Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити – слабкі мої посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити – слабкі мої посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
2026.09.08
01:13
Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
2026.09.07
21:14
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
2026.09.07
20:44
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
2026.09.07
20:15
ось і надвечіря
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
2026.09.07
18:24
Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
2026.09.07
17:23
Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
2026.09.07
16:46
Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
ЛЕБЕДИНИЙ — шостий вінок. Корона сонетів " СВІТОЧ ДУШІ"
Ромашки, беладонна, маки – в житі.
Безмежжя чисте, хоч увись злети.
Щоб крилами тебе заворожити
І підкорити сходи висоти.
У погляді – зелені хризоліти.
Пшеничні кучері, вуста – меди.
Та не ворожка, Бог ту шельму мітить.
Як нам звести розведені мости?
Не в змозі ту співа́нку пригадати,
Що вигравав чарівно уві сні.
Ти не дивися в очі винувато –
Хіба ж одній присвячував пісні?
Любив берізку, а сосну посватав –
На скрипках грають коники хмільні.
ІІ (VI)
На скрипках грають коники хмільні,
Втішають серце, лунко дзеленькочуть.
Прополює зорю духмяна ніч
У ці травневі пелюсткові ночі.
Од пахощів світ, мабуть, очманів,
В ліщині вітер бузину толочить,
Та гає дні свої на чужині
Твоя сорока, й більшого не хоче.
Їй очі зовсім інший засліпив,
Із ним не проти і кубельце звити.
Світи мені, червлене диво з див.
На тілі хрестиком любов нашита.
Чи ти забув, коли мене любив?
Згадай, кохалися несамовито.
ІІІ (VI)
Згадай, кохалися несамовито,
Вгорнувшись феромонами бузку.
Чому б в обіймах щастя не зомліти,
Аби мене ніколи не забув?!
На флейті грав, що аж принишкло місто,
Торкався ніжно пелюстками губ,
І пестив перса лагідно, абихто
Не сполошив лебідку боязку.
О, як мені надихатись тобою?
Така божественно прекрасна млість.
Я на вустах розтанула нугою,
П’янив жадання найсолодший хміль.
Пірнули в озеро любові з головою,
Неначе перед смертю, любий мій.
ІV (VI)
Неначе перед смертю, любий мій,
Ти шепотів: "Моя душевна ладо,
Самотню тугу пристрастю зігрій!"
Волосся завивалось водоспадом,
Сльоза ятрилась у куточку вій,
Два серця бились в унісоні, ладно,
Любов стелила м’яту, деревій*,
Полум’яніла у очах свічадом**.
А може, то наснилося, міраж,
І на підлозі чашечка розбита?
Та ні... свіча горить, єднає нас,
Мов та вінчальна, осяйна молитва.
Від лиха вбереже іконостас –
Нас не зурочать відьми-ворожбити.
______________
Деревій* – лікарська рослина
Свічадо** – церковний підсвічник
V (VI)
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Мегери чорні, білі чаклуни.
Довіку, любий, нас не розлучити,
Бо поєднали небеса... збагни!
Кохання вірне, кришталево чисте
Жахається спокус і сарани.
Цвіте в душі калиновим намистом,
Лиш обережно руку простягни.
Готує Мавка приворотні чари –
Любисток і волошки в казані.
Якась кобіта, що тобою марить,
Напоїть потай у купальську ніч.
Розвію я сновиддя і почвари,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
VІ (VI)
Зігрію ніжністю в холодні дні –
Не раз палили багрянисте листя,
Закляклі сухостої в борозні,
Лягав туман над річкою імлисто.
Згадай негоду. Зливи ворухкі,
Як пальці віртуоза-піаніста,
А некваплива осінь в курені
Молола мак, замішувала тісто.
На ниві сумно, у облозі хмар
Куняла згорблена, сирітська скирта.
Ми бджілками б пили з лілей нектар,
А не блукали за дощами слідом.
Та ще палає зоряний вівтар,
Конваліями пахне стигле літо.
VІІ (VI)
Конваліями пахне стигле літо,
Суниці в лісі ладаном пахтять.
А чисті роси блискотом леліток –
На папороті стомлених плечах.
Вруни́сті, світло-жовті горицвіти
Осонням упоїлися – блищать.
Їм благодатно в леготі тремтіти.
Чому ж в душі – згорьована печаль?
Краси для світу Бог вділив багато.
Якби також знедоленій мені
В його парцелах ніжно сповиватись,
А не пливти в розбитому човні.
Господь не чує думи пелехаті –
Ряхтить в неопалимій купині.
VІІІ (VI)
Ряхтить в неопалимій купині
І не згорає у заграві ватри.
Аж явір кучерявий заяснів,
Шипшини пов’язали пишні банти.
Руді опеньки розляглись на пні,
Вбирають пересмішників бельканто.
Малює вечір тінь на полотні,
Вмирає день вночі... без варіантів...
Наставив місяць гострі рогачі,
Годинники дванадцять віддзвонили.
Мені б забутись на твоїм плечі –
Голівоньку верба до ставу хилить.
Зоріє оксамитом далечінь,
Шукає пару лебідь білокрилий.
ІX (VI)
Шукає пару лебідь білокрилий,
В затоку кличе, шийку вигина.
На березі у воду оступилась,
І на ячання котиться вона.
По срібній гладі – білосніжні крила,
Засліплює цнотлива білизна́.
Гнучкими шийками вони створили
Єдине серце, що за дивина?!
Де ж та душа, що бідкається мною
До божевілля, болісних судом?
Пливуть літа за даллю голубою,
Я знаю, непереливки обом.
Красою, як бальзамом, рани гою,
Лелека в танці в’ється над гніздом.
X (VI)
Лелека в танці в’ється над гніздом,
В блаватнім небі губить біле пір’я.
Летить до мене чорним волокном,
Як та біда, що суне надвечір’ям.
Зізнайся щиро, мій коханий, чом
Свою любов із сакури намріяв?
Хай віднесе туди мене паром,
Де у світлиці жевріє надія.
Невже я гірша за оту весну,
Що швидкоплинно відцвітає в зливу?
Я – та мелодія, що рве струну,
Капричіо* забути неможливо.
Усотує душа тремку луну,
І нам би лебедіти в щасті, милий.
______________
Капричіо* – вишукана музика
XІ (VI)
І нам би лебедіти в щасті, милий.
Бери, що хочеш, скільки донесеш.
Я поділюся світом, сонцем стиглим,
Садком вишневим і гучним дощем.
На таці – груші, персики і сливи –
Скуштуй дари... смачні... бери іще...
Солодке, кисле, скільки нам судилось –
З собою в засвіти не заберем.
Не хочеш? Наситився серцем, нудиш,
У болісній душі – тверде ядро.
Зазнав чимало зради і облуди,
Гнітить депресії важкий синдром.
Ми будемо (нехай "святоші" судять)
Черпати втіху золотим цебром.
ХІІ (VI)
Черпати втіху золотим цебром,
Наповнюватись радістю по вінця.
Усе чудово, любий, загалом.
А що ще треба непримхливій жінці?
Щоб доторкнутися вночі, либонь,
До чуйного, зворушливого серця.
Я птахою у верховітті крон
Мощу із пуху золоте кубельце.
Хворієш – замотаю смуток в бинт.
Та де ж своє ми щастя загубили?
Потрапили у темний лабіринт –
Хай припаде минулий спогад пилом.
Поглянь, як гарно квітне гіацинт –
З живого зерня квітка народилась.
ХІІІ (VI)
З живого зерня квітка народилась
І смокче груди матінки землі.
Наснага до життя і дужа сила –
В корінні й соковитому стеблі.
Ти не зривай, нехай цвіте на милість
І вабить заклопотаних джмелів.
Ми вдосталь із тобою накосили
Полину і неприспаних жалів.
Фізичний біль – ніщо у порівнянні
З нудьгою, що лоскоче під ребром.
У неї очі бронзово-сірчані,
Немов мара гуляє за ставком.
Лиш квітне горобина у тумані –
Грибні дощі кропили помелом.
ХІV (VI)
Грибні дощі кропили помелом –
Комусь на радість, іншим – на скорботу.
(Зібрала вічність в небо ешелон –
Страждальці віднесли хрест на Голгофу.)
Грім промайнув, на серці відлягло,
Отямимося від біди потроху,
Зберемо весни у життя альбом –
Вціліли поки, дякувати Богу.
Вовків боятись – не ходити в ліс,
Нам доведеться й гради пережити,
Бо не завжди дощі ідуть навскіс.
Та небеса фіалками розшиті,
І дихає вітрами верболіз.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
Магістрал (VІ)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохалися несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.
Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в’ється над гніздом,
І нам би лебедіти в щасті, милий,
Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась –
Грибні дощі кропили помелом.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЕБЕДИНИЙ — шостий вінок. Корона сонетів " СВІТОЧ ДУШІ"
"Любов чи ні — не знаю...
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна."
(Максим Рильський)
І (VI)
Ромашки, беладонна, маки – в житі.
Безмежжя чисте, хоч увись злети.
Щоб крилами тебе заворожити
І підкорити сходи висоти.
У погляді – зелені хризоліти.
Пшеничні кучері, вуста – меди.
Та не ворожка, Бог ту шельму мітить.
Як нам звести розведені мости?
Не в змозі ту співа́нку пригадати,
Що вигравав чарівно уві сні.
Ти не дивися в очі винувато –
Хіба ж одній присвячував пісні?
Любив берізку, а сосну посватав –
На скрипках грають коники хмільні.
ІІ (VI)
На скрипках грають коники хмільні,
Втішають серце, лунко дзеленькочуть.
Прополює зорю духмяна ніч
У ці травневі пелюсткові ночі.
Од пахощів світ, мабуть, очманів,
В ліщині вітер бузину толочить,
Та гає дні свої на чужині
Твоя сорока, й більшого не хоче.
Їй очі зовсім інший засліпив,
Із ним не проти і кубельце звити.
Світи мені, червлене диво з див.
На тілі хрестиком любов нашита.
Чи ти забув, коли мене любив?
Згадай, кохалися несамовито.
ІІІ (VI)
Згадай, кохалися несамовито,
Вгорнувшись феромонами бузку.
Чому б в обіймах щастя не зомліти,
Аби мене ніколи не забув?!
На флейті грав, що аж принишкло місто,
Торкався ніжно пелюстками губ,
І пестив перса лагідно, абихто
Не сполошив лебідку боязку.
О, як мені надихатись тобою?
Така божественно прекрасна млість.
Я на вустах розтанула нугою,
П’янив жадання найсолодший хміль.
Пірнули в озеро любові з головою,
Неначе перед смертю, любий мій.
ІV (VI)
Неначе перед смертю, любий мій,
Ти шепотів: "Моя душевна ладо,
Самотню тугу пристрастю зігрій!"
Волосся завивалось водоспадом,
Сльоза ятрилась у куточку вій,
Два серця бились в унісоні, ладно,
Любов стелила м’яту, деревій*,
Полум’яніла у очах свічадом**.
А може, то наснилося, міраж,
І на підлозі чашечка розбита?
Та ні... свіча горить, єднає нас,
Мов та вінчальна, осяйна молитва.
Від лиха вбереже іконостас –
Нас не зурочать відьми-ворожбити.
______________
Деревій* – лікарська рослина
Свічадо** – церковний підсвічник
V (VI)
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Мегери чорні, білі чаклуни.
Довіку, любий, нас не розлучити,
Бо поєднали небеса... збагни!
Кохання вірне, кришталево чисте
Жахається спокус і сарани.
Цвіте в душі калиновим намистом,
Лиш обережно руку простягни.
Готує Мавка приворотні чари –
Любисток і волошки в казані.
Якась кобіта, що тобою марить,
Напоїть потай у купальську ніч.
Розвію я сновиддя і почвари,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
VІ (VI)
Зігрію ніжністю в холодні дні –
Не раз палили багрянисте листя,
Закляклі сухостої в борозні,
Лягав туман над річкою імлисто.
Згадай негоду. Зливи ворухкі,
Як пальці віртуоза-піаніста,
А некваплива осінь в курені
Молола мак, замішувала тісто.
На ниві сумно, у облозі хмар
Куняла згорблена, сирітська скирта.
Ми бджілками б пили з лілей нектар,
А не блукали за дощами слідом.
Та ще палає зоряний вівтар,
Конваліями пахне стигле літо.
VІІ (VI)
Конваліями пахне стигле літо,
Суниці в лісі ладаном пахтять.
А чисті роси блискотом леліток –
На папороті стомлених плечах.
Вруни́сті, світло-жовті горицвіти
Осонням упоїлися – блищать.
Їм благодатно в леготі тремтіти.
Чому ж в душі – згорьована печаль?
Краси для світу Бог вділив багато.
Якби також знедоленій мені
В його парцелах ніжно сповиватись,
А не пливти в розбитому човні.
Господь не чує думи пелехаті –
Ряхтить в неопалимій купині.
VІІІ (VI)
Ряхтить в неопалимій купині
І не згорає у заграві ватри.
Аж явір кучерявий заяснів,
Шипшини пов’язали пишні банти.
Руді опеньки розляглись на пні,
Вбирають пересмішників бельканто.
Малює вечір тінь на полотні,
Вмирає день вночі... без варіантів...
Наставив місяць гострі рогачі,
Годинники дванадцять віддзвонили.
Мені б забутись на твоїм плечі –
Голівоньку верба до ставу хилить.
Зоріє оксамитом далечінь,
Шукає пару лебідь білокрилий.
ІX (VI)
Шукає пару лебідь білокрилий,
В затоку кличе, шийку вигина.
На березі у воду оступилась,
І на ячання котиться вона.
По срібній гладі – білосніжні крила,
Засліплює цнотлива білизна́.
Гнучкими шийками вони створили
Єдине серце, що за дивина?!
Де ж та душа, що бідкається мною
До божевілля, болісних судом?
Пливуть літа за даллю голубою,
Я знаю, непереливки обом.
Красою, як бальзамом, рани гою,
Лелека в танці в’ється над гніздом.
X (VI)
Лелека в танці в’ється над гніздом,
В блаватнім небі губить біле пір’я.
Летить до мене чорним волокном,
Як та біда, що суне надвечір’ям.
Зізнайся щиро, мій коханий, чом
Свою любов із сакури намріяв?
Хай віднесе туди мене паром,
Де у світлиці жевріє надія.
Невже я гірша за оту весну,
Що швидкоплинно відцвітає в зливу?
Я – та мелодія, що рве струну,
Капричіо* забути неможливо.
Усотує душа тремку луну,
І нам би лебедіти в щасті, милий.
______________
Капричіо* – вишукана музика
XІ (VI)
І нам би лебедіти в щасті, милий.
Бери, що хочеш, скільки донесеш.
Я поділюся світом, сонцем стиглим,
Садком вишневим і гучним дощем.
На таці – груші, персики і сливи –
Скуштуй дари... смачні... бери іще...
Солодке, кисле, скільки нам судилось –
З собою в засвіти не заберем.
Не хочеш? Наситився серцем, нудиш,
У болісній душі – тверде ядро.
Зазнав чимало зради і облуди,
Гнітить депресії важкий синдром.
Ми будемо (нехай "святоші" судять)
Черпати втіху золотим цебром.
ХІІ (VI)
Черпати втіху золотим цебром,
Наповнюватись радістю по вінця.
Усе чудово, любий, загалом.
А що ще треба непримхливій жінці?
Щоб доторкнутися вночі, либонь,
До чуйного, зворушливого серця.
Я птахою у верховітті крон
Мощу із пуху золоте кубельце.
Хворієш – замотаю смуток в бинт.
Та де ж своє ми щастя загубили?
Потрапили у темний лабіринт –
Хай припаде минулий спогад пилом.
Поглянь, як гарно квітне гіацинт –
З живого зерня квітка народилась.
ХІІІ (VI)
З живого зерня квітка народилась
І смокче груди матінки землі.
Наснага до життя і дужа сила –
В корінні й соковитому стеблі.
Ти не зривай, нехай цвіте на милість
І вабить заклопотаних джмелів.
Ми вдосталь із тобою накосили
Полину і неприспаних жалів.
Фізичний біль – ніщо у порівнянні
З нудьгою, що лоскоче під ребром.
У неї очі бронзово-сірчані,
Немов мара гуляє за ставком.
Лиш квітне горобина у тумані –
Грибні дощі кропили помелом.
ХІV (VI)
Грибні дощі кропили помелом –
Комусь на радість, іншим – на скорботу.
(Зібрала вічність в небо ешелон –
Страждальці віднесли хрест на Голгофу.)
Грім промайнув, на серці відлягло,
Отямимося від біди потроху,
Зберемо весни у життя альбом –
Вціліли поки, дякувати Богу.
Вовків боятись – не ходити в ліс,
Нам доведеться й гради пережити,
Бо не завжди дощі ідуть навскіс.
Та небеса фіалками розшиті,
І дихає вітрами верболіз.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
Магістрал (VІ)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохалися несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.
Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в’ється над гніздом,
І нам би лебедіти в щасті, милий,
Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась –
Грибні дощі кропили помелом.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ — сьомий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ"
• Перейти на сторінку •
"Любіть чоловіків"
• Перейти на сторінку •
"Любіть чоловіків"
Про публікацію
