Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.11
14:04
У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
2026.03.11
12:15
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
2026.03.11
10:47
Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
2026.03.10
18:53
А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
2026.03.09
16:25
Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
2026.03.09
15:59
Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
2026.03.09
12:43
Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
2026.03.09
12:26
І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
2026.03.09
11:54
Шевченко - НАШ.
І цей НАШ складається з мільйонів МІЙ.
Присутність великого Кобзаря особливо відчутна сьогодні, коли наша багатостраждальна земля здригається під ракетними ударами московитських варварів…
Тарас - поруч.
Він, як і завжди, - на передовій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
ЛЕБЕДИНИЙ — шостий вінок. Корона сонетів " СВІТОЧ ДУШІ"
Ромашки, беладонна, маки – в житі.
Безмежжя чисте, хоч увись злети.
Щоб крилами тебе заворожити
І підкорити сходи висоти.
У погляді – зелені хризоліти.
Пшеничні кучері, вуста – меди.
Та не ворожка, Бог ту шельму мітить.
Як нам звести розведені мости?
Не в змозі ту співа́нку пригадати,
Що вигравав чарівно уві сні.
Ти не дивися в очі винувато –
Хіба ж одній присвячував пісні?
Любив берізку, а сосну посватав –
На скрипках грають коники хмільні.
ІІ (VI)
На скрипках грають коники хмільні,
Втішають серце, лунко дзеленькочуть.
Прополює зорю духмяна ніч
У ці травневі пелюсткові ночі.
Од пахощів світ, мабуть, очманів,
В ліщині вітер бузину толочить,
Та гає дні свої на чужині
Твоя сорока, й більшого не хоче.
Їй очі зовсім інший засліпив,
Із ним не проти і кубельце звити.
Світи мені, червлене диво з див.
На тілі хрестиком любов нашита.
Чи ти забув, коли мене любив?
Згадай, кохалися несамовито.
ІІІ (VI)
Згадай, кохалися несамовито,
Вгорнувшись феромонами бузку.
Чому б в обіймах щастя не зомліти,
Аби мене ніколи не забув?!
На флейті грав, що аж принишкло місто,
Торкався ніжно пелюстками губ,
І пестив перса лагідно, абихто
Не сполошив лебідку боязку.
О, як мені надихатись тобою?
Така божественно прекрасна млість.
Я на вустах розтанула нугою,
П’янив жадання найсолодший хміль.
Пірнули в озеро любові з головою,
Неначе перед смертю, любий мій.
ІV (VI)
Неначе перед смертю, любий мій,
Ти шепотів: "Моя душевна ладо,
Самотню тугу пристрастю зігрій!"
Волосся завивалось водоспадом,
Сльоза ятрилась у куточку вій,
Два серця бились в унісоні, ладно,
Любов стелила м’яту, деревій*,
Полум’яніла у очах свічадом**.
А може, то наснилося, міраж,
І на підлозі чашечка розбита?
Та ні... свіча горить, єднає нас,
Мов та вінчальна, осяйна молитва.
Від лиха вбереже іконостас –
Нас не зурочать відьми-ворожбити.
______________
Деревій* – лікарська рослина
Свічадо** – церковний підсвічник
V (VI)
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Мегери чорні, білі чаклуни.
Довіку, любий, нас не розлучити,
Бо поєднали небеса... збагни!
Кохання вірне, кришталево чисте
Жахається спокус і сарани.
Цвіте в душі калиновим намистом,
Лиш обережно руку простягни.
Готує Мавка приворотні чари –
Любисток і волошки в казані.
Якась кобіта, що тобою марить,
Напоїть потай у купальську ніч.
Розвію я сновиддя і почвари,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
VІ (VI)
Зігрію ніжністю в холодні дні –
Не раз палили багрянисте листя,
Закляклі сухостої в борозні,
Лягав туман над річкою імлисто.
Згадай негоду. Зливи ворухкі,
Як пальці віртуоза-піаніста,
А некваплива осінь в курені
Молола мак, замішувала тісто.
На ниві сумно, у облозі хмар
Куняла згорблена, сирітська скирта.
Ми бджілками б пили з лілей нектар,
А не блукали за дощами слідом.
Та ще палає зоряний вівтар,
Конваліями пахне стигле літо.
VІІ (VI)
Конваліями пахне стигле літо,
Суниці в лісі ладаном пахтять.
А чисті роси блискотом леліток –
На папороті стомлених плечах.
Вруни́сті, світло-жовті горицвіти
Осонням упоїлися – блищать.
Їм благодатно в леготі тремтіти.
Чому ж в душі – згорьована печаль?
Краси для світу Бог вділив багато.
Якби також знедоленій мені
В його парцелах ніжно сповиватись,
А не пливти в розбитому човні.
Господь не чує думи пелехаті –
Ряхтить в неопалимій купині.
VІІІ (VI)
Ряхтить в неопалимій купині
І не згорає у заграві ватри.
Аж явір кучерявий заяснів,
Шипшини пов’язали пишні банти.
Руді опеньки розляглись на пні,
Вбирають пересмішників бельканто.
Малює вечір тінь на полотні,
Вмирає день вночі... без варіантів...
Наставив місяць гострі рогачі,
Годинники дванадцять віддзвонили.
Мені б забутись на твоїм плечі –
Голівоньку верба до ставу хилить.
Зоріє оксамитом далечінь,
Шукає пару лебідь білокрилий.
ІX (VI)
Шукає пару лебідь білокрилий,
В затоку кличе, шийку вигина.
На березі у воду оступилась,
І на ячання котиться вона.
По срібній гладі – білосніжні крила,
Засліплює цнотлива білизна́.
Гнучкими шийками вони створили
Єдине серце, що за дивина?!
Де ж та душа, що бідкається мною
До божевілля, болісних судом?
Пливуть літа за даллю голубою,
Я знаю, непереливки обом.
Красою, як бальзамом, рани гою,
Лелека в танці в’ється над гніздом.
X (VI)
Лелека в танці в’ється над гніздом,
В блаватнім небі губить біле пір’я.
Летить до мене чорним волокном,
Як та біда, що суне надвечір’ям.
Зізнайся щиро, мій коханий, чом
Свою любов із сакури намріяв?
Хай віднесе туди мене паром,
Де у світлиці жевріє надія.
Невже я гірша за оту весну,
Що швидкоплинно відцвітає в зливу?
Я – та мелодія, що рве струну,
Капричіо* забути неможливо.
Усотує душа тремку луну,
І нам би лебедіти в щасті, милий.
______________
Капричіо* – вишукана музика
XІ (VI)
І нам би лебедіти в щасті, милий.
Бери, що хочеш, скільки донесеш.
Я поділюся світом, сонцем стиглим,
Садком вишневим і гучним дощем.
На таці – груші, персики і сливи –
Скуштуй дари... смачні... бери іще...
Солодке, кисле, скільки нам судилось –
З собою в засвіти не заберем.
Не хочеш? Наситився серцем, нудиш,
У болісній душі – тверде ядро.
Зазнав чимало зради і облуди,
Гнітить депресії важкий синдром.
Ми будемо (нехай "святоші" судять)
Черпати втіху золотим цебром.
ХІІ (VI)
Черпати втіху золотим цебром,
Наповнюватись радістю по вінця.
Усе чудово, любий, загалом.
А що ще треба непримхливій жінці?
Щоб доторкнутися вночі, либонь,
До чуйного, зворушливого серця.
Я птахою у верховітті крон
Мощу із пуху золоте кубельце.
Хворієш – замотаю смуток в бинт.
Та де ж своє ми щастя загубили?
Потрапили у темний лабіринт –
Хай припаде минулий спогад пилом.
Поглянь, як гарно квітне гіацинт –
З живого зерня квітка народилась.
ХІІІ (VI)
З живого зерня квітка народилась
І смокче груди матінки землі.
Наснага до життя і дужа сила –
В корінні й соковитому стеблі.
Ти не зривай, нехай цвіте на милість
І вабить заклопотаних джмелів.
Ми вдосталь із тобою накосили
Полину і неприспаних жалів.
Фізичний біль – ніщо у порівнянні
З нудьгою, що лоскоче під ребром.
У неї очі бронзово-сірчані,
Немов мара гуляє за ставком.
Лиш квітне горобина у тумані –
Грибні дощі кропили помелом.
ХІV (VI)
Грибні дощі кропили помелом –
Комусь на радість, іншим – на скорботу.
(Зібрала вічність в небо ешелон –
Страждальці віднесли хрест на Голгофу.)
Грім промайнув, на серці відлягло,
Отямимося від біди потроху,
Зберемо весни у життя альбом –
Вціліли поки, дякувати Богу.
Вовків боятись – не ходити в ліс,
Нам доведеться й гради пережити,
Бо не завжди дощі ідуть навскіс.
Та небеса фіалками розшиті,
І дихає вітрами верболіз.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
Магістрал (VІ)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохалися несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.
Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в’ється над гніздом,
І нам би лебедіти в щасті, милий,
Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась –
Грибні дощі кропили помелом.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЕБЕДИНИЙ — шостий вінок. Корона сонетів " СВІТОЧ ДУШІ"
"Любов чи ні — не знаю...
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна."
(Максим Рильський)
І (VI)
Ромашки, беладонна, маки – в житі.
Безмежжя чисте, хоч увись злети.
Щоб крилами тебе заворожити
І підкорити сходи висоти.
У погляді – зелені хризоліти.
Пшеничні кучері, вуста – меди.
Та не ворожка, Бог ту шельму мітить.
Як нам звести розведені мости?
Не в змозі ту співа́нку пригадати,
Що вигравав чарівно уві сні.
Ти не дивися в очі винувато –
Хіба ж одній присвячував пісні?
Любив берізку, а сосну посватав –
На скрипках грають коники хмільні.
ІІ (VI)
На скрипках грають коники хмільні,
Втішають серце, лунко дзеленькочуть.
Прополює зорю духмяна ніч
У ці травневі пелюсткові ночі.
Од пахощів світ, мабуть, очманів,
В ліщині вітер бузину толочить,
Та гає дні свої на чужині
Твоя сорока, й більшого не хоче.
Їй очі зовсім інший засліпив,
Із ним не проти і кубельце звити.
Світи мені, червлене диво з див.
На тілі хрестиком любов нашита.
Чи ти забув, коли мене любив?
Згадай, кохалися несамовито.
ІІІ (VI)
Згадай, кохалися несамовито,
Вгорнувшись феромонами бузку.
Чому б в обіймах щастя не зомліти,
Аби мене ніколи не забув?!
На флейті грав, що аж принишкло місто,
Торкався ніжно пелюстками губ,
І пестив перса лагідно, абихто
Не сполошив лебідку боязку.
О, як мені надихатись тобою?
Така божественно прекрасна млість.
Я на вустах розтанула нугою,
П’янив жадання найсолодший хміль.
Пірнули в озеро любові з головою,
Неначе перед смертю, любий мій.
ІV (VI)
Неначе перед смертю, любий мій,
Ти шепотів: "Моя душевна ладо,
Самотню тугу пристрастю зігрій!"
Волосся завивалось водоспадом,
Сльоза ятрилась у куточку вій,
Два серця бились в унісоні, ладно,
Любов стелила м’яту, деревій*,
Полум’яніла у очах свічадом**.
А може, то наснилося, міраж,
І на підлозі чашечка розбита?
Та ні... свіча горить, єднає нас,
Мов та вінчальна, осяйна молитва.
Від лиха вбереже іконостас –
Нас не зурочать відьми-ворожбити.
______________
Деревій* – лікарська рослина
Свічадо** – церковний підсвічник
V (VI)
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Мегери чорні, білі чаклуни.
Довіку, любий, нас не розлучити,
Бо поєднали небеса... збагни!
Кохання вірне, кришталево чисте
Жахається спокус і сарани.
Цвіте в душі калиновим намистом,
Лиш обережно руку простягни.
Готує Мавка приворотні чари –
Любисток і волошки в казані.
Якась кобіта, що тобою марить,
Напоїть потай у купальську ніч.
Розвію я сновиддя і почвари,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
VІ (VI)
Зігрію ніжністю в холодні дні –
Не раз палили багрянисте листя,
Закляклі сухостої в борозні,
Лягав туман над річкою імлисто.
Згадай негоду. Зливи ворухкі,
Як пальці віртуоза-піаніста,
А некваплива осінь в курені
Молола мак, замішувала тісто.
На ниві сумно, у облозі хмар
Куняла згорблена, сирітська скирта.
Ми бджілками б пили з лілей нектар,
А не блукали за дощами слідом.
Та ще палає зоряний вівтар,
Конваліями пахне стигле літо.
VІІ (VI)
Конваліями пахне стигле літо,
Суниці в лісі ладаном пахтять.
А чисті роси блискотом леліток –
На папороті стомлених плечах.
Вруни́сті, світло-жовті горицвіти
Осонням упоїлися – блищать.
Їм благодатно в леготі тремтіти.
Чому ж в душі – згорьована печаль?
Краси для світу Бог вділив багато.
Якби також знедоленій мені
В його парцелах ніжно сповиватись,
А не пливти в розбитому човні.
Господь не чує думи пелехаті –
Ряхтить в неопалимій купині.
VІІІ (VI)
Ряхтить в неопалимій купині
І не згорає у заграві ватри.
Аж явір кучерявий заяснів,
Шипшини пов’язали пишні банти.
Руді опеньки розляглись на пні,
Вбирають пересмішників бельканто.
Малює вечір тінь на полотні,
Вмирає день вночі... без варіантів...
Наставив місяць гострі рогачі,
Годинники дванадцять віддзвонили.
Мені б забутись на твоїм плечі –
Голівоньку верба до ставу хилить.
Зоріє оксамитом далечінь,
Шукає пару лебідь білокрилий.
ІX (VI)
Шукає пару лебідь білокрилий,
В затоку кличе, шийку вигина.
На березі у воду оступилась,
І на ячання котиться вона.
По срібній гладі – білосніжні крила,
Засліплює цнотлива білизна́.
Гнучкими шийками вони створили
Єдине серце, що за дивина?!
Де ж та душа, що бідкається мною
До божевілля, болісних судом?
Пливуть літа за даллю голубою,
Я знаю, непереливки обом.
Красою, як бальзамом, рани гою,
Лелека в танці в’ється над гніздом.
X (VI)
Лелека в танці в’ється над гніздом,
В блаватнім небі губить біле пір’я.
Летить до мене чорним волокном,
Як та біда, що суне надвечір’ям.
Зізнайся щиро, мій коханий, чом
Свою любов із сакури намріяв?
Хай віднесе туди мене паром,
Де у світлиці жевріє надія.
Невже я гірша за оту весну,
Що швидкоплинно відцвітає в зливу?
Я – та мелодія, що рве струну,
Капричіо* забути неможливо.
Усотує душа тремку луну,
І нам би лебедіти в щасті, милий.
______________
Капричіо* – вишукана музика
XІ (VI)
І нам би лебедіти в щасті, милий.
Бери, що хочеш, скільки донесеш.
Я поділюся світом, сонцем стиглим,
Садком вишневим і гучним дощем.
На таці – груші, персики і сливи –
Скуштуй дари... смачні... бери іще...
Солодке, кисле, скільки нам судилось –
З собою в засвіти не заберем.
Не хочеш? Наситився серцем, нудиш,
У болісній душі – тверде ядро.
Зазнав чимало зради і облуди,
Гнітить депресії важкий синдром.
Ми будемо (нехай "святоші" судять)
Черпати втіху золотим цебром.
ХІІ (VI)
Черпати втіху золотим цебром,
Наповнюватись радістю по вінця.
Усе чудово, любий, загалом.
А що ще треба непримхливій жінці?
Щоб доторкнутися вночі, либонь,
До чуйного, зворушливого серця.
Я птахою у верховітті крон
Мощу із пуху золоте кубельце.
Хворієш – замотаю смуток в бинт.
Та де ж своє ми щастя загубили?
Потрапили у темний лабіринт –
Хай припаде минулий спогад пилом.
Поглянь, як гарно квітне гіацинт –
З живого зерня квітка народилась.
ХІІІ (VI)
З живого зерня квітка народилась
І смокче груди матінки землі.
Наснага до життя і дужа сила –
В корінні й соковитому стеблі.
Ти не зривай, нехай цвіте на милість
І вабить заклопотаних джмелів.
Ми вдосталь із тобою накосили
Полину і неприспаних жалів.
Фізичний біль – ніщо у порівнянні
З нудьгою, що лоскоче під ребром.
У неї очі бронзово-сірчані,
Немов мара гуляє за ставком.
Лиш квітне горобина у тумані –
Грибні дощі кропили помелом.
ХІV (VI)
Грибні дощі кропили помелом –
Комусь на радість, іншим – на скорботу.
(Зібрала вічність в небо ешелон –
Страждальці віднесли хрест на Голгофу.)
Грім промайнув, на серці відлягло,
Отямимося від біди потроху,
Зберемо весни у життя альбом –
Вціліли поки, дякувати Богу.
Вовків боятись – не ходити в ліс,
Нам доведеться й гради пережити,
Бо не завжди дощі ідуть навскіс.
Та небеса фіалками розшиті,
І дихає вітрами верболіз.
Ромашки, беладона, маки – в житі.
Магістрал (VІ)
Ромашки, беладона, маки – в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохалися несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.
Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Зігрію ніжністю в холодні дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.
Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в’ється над гніздом,
І нам би лебедіти в щасті, милий,
Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась –
Грибні дощі кропили помелом.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"ВИПРОБОВУВАННЯ ЖИТТЯМ — сьомий вінок корони сонетів — СВІТОЧ ДУШІ"
• Перейти на сторінку •
"Любіть чоловіків"
• Перейти на сторінку •
"Любіть чоловіків"
Про публікацію
