Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
Чеберяйчики. І частина. ( РЕДАКЦІЯ....)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чеберяйчики. І частина. ( РЕДАКЦІЯ....)
чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні…
Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
Якби хто сказав, що Федір Чеберяк– « враг народу», ще вчора, то засміяли би та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки– рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами— червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату –ого-го-го! Вібудувалися швидко—днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі – хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина -- Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку-- господарчий двір – клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці-- вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять—приєднатись до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть… Як зайдеш— то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв) – пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння -- переважно усе на замовлення односельців.
Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі-- між біляві кучері сиплються, місяць-- у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."
І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди -- тугі диньки на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні— Анна народилася – білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
Не від світу цього був Федір! Їй Богу--не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить-міркує сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий-- в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були незакриті, живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...
Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім"лу траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."
А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка – біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію провожають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий— співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні…
Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
Якби хто сказав, що Федір Чеберяк– « враг народу», ще вчора, то засміяли би та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки– рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами— червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату –ого-го-го! Вібудувалися швидко—днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі – хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина -- Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку-- господарчий двір – клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці-- вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять—приєднатись до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть… Як зайдеш— то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв) – пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння -- переважно усе на замовлення односельців.
Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі-- між біляві кучері сиплються, місяць-- у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."
І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди -- тугі диньки на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні— Анна народилася – білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
Не від світу цього був Федір! Їй Богу--не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить-міркує сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий-- в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були незакриті, живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...
Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім"лу траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."
А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка – біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію провожають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий— співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
