чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні…

Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…

Якби хто сказав, що Федір Чеберяк– « враг народу», ще вчора, то засміяли би та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки– рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами— червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату –ого-го-го! Вібудувалися швидко—днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі – хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина -- Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку-- господарчий двір – клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.

Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці-- вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять—приєднатись до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть… Як зайдеш— то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв) – пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння -- переважно усе на замовлення односельців.

Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі-- між біляві кучері сиплються, місяць-- у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька

Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."

І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди -- тугі диньки на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні— Анна народилася – білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…

Не від світу цього був Федір! Їй Богу--не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить-міркує сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.

Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий-- в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були незакриті, живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...

Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім"лу траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."

А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка – біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!

Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію провожають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий— співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.