме цей вірш з лаконічною присвятою «Тобі» стане своєрідним дарунком читачам цих коротких нотаток.

Пірнає день у річку ночі,

А зорі пахнуть полинами.

В росі настояні, пророчі,

Літають мрії разом з нами.



Оцих ночей застиглі гами,

Які почуті й пережиті,

Кудись у світ летять з вітрами

І на узліссі сплять, у житі.



Мені тебе не повернути —

Чужа тобі ночами, днями…

У долі є моя спокута —

Колись розіллється піснями…

Останній рядочок вірша став для його авторки справді пророчим.
Одна за одною виходять її наступні поетичні збірки (2004 року — Серцекрик, 2006 — Сніг молодий, 2007 — Помаранчеві дзвони, 2008 — книжка для дітей «Веселкова Україна», 2013 — Я додому іду). Особливе місце в цьому ряду посідає поема «Голодомор», третє видання якої чималим накладом вийшло друком у Харкові 2008 року. Це — своєрідний поетичний реквієм, де відтворені (значною мірою — за свідченнями матері поетки, котра сама пережила голодомор) моторошні події, визнані в цивілізованому світі геноцидом українського народу.



З вірою в нашу перемогу

А тепер — про нову поетичну збірку пані Ніни (Виноградська Н.І. Обпалені крила янгола. — Харків: «Федорко», 2017. — 326 с.). Вона суттєво відрізняється від усіх попередніх збірок обдарованої поетки. Так, нікуди не зникла, приміром, тема кохання, хоча прийшло сумне розуміння того, що й найпалкіше почуття (з різних причин) не може бути вічним:

Я ще твоя, а ти лиш мій,

І хоч близький вже час прощання,

Ще не блищить сльоза з-під вій.

Це літо наше не останнє.

Але увесь пафос книжки визначає непохитна віра в перемогу (а слово «перемога» стає знаковим) над підступним ворогом, що зазіхнув на саме існування української нації. Авторка переконана: тільки остаточна й незаперечна перемога має стати в подальшому запорукою для щасливого мирного життя… Як жінка, як мати, вона усвідомлює безмежну трагедію сотень і тисяч смертей з обох боків, однак, рішуче стверджує (у вірші «До російських жінок»):

… А ми були і є, ми — українці!

Ми — гордість світу! Ви — його ганьба!



Поєзія — як оберіг

(читацька думка)

Увагу читача збірки, про яку зараз ідеться, одразу привертає напис на обкладинці — «книга-оберіг». Відомий український журналіст Юрій Хомайко вважає, що це пов’язано, передусім, з її оформленням художником Олександером Вакуленком. Він не просто ілюстрував назване видання, наголошує пан Хомайко, а прикрасив палітурку й кожен з розділів малюнками для писанок-оберегів з традиційними українським символами. В анотації ж до книжки пояснено, що «в них сконцентрований віковічний дух козаків-характерників, які вміли й кулю зупинити на льоту, і стати невидимими для противника». Тому ці намальовані писанки «будуть боронити наших захисників від ворогів, від куль, від злого слова».

Та оберегом ця книжка, на думку пана Юрія, стане не тільки завдяки малюнкам і не тільки для тих, хто боронить нашу країну від ворога безпосередньо там, де йде війна. Гарні щирі вірші, які проходять крізь душу читача, самі по собі є оберегами його душі, куди не зможе прокрастися злість, зрадництво, зневага до близьких та інше непотребство. Натомість, душа відкривається до любові — в широкому розумінні цього чудового слова (до чоловіка, дитини, мови, рідної землі).

Саме такою любов’ю, підсумовує Юрій Хомайко, просякнута поезія Ніни Виноградської. І навіть якщо вона пише про те, що їй не подобається в діях влади або в настроях деяких верств населення, за цим відчувається туга за ідеалом, бажання покращити і країну, яку автор, безумовно, любить, і людей, які тут живуть.



Усупереч примхливій долі…

На жаль, життєві негаразди не оминають і найталановитіших із нас. Не оминула біда й пані Ніну. Одним з найтяжчих ударів долі стала для неї смертельна хвороба коханого чоловіка, втративши якого, вона тривалий час не могла повернутися до стану колишнього душевного спокою та рівноваги.
Проте, незмінною залишалася й залишається активна громадянська позиція Ніни Виноградської, котра плідно співпрацює з Харківським радіо та телебаченням, виступаючи, зокрема, популяризатором клясичної та сучасної поезії у кращих її зразках, багато років поспіль очолює Харківське обласне відділення Конґресу української інтеліґенції. А протягом останніх чотирьох років пані Виноградська не раз відвідувала у складі «десантів» харківських літераторів зону бойових дій на буремному Донбасі, опікуючись тим, аби нашим героям-захисникам не бракувало не тільки надійної зброї, а й хороших книжок.

Навіть далеко не повний перелік зацікавлень і вподобань самобутньої української поетки, частина з яких згодом накладає й серйозні зобов’язання, змушує нас укотре пригадати крилаті слова Євгена Маланюка:

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її — поети...

Чималий вже творчий доробок Виноградської вкотре (і вельми переконливо) свідчить: так звана «жіноча» поезія аж ніяк не є явищем вторинним, другорядним. Постаті Лесі Українки, Олени Теліги, Ліни Костенко не потребують якихось застережень у визначенні критеріїв оцінки їхньої творчости. Натомість, відмінності жіночого світовідчуття, більшою мірою інтуїтивного, емоційного, ніж раціонального, вже самі по собі зумовлюють звернення до мови поетичної, що єдина спроможна адекватно віддзеркалити авторський мікрокосм…

Розповідають, що в театрі Леся Курбаса, славетному «Березолі», вітаючись при зустрічі, казали одне одному: «Доброї роботи!».
Побажаємо й ми справді народній поетці Ніні Виноградській не зупинятись у творчому поступі, надхненно й плідно працювати та, звісно ж, — появи на полицях книгарень нових її книжок.