I
      Вона розпорядилася, щоб її не турбували, і, більше того, зачинила на ключ двері своєї кімнати.
       В домі панувала тиша. Дощ рівномірно падав з важкого сірого неба, не провіщаючи ні проблиску, ні просвіту, ні надії. У просторому каміні палав яскравий вогонь, і він освітлював та осяював навіть найвіддаленіші закутки розкішної кімнати. З одного з куточків свого бюро жінка дістала товсту в’язку листів, перетягнутих міцним, грубим шнуром, та поклала її на стіл в центрі кімнати.
       Вже кілька тижнів вона готувала себе до того, щоб здійснити задумане. В лініях її довгого, тонкого та чуттєвого обличчя простежувалося полегшення; її руки також були довгими, делікатними та помереженими синіми венами.
       Ножицями вона перерізала шнур, яким було зв’язано листи. Кілька звільнених листів кинулися врозтіч по столу, і вона швидким рухом зупинила їх своїми пальцями; вона розставляла та перевертала їх допоки вони майже цілком не заповнили широку поверхню стола.
       Перед нею були конверти різноманітних розмірів та форм, і всі підписані руками одного чоловіка та однієї жінки. Він надіслав назад всі її листи того дня, коли вона, змучившись боятися того, що може статися, попрохала повернути їх. Тоді вона думала знищити їх всі: його та свої власні. Це було чотири роки тому, і з того часу вони живили її; вона вірила, що вони підтримують її та не дають їй остаточно впасти духом.
       Проте, зараз настали ті дні, коли вона більше не могла не зважати на передчуття загрози. Вона знала, що мине ще багато місяців до того як вона буде змушена розлучитися зі своїм скарбом та залишити його незахищеним. Вона хотіла уникнути болю та страждань, які знахідка цих листів могла б завдати іншим; перш за все тому, хто був поряд з нею, і чия ніжність та роки відданості зробили його, в певній мірі, важливим для неї.
       Вона спокійно обрала навмання один лист із в’язки та кинула його у тріскотливе полум’я. Майже так само спокійно вона вкинула і другий; з третім листом її руки почали тремтіти, після чого, в раптовому судомному пориві, вона, затамувавши подих, вкинула в полум’я четвертий, п’ятий та шостий.
       Тоді вона зупинилася та почала задихатися – вона не була надто здоровою – вдивляючись у полум’я з болем та люттю. О, що ж вона зробила! Чого ж вона не зробила! З гарячковим страхом вона почала порпатися у листах перед нею. Які з них вона так безжалісно, так жорстоко позбавила місця в своєму житті? Заради всього святого, тільки не перший, не той найперший, написаний до того як вони відкрили для себе, чи наважилися сказати один одному, «Я тебе люблю». Ні, ні; ось він, досі цілий. Вона задоволено засміялася та поцілувала його. Але якщо зник той – найцінніший та найнерозсудливіший лист! – в якому кожне слово нестримної пристрасті вже давно в’їлося в її голову, і який досі продовжував хвилювати її, як і сотні разів раніше? Знайшовши, вона стиснула його між долонями. Вона знову й знову цілувала його. Своїми гострими білими зубами вона вкусила верхній куток листа, де було написане ім’я; вона відірвала його і скуштувала на смак, наче то була якась божественна їжа.
       Яку безмежну вдячність відчула вона від того, що не знищила їх усі! Якими спустошеними та порожніми були б її останні дні без них; залишилися б лише її власні думки – ілюзорні думки – які неможливо потримати в руках та притиснути до щік чи серця, як вона це робила з листами.
       Цей чоловік перетворив воду в її венах на вино, смак якого полонив нестямою їх обох. Те, що залишилося в минулому, було збережене в цих листах, які вона тримала в своїх обіймах. Вона продовжувала дихати м’яко та задоволено, притискаючи листи до щік з сухотним рум’янцем.
       Вона думала; думала, як зробити так, щоб і їх залишити, і щоб вони не завдали можливого смертельного удару тому, кого вони б поранили жорстокіше, ніж гострі леза двосічного ножа.
       Зрештою, вона знайшла вихід. Спершу їй було лячно та бентежно навіть думати про подібне, але до такого рішення вона дійшла шляхом дедукції настільки чіткої, що для сумнівів не залишилося й місця. Звісно ж, вона планувала знищити їх до того як настане її власний кінець. Проте, як та коли він настане? Хто знає? Вона хотіла уникнути можливої трагедії, полишивши їх на опіку тому, кого перш за все вона хотіла вберегти від розкриття їх вмісту.
       Звільнившись від стану заціпеніння, вона знову зібрала розкидані листи разом, і зв’язала їх міцним шнуром. Вона загорнула в’язку в тонкий лист білого блискучого паперу. Тоді, на зворотній стороні вона вивела чорнилом великі та чіткі літери:
       «Я залишаю цей пакунок під опіку своєму чоловікові. З безумовною вірою в його відданість та його любов, я прошу його знищити цей пакунок не відкриваючи».
       Він не був запечатаний, лише шмат шнура утримував обгортку, яку вона могла б зняти та замінити при бажанні, якщо у неї раптом з’явиться настрій присвятити годинку п’янким спогадам про дні, коли вона відчувала себе живою.

II
       Якщо б він знайшов ту в’язку листів у ті перші, сповнені скорботою, дні, то не засумнівався б ні на мить. В час, коли світ ще був заповнений ілюзією її присутності, знищити їх, негайно та без жодних питань, видалося б йому жаданим виявом своєї вірності – способом досягнення її та вираження своєї любові їй. Однак, минули місяці з того весняного дня, коли вони знайшли її, розпростерту на підлозі, зі стиснутим в руці ключем від її бюро, до якого вона прагнула дістатися в мить, коли смерть досягла її.
       Той день був схожий один в один на той минулорічний день – листям, що опадало, та дощем, що рівномірно лив з важкого сірого неба, не провіщаючи ні проблиску, ні надії. Випадково, у тому віддаленому куточку її бюро, він наштовхнувся на пакунок. І точнісінько так само, як і вона рік тому, він переніс та поклав його на стіл; він завмер, збентежено вдивляючись у повідомлення, що було перед ним:
       «Я залишаю цей пакунок під опіку своєму чоловікові. З безумовною вірою в його відданість та його любов я прошу його знищити цей пакунок не відкриваючи».
Вона не схибила; кожна риса його, вже не молодого, обличчя виражала відданість та чесність, а його очі були сповнені собачої вірності й любові. Він, високий і сильний чоловік з помереженим сивиною і проріділим волоссям, з виразним обличчям і чарівною усмішкою, трішки зсутулено стояв у світлі каміна. Він був не надто тямущим. «Знищити не відкриваючи», він перечитав упівголоса «але чому не відкриваючи?»
       Він ще раз взяв пакунок, і покрутивши та промацавши його, зрозумів, що в ньому містяться багато міцно зв’язаних листів.
Отож, тут були листи, котрі вона прохала його знищити не відкриваючи. Ніхто б ніколи не подумав, що вона здатна затаїти щось від нього. З ним вона була холодною та безпристрасною, однак щирою; вона уважно дбала про його комфорт та його щастя. Чи не тримає він у руках таємницю когось іншого, того, хто довірився їй, і кому вона пообіцяла вберегти її? Хоча ні, в такому випадку, вона б якимось додатковим словом чи рядочком повідомила його про цей факт. Таємниця, схована в тих листах, була її власною; і вона бажала, щоб та таємниця померла разом з нею.
       Якщо б він тільки був здатен уявити, як вона з розпростертими в запрошені руками рік за роком очікує його на якомусь далекому тінистому березі, то він не засумнівався б ні на мить. Зі сповненим надії переконанням, він би подумав: «в благословенну мить зустрічі душею до душі вона розкаже мені про все; до тієї миті я здатен чекати та довіряти їй». Однак, він не міг думати про неї в такій віддаленій перспективі прийдешнього раю. Він відчував, що будь-де у цілісінькому Всесвіті не було більше жодної ані найменшої її часточки, неначе вона ніколи й не народжувалася. Проте вона втілилася в страшенно важливому та незбагненному побажанні, висловленому тоді, коли життя ще текло в її венах; знавши, що побажання досягне його, коли смерть їх розділить, але з непохитною впевненістю в його силу та значущість. Він був зворушений неймовірною відважністю її вчинку, який одночасно підніс і возвеличив його над всіма смертними.
       Яку таємницю, крім однієї, може забажати жінка забрати з собою в могилу? Як тільки це припущення спало йому на думку, чоловічий інстинкт володіння миттєво розпалив його кров. Його пальці судомно стиснули пакунок у руках, і він опустився в крісло біля столу. Болісна підозра, що, можливо, хтось інший розділяв з ним її думки, її переживання, її життя, позбавила його на коротку мить честі та здорового глузду. Він просунув кінчик свого сильного великого пальця під шнур, і одного поруху було достатньо для того, щоб той піддався – «з безумовною вірою в твою відданість та твою любов». То були не просто написані літери, які зверталися до очей; то був наче голос, який промовляв до його душі. Здригаючись від болю, він опустив свою голову на листи.
       Півгодини минуло, поки він підняв голову. Невимовна боротьба бушувала в середині нього, але його відданість і любов перемогли. Його обличчя було блідим, і глибокі лінії страждання прорізували його, однак на ньому не було жодних ознак сумніву.
       Він не задумався ні на мить над тим, щоб вкинути товстий пакунок у полум’я на поталу вогняним язичкам, які б, лижучи та обвуглюючи той пакунок, могли напіввідкрити вміст листів його очам. Не цього вона хотіла. Він підвівся, і, взявши зі столу важке бронзове прес-пап’є, надійно прив’язав його до пакунка. Він підійшов до вікна та глянув на вулицю внизу. Настала темрява, а дощ все ще продовжував падати. Він міг чути, як дощ барабанить в шибку, і міг бачити, як він падає крізь тьмяне жовтувате кільце світла від вуличного ліхтаря.
       Він зібрався на вулицю, і вже перед виходом він запхнув важкий пакунок у глибоку кишеню свого пальто.
       Він не поспішав, на відміну від більшості людей у ту годину, а йшов довгим, повільним та легким кроком, і, здавалося, не звертав увагу ні на пронизливий холод, ні на дощ, який заливав його обличчя, незважаючи на парасолю.
Його житло знаходилося неподалік від ділового району міста; незабаром він опинився на початку мосту, який пролягав через річку – глибоку, широку, стрімку – чорну річку, яка розділяла два штати. Він пройшовся та повернувся в центр мосту. Його пронизував лютий вітер. Там, де він стояв, темрява була непроглядною. Тисячі вогників міста, які він промайнув, виглядали так, немов всі зірки з неба злилися воєдино у віддаленому таємничому горизонті, залишивши його на самоті в чорному, безмежному всесвіті.
       Діставши пакунок з кишені, він вихилився так далеко, як тільки міг, через широку кам’яну перекладину мосту, та кинув його в річку. Той рівно та швидко випав з його руки. Він не міг ні прослідкувати за його падінням крізь темряву, ані почути його занурення у воду далеко внизу. Пакунок розчинився беззвучно: немов у якомусь бездонному чорнилі. Він відчув, ніби повертає його назад їй – в той незвіданий світ, куди вона пішла.

ІІІ
       Годиною чи двома потому він сидів за столом в компанії кількох, запрошених ним на вечерю, чоловіків. Переконання та впевненість, що лише одну таємницю може забажати жінка забрати з собою в могилу, обтяжували його дух. Він був одержимий цією думкою, і його мозок метушився в підозрі. Ревнощі стискали його серце, сповнюючи гострим болем кожен подих його життя.
       Чоловіки поруч з ним вже більше не були його вчорашніми друзями; в кожному з них він вбачав імовірного ворога. Він обходив мовчанням їхні розмови. Він пригадував як вона поводилася з тим чи з іншим; прагнув пригадати розмови, тонкощі міміки, відтінки значень слів, які він вважав простим обміном люб’язностями, які, втім, могли означати те, про що він тоді й не підозрював.
       Він перевів розмову на тему жінок, щоб дізнатися про думки та досвід цих чоловіків. Всі вони почали казати, що володіють певною незаперечною силою здатною викликати прихильність в будь-якої жінки, якої їм тільки забажається. Він чув подібні порожні хвастощі в цьому колі й раніше, і завжди сприймав їх з добродушним презирством. Однак, цього вечора кожній грубості, кожній висловленій дурниці було надано нового значення: так розкривалися можливості, які він до сих пір ніколи не брав до уваги.
       Він зрадів, коли вони пішли. Він прагнув усамітнитися не через бажання чи намір поспати. Він з нетерпінням хотів повернутися до її кімнати, до тієї кімнати, в якій вона прожила значну частину свого життя, і в якій він знайшов ті листи. Він думав, що там ще точно повинні бути якісь з цих листів; якісь забуті обривки, якісь записані думки чи висловлювання, не захищені проханням, яке він не порушив.
       В час, коли він зазвичай вкладався спати, він сів за її бюро та почав обшукувати шухляди, висувну кришку, відділення для паперів, зовнішні та внутрішні кути. Він не залишив жодного обривку непрочитаним. Чимало зі знайдених листів були давніми; деякі з них він читав раніше, інші ж були новими для нього. Втім, у жодному з тих листів не було підстав для відмови від віри у щирість та відданість його дружини. За безплідними пошуками минула майже вся ніч. Короткий, неспокійний сон, в який він поринув на годинку до часу свого підйому, супроводжувався гарячковими, гротескними мареннями, в яких він вчував та туманно бачив річку, яка стрімко відносила його серце, його прагнення, його життя.
       Проте, не лише в листах жінки здатні видати свої емоції, думав він. Він часто бачив таких, котрі, особливо в стані закоханості, позначали побіжні сентиментальні уривки в поетичних чи прозових книгах, таким чином виражаючи та розкриваючи власні приховані думки. Чому б і вона не могла чинити так само?
       Тоді розпочався другий, виснажливіший та напруженіший, у порівнянні з першим, пошук з перегортанням сторінка за сторінкою всіх томів, що заповнювали її кімнату – книжок з художньої літератури, поезії і філософії. Вона всіх їх прочитала; але в жодному місці не було ні тіні сліду, за яким він міг би віднайти таємницю її існування – таємницю, яку він тримав у руках і кинув у річку.
       Він почав повільно та поступово розпитувати то одного, то іншого, прагнучи вивідати, що кожен думав про неї. В першу чергу він дізнався, що її недолюблювали через холодність її манер. Один захоплювався її розумом; інший її достоїнствами; третій вважав її красивою до того як вона захворіла, і співчутливо стверджував при тому, що її красі не вистачало тепла та емоційності. Деякі шанували її за м’якість та доброту, а інші – за обдарованість та тактовність. О, безглуздо було намагатися дізнатися щось в чоловіків! Він мав це розуміти. Тільки жінки говорять лише про те, що знають.
       Безперечно, вони говорили. Більшість з них любили її, а ті, хто ні – шанували та поважали її.

IV
       Знов і знов: «лише одну таємницю може забажати жінка забрати з собою в могилу», – думка, яка продовжувала переслідувати його та позбавляти його відпочинку. Дні та ночі невизначеності почали повільно непокоїти та мучити його. Впевненість у найгіршому з того, чого він боявся, принесло б йому такий бажаний спокій, навіть якщо б за це він розплатився щастям.
       Він більше не вважав, що чоловікам взагалі варто щось робити: переживати падіння та підйоми, одружуватися, помирати. Якби волею фортуни він отримав цілий статок чи втратив би все, що мав – це не змінило б для нього нічого. Порожніми та безглуздими йому здавалися всі можливості, які міг запропонувати світ для розваги чоловікові. Їжа та напої перед ним втратили свій смак та аромат. Він більше не знав – чи не звертав уваги – чи світить сонце, чи його приховали хмари. Жорстока небезпека вдарила в його найуразливіше місце, сколихнувши все його єство, залишивши його лише з одним бажанням у душі, з однією в’їдливою жагою: взнати таємницю, яку він тримав у руках і кинув у річку.
       Однієї беззоряної ночі він неспокійно поневірявся вулицями. Він більше не прагнув дізнатися в чоловіків та жінок те, що вони не посміли чи не могли розповісти йому. Лише річка знала. Блукаючи, він знову зупинився на мосту, де було згаяно так багато годин після тієї ночі, коли темрява зімкнулася навколо нього і поглинула його мужність.
       Лише річка знала. Вона шуміла, а він слухав її, і, хоч вона нічого йому не говорила, обіцяла вона все. До нього долинали її обіцянки, дані пестливим голосом – обіцянки спокою та солодкого відпочинку. Він чув рух – музику води – яка запрошувала його.
       Ще мить, і він вже зник, щоб знайти її, приєднатися до неї і її таємних думок у вічному спокої.

Переклад оповідання американської письменниці-феміністки 19 століття Кейт Шопен "Її листи" - Kate Chopin "Her Letters"