Ірина Славінська, для "Майдану".

Федір Стригун – український актор та режисер, котрий вже понад сорок років працює у Львівському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Цей сезон для театру ювілейний – дев’яностий.

На початку жовтня театр приїхав на гастролі в Київ, котрі тривали чотири дні. Чотири вечори поспіль львів’яни збирали аншлаги у глядацькому залі театру Української драми ім. Івана Франка. Випадково чи ні, але гастролі почалися найскандальнішою постановкою театру – «У.Б.Н.». Перчинка вистави полягала в можливості провести паралелі між сюжетом та реальністю. Так, у виставі йшлося про зраду сином ідей батька-націоналіста – а через деякий час після прем’єри Тарас Чорновіл, син В’ячеслава Чорновола, вступив у Партію регіонів. Федір Стригун виконує у цій виставі головну роль.

Поговорити нам вдалося безпосередньо перед виставою. Сидячи у скверику біля театру, Федір пахтів сигаретою, раз-по-раз вітався зі знайомими акторами та цитував п’єси Карпенка-Карого.

Часто приїжджаєте в Київ на гастролі?

Ні, грошей таких нема. Ну так, приїздили час від часу, по лінії театральних діячів. Востаннє довго тут були у 1995 році – грали «Ромео і Джульєтту», «Хазяїна» Карпенка-Карого, «Ісус, син Бога живого». Потім довго не були, окремо привозили «Державну зраду», «Оргію», «Саву Чалого». Років сім тому возили «Трьох грошову оперу». У 2001 приїжджали з «УБН», але грали в Театрі оперети, бо у театрі ім. Івана Франка нам не давали цю п’єсу грати. Ми в Києві розбалувані – були роки, коли гастролі тривали місяць. Причому, чомусь завжди одночасно з початком наших гастролей перед театром розривали асфальт, труби міняли…

Взагалі Київ ми любимо – напевно, тому що тут народилися наша патронеса Марія Заньковецька, тут її музей. Але раніше Київ я любив більше. Зараз все помінялося – маю на увазі людей. Вони були тепліші, а зараз якісь забігані. Київ став мега-містом, а велике місто завжди тисне на індивідуальність. А Львів місто маленьке, компактне – якщо навіть не хочеш когось бачити, то побачиш.

Чи граєте ви за кордоном?

В Польщі ми буваємо дуже часто – в рамках обміну з Варшавським театром, з театром «Рампа», з Краківським театром. Хоча, відверто кажучи, для нас «куриця не птиця, Польща – не заграниця». Були в Англії разів зо три, чотири рази в Америці – але все в діаспорі.

Ці поїздки були комерційні?

Так. У нас же грошей немає. Вони брали нам квитки, ми грали вистави і віддавали їм гроші – щоб заробити на дорогу назад. Грошей на готель ми не мали – нас розбирали по домах, як колись у мандрівному театрі. Ця економія на готелях була нашим заробітком. Поїздки були дуже цікаві. Після першої поїздки в Канаду, у 1991 році, я трупу свою не впізнав. Всі приїхали такі страшні й перелякані, а минуло два тижні – і всі вільні, такі світлі, такі американські… Це розв’язує людей.

Гастролі взагалі велика штука. Театр не має стояти на місці. Ось після Києва поїдемо у Кіровоград. В Україні у мене взагалі немає лисого місця – два міста, де я ніколи не був на гастролях, це Луганськ і Ізмаїл.

А гастролі в Україні мають комерційний успіх?

Вони-то мають… Раніше нас посилала держава і ми платили малі гроші за квартири. Тепер проживання коштує дуже дорого, ще й дорога… І щоб виправдати всі затрати, потрібно зробити квитки ну хоча б по 150-200 гривень. Але ми не можемо робити квитки дорогими. Слава богу, міністерство культури нам допомагає – і ми робимо квитки по 30-50 гривень. Звісно, можна і дорожче – знайшлися б люди, які заплатили. Але театр є дуже демократичною установою, і завжди антрепренери шукали, як зробити театр загальнодоступним…

Так, але це в Україні. В Європі піти в театр – це розвага для забезпечених людей, бо квитки порівняно дорогі…

Це правда. Але український театр, дякуючи нашим корифеям, був задуманий як народний. Так само, до речі, як італійський. Хоча чомусь український театр вважають гіршим. Наприклад, гіршим за московський. Нічого подібного! В деякому плані він навіть кращий. Там це комерція. А наш театр, репертуарний театр, є інституцією демократичною, як ВУЗ.

Щодо репертуару. Чи є п’єси, що тримаються в репертуарі по багато років?

Є вистави-рекордсмени. «Суєта» трималася 20 років, «Марія Заньковецька» – 25 років, «Наталку-Полтавку» я поставив ще у 1989 році, і вона досі тримається!

Але ж п’єси старішають.

Так, вони втрачають свіжість, звісно. По-перше, естетично. По-друге, актори міняються – є вистави, де грає друге покоління акторів, діти тих, хто грали раніше. Але виставу завжди можна оновити – внести якість свіжі ідеї, підхопити нових акторів, щоб вони загорілися ідеєю так само, як колись їхні попередники.

А сучасні вистави ставите?

Звісно. Наприклад, «Замшевий піджак» – це стара вистава, але за радянських часів вона була «не рекомендована для постановки на сцені», а ми вирішили хоч разочок поставити… і вийшов дуже репертуарний спектакль. Або зовсім сучасні п’єси – «Неаполь – місто Попелюшок» Анни Ковалик... Це вистава про українок-заробітчан. Коли я отримав п’єсу, то відклав її в ящик. Але ця проблема така живуча… Я зробив спектакль, думав, рік він пройде – а потім знімемо. Але ні – ставив я виставу як іронічну, а вийшла така болюча… Жінки приїжджають до Львова, щоб подивитися виставу про себе, а потім підходять і пропонують дописати третю дію, бо двох мало.

А зараз «Сільву» ставимо. Це оперна вистава, але у нас дуже гарний оркестр і актори співають гарно – чому б не побалуватися оперою?

Ви згадували «У.Б.Н.» («Український буржуазний націоналіст»). Свого часу ця вистава нашуміла у Львові…

Я цю виставу називаю «В’язень сумління». Це довга історія. До мене приїхав Ярослав Гринчишин, почав ділитися ідеями, запропонував поставити спектакль в нашому театрі – бо більше ніде не давали. Потім Галя Тельнюк написала сценарій-лібрето, і народилася ідея співпраці з групою «Сестри Тельнюк» – вони написали всю музику до вистави. Ми випустили спектакль за місяць, у 2001 році. Ставлення було дуже різне – комусь подобалось, комусь не подобалось. Найбільше не подобалось тим, хто виставу жодного разу не бачив. А здивувало те, що вистава не сподобалась правим – хоча ми так чесно зіграли про національну ідею… Напевно, праві чекали на бронзові пам’ятники.

А про що ви б хотіли поставити виставу зараз?

Зараз я шукаю п’єсу про сильних світу цього, бізнесменів, мільйонерів, олігархів, які свого часу накрали грошей – і відправили своїх дітей вчитися за кордон. Таке собі сучасне «Горе от ума» – діти повернулися додому і не сприймають стиль життя батьків. Мені цікаво, як молода людина, що здобула якісь загальнолюдські ідеали, все це сприйматиме. Це може бути комедія чи глибока трагедія. Або трагікомедія.

Це загальнолюдські проблеми. А чи є проблеми в сучасного українського театру?

Так. Насамперед, це бідність.

Чия?

Державна. Ось наприклад, у нас валиться театр – треба ремонтувати або міняти театр. А закрити театр – загине трупа. Також – брак людей. З театру треба вигнати всі крамарів, як писав Карпенко-Карий. Всі хочуть заробляти, але ніхто не хоче думать і страждать – а це веде до цинізму. Зараз стільки розвелося цинізму, що роз’їдає душу людини. У нас чомусь думають, що все залежить від економіки, від політики. Але все залежить від духовності, від культури. От перестануть наші діти читати книжки, ходити в кіно чи в театри – і не буде ні держави, ні нації. Так сказати, «не хлебом единым».

Інтерв'ю взяла Ірина Славінська, для "Майдану".