ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Публіцистика
/
ТЕАТР
Театр. Жовтень_07. Заньківчани, Стригун, Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Театр. Жовтень_07. Заньківчани, Стригун, Київ.
Ірина Славінська, для "Майдану".
Федір Стригун – український актор та режисер, котрий вже понад сорок років працює у Львівському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Цей сезон для театру ювілейний – дев’яностий.
На початку жовтня театр приїхав на гастролі в Київ, котрі тривали чотири дні. Чотири вечори поспіль львів’яни збирали аншлаги у глядацькому залі театру Української драми ім. Івана Франка. Випадково чи ні, але гастролі почалися найскандальнішою постановкою театру – «У.Б.Н.». Перчинка вистави полягала в можливості провести паралелі між сюжетом та реальністю. Так, у виставі йшлося про зраду сином ідей батька-націоналіста – а через деякий час після прем’єри Тарас Чорновіл, син В’ячеслава Чорновола, вступив у Партію регіонів. Федір Стригун виконує у цій виставі головну роль.
Поговорити нам вдалося безпосередньо перед виставою. Сидячи у скверику біля театру, Федір пахтів сигаретою, раз-по-раз вітався зі знайомими акторами та цитував п’єси Карпенка-Карого.
Часто приїжджаєте в Київ на гастролі?
Ні, грошей таких нема. Ну так, приїздили час від часу, по лінії театральних діячів. Востаннє довго тут були у 1995 році – грали «Ромео і Джульєтту», «Хазяїна» Карпенка-Карого, «Ісус, син Бога живого». Потім довго не були, окремо привозили «Державну зраду», «Оргію», «Саву Чалого». Років сім тому возили «Трьох грошову оперу». У 2001 приїжджали з «УБН», але грали в Театрі оперети, бо у театрі ім. Івана Франка нам не давали цю п’єсу грати. Ми в Києві розбалувані – були роки, коли гастролі тривали місяць. Причому, чомусь завжди одночасно з початком наших гастролей перед театром розривали асфальт, труби міняли…
Взагалі Київ ми любимо – напевно, тому що тут народилися наша патронеса Марія Заньковецька, тут її музей. Але раніше Київ я любив більше. Зараз все помінялося – маю на увазі людей. Вони були тепліші, а зараз якісь забігані. Київ став мега-містом, а велике місто завжди тисне на індивідуальність. А Львів місто маленьке, компактне – якщо навіть не хочеш когось бачити, то побачиш.
Чи граєте ви за кордоном?
В Польщі ми буваємо дуже часто – в рамках обміну з Варшавським театром, з театром «Рампа», з Краківським театром. Хоча, відверто кажучи, для нас «куриця не птиця, Польща – не заграниця». Були в Англії разів зо три, чотири рази в Америці – але все в діаспорі.
Ці поїздки були комерційні?
Так. У нас же грошей немає. Вони брали нам квитки, ми грали вистави і віддавали їм гроші – щоб заробити на дорогу назад. Грошей на готель ми не мали – нас розбирали по домах, як колись у мандрівному театрі. Ця економія на готелях була нашим заробітком. Поїздки були дуже цікаві. Після першої поїздки в Канаду, у 1991 році, я трупу свою не впізнав. Всі приїхали такі страшні й перелякані, а минуло два тижні – і всі вільні, такі світлі, такі американські… Це розв’язує людей.
Гастролі взагалі велика штука. Театр не має стояти на місці. Ось після Києва поїдемо у Кіровоград. В Україні у мене взагалі немає лисого місця – два міста, де я ніколи не був на гастролях, це Луганськ і Ізмаїл.
А гастролі в Україні мають комерційний успіх?
Вони-то мають… Раніше нас посилала держава і ми платили малі гроші за квартири. Тепер проживання коштує дуже дорого, ще й дорога… І щоб виправдати всі затрати, потрібно зробити квитки ну хоча б по 150-200 гривень. Але ми не можемо робити квитки дорогими. Слава богу, міністерство культури нам допомагає – і ми робимо квитки по 30-50 гривень. Звісно, можна і дорожче – знайшлися б люди, які заплатили. Але театр є дуже демократичною установою, і завжди антрепренери шукали, як зробити театр загальнодоступним…
Так, але це в Україні. В Європі піти в театр – це розвага для забезпечених людей, бо квитки порівняно дорогі…
Це правда. Але український театр, дякуючи нашим корифеям, був задуманий як народний. Так само, до речі, як італійський. Хоча чомусь український театр вважають гіршим. Наприклад, гіршим за московський. Нічого подібного! В деякому плані він навіть кращий. Там це комерція. А наш театр, репертуарний театр, є інституцією демократичною, як ВУЗ.
Щодо репертуару. Чи є п’єси, що тримаються в репертуарі по багато років?
Є вистави-рекордсмени. «Суєта» трималася 20 років, «Марія Заньковецька» – 25 років, «Наталку-Полтавку» я поставив ще у 1989 році, і вона досі тримається!
Але ж п’єси старішають.
Так, вони втрачають свіжість, звісно. По-перше, естетично. По-друге, актори міняються – є вистави, де грає друге покоління акторів, діти тих, хто грали раніше. Але виставу завжди можна оновити – внести якість свіжі ідеї, підхопити нових акторів, щоб вони загорілися ідеєю так само, як колись їхні попередники.
А сучасні вистави ставите?
Звісно. Наприклад, «Замшевий піджак» – це стара вистава, але за радянських часів вона була «не рекомендована для постановки на сцені», а ми вирішили хоч разочок поставити… і вийшов дуже репертуарний спектакль. Або зовсім сучасні п’єси – «Неаполь – місто Попелюшок» Анни Ковалик... Це вистава про українок-заробітчан. Коли я отримав п’єсу, то відклав її в ящик. Але ця проблема така живуча… Я зробив спектакль, думав, рік він пройде – а потім знімемо. Але ні – ставив я виставу як іронічну, а вийшла така болюча… Жінки приїжджають до Львова, щоб подивитися виставу про себе, а потім підходять і пропонують дописати третю дію, бо двох мало.
А зараз «Сільву» ставимо. Це оперна вистава, але у нас дуже гарний оркестр і актори співають гарно – чому б не побалуватися оперою?
Ви згадували «У.Б.Н.» («Український буржуазний націоналіст»). Свого часу ця вистава нашуміла у Львові…
Я цю виставу називаю «В’язень сумління». Це довга історія. До мене приїхав Ярослав Гринчишин, почав ділитися ідеями, запропонував поставити спектакль в нашому театрі – бо більше ніде не давали. Потім Галя Тельнюк написала сценарій-лібрето, і народилася ідея співпраці з групою «Сестри Тельнюк» – вони написали всю музику до вистави. Ми випустили спектакль за місяць, у 2001 році. Ставлення було дуже різне – комусь подобалось, комусь не подобалось. Найбільше не подобалось тим, хто виставу жодного разу не бачив. А здивувало те, що вистава не сподобалась правим – хоча ми так чесно зіграли про національну ідею… Напевно, праві чекали на бронзові пам’ятники.
А про що ви б хотіли поставити виставу зараз?
Зараз я шукаю п’єсу про сильних світу цього, бізнесменів, мільйонерів, олігархів, які свого часу накрали грошей – і відправили своїх дітей вчитися за кордон. Таке собі сучасне «Горе от ума» – діти повернулися додому і не сприймають стиль життя батьків. Мені цікаво, як молода людина, що здобула якісь загальнолюдські ідеали, все це сприйматиме. Це може бути комедія чи глибока трагедія. Або трагікомедія.
Це загальнолюдські проблеми. А чи є проблеми в сучасного українського театру?
Так. Насамперед, це бідність.
Чия?
Державна. Ось наприклад, у нас валиться театр – треба ремонтувати або міняти театр. А закрити театр – загине трупа. Також – брак людей. З театру треба вигнати всі крамарів, як писав Карпенко-Карий. Всі хочуть заробляти, але ніхто не хоче думать і страждать – а це веде до цинізму. Зараз стільки розвелося цинізму, що роз’їдає душу людини. У нас чомусь думають, що все залежить від економіки, від політики. Але все залежить від духовності, від культури. От перестануть наші діти читати книжки, ходити в кіно чи в театри – і не буде ні держави, ні нації. Так сказати, «не хлебом единым».
Інтерв'ю взяла Ірина Славінська, для "Майдану".
Федір Стригун – український актор та режисер, котрий вже понад сорок років працює у Львівському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Цей сезон для театру ювілейний – дев’яностий.
На початку жовтня театр приїхав на гастролі в Київ, котрі тривали чотири дні. Чотири вечори поспіль львів’яни збирали аншлаги у глядацькому залі театру Української драми ім. Івана Франка. Випадково чи ні, але гастролі почалися найскандальнішою постановкою театру – «У.Б.Н.». Перчинка вистави полягала в можливості провести паралелі між сюжетом та реальністю. Так, у виставі йшлося про зраду сином ідей батька-націоналіста – а через деякий час після прем’єри Тарас Чорновіл, син В’ячеслава Чорновола, вступив у Партію регіонів. Федір Стригун виконує у цій виставі головну роль.
Поговорити нам вдалося безпосередньо перед виставою. Сидячи у скверику біля театру, Федір пахтів сигаретою, раз-по-раз вітався зі знайомими акторами та цитував п’єси Карпенка-Карого.
Часто приїжджаєте в Київ на гастролі?
Ні, грошей таких нема. Ну так, приїздили час від часу, по лінії театральних діячів. Востаннє довго тут були у 1995 році – грали «Ромео і Джульєтту», «Хазяїна» Карпенка-Карого, «Ісус, син Бога живого». Потім довго не були, окремо привозили «Державну зраду», «Оргію», «Саву Чалого». Років сім тому возили «Трьох грошову оперу». У 2001 приїжджали з «УБН», але грали в Театрі оперети, бо у театрі ім. Івана Франка нам не давали цю п’єсу грати. Ми в Києві розбалувані – були роки, коли гастролі тривали місяць. Причому, чомусь завжди одночасно з початком наших гастролей перед театром розривали асфальт, труби міняли…
Взагалі Київ ми любимо – напевно, тому що тут народилися наша патронеса Марія Заньковецька, тут її музей. Але раніше Київ я любив більше. Зараз все помінялося – маю на увазі людей. Вони були тепліші, а зараз якісь забігані. Київ став мега-містом, а велике місто завжди тисне на індивідуальність. А Львів місто маленьке, компактне – якщо навіть не хочеш когось бачити, то побачиш.
Чи граєте ви за кордоном?
В Польщі ми буваємо дуже часто – в рамках обміну з Варшавським театром, з театром «Рампа», з Краківським театром. Хоча, відверто кажучи, для нас «куриця не птиця, Польща – не заграниця». Були в Англії разів зо три, чотири рази в Америці – але все в діаспорі.
Ці поїздки були комерційні?
Так. У нас же грошей немає. Вони брали нам квитки, ми грали вистави і віддавали їм гроші – щоб заробити на дорогу назад. Грошей на готель ми не мали – нас розбирали по домах, як колись у мандрівному театрі. Ця економія на готелях була нашим заробітком. Поїздки були дуже цікаві. Після першої поїздки в Канаду, у 1991 році, я трупу свою не впізнав. Всі приїхали такі страшні й перелякані, а минуло два тижні – і всі вільні, такі світлі, такі американські… Це розв’язує людей.
Гастролі взагалі велика штука. Театр не має стояти на місці. Ось після Києва поїдемо у Кіровоград. В Україні у мене взагалі немає лисого місця – два міста, де я ніколи не був на гастролях, це Луганськ і Ізмаїл.
А гастролі в Україні мають комерційний успіх?
Вони-то мають… Раніше нас посилала держава і ми платили малі гроші за квартири. Тепер проживання коштує дуже дорого, ще й дорога… І щоб виправдати всі затрати, потрібно зробити квитки ну хоча б по 150-200 гривень. Але ми не можемо робити квитки дорогими. Слава богу, міністерство культури нам допомагає – і ми робимо квитки по 30-50 гривень. Звісно, можна і дорожче – знайшлися б люди, які заплатили. Але театр є дуже демократичною установою, і завжди антрепренери шукали, як зробити театр загальнодоступним…
Так, але це в Україні. В Європі піти в театр – це розвага для забезпечених людей, бо квитки порівняно дорогі…
Це правда. Але український театр, дякуючи нашим корифеям, був задуманий як народний. Так само, до речі, як італійський. Хоча чомусь український театр вважають гіршим. Наприклад, гіршим за московський. Нічого подібного! В деякому плані він навіть кращий. Там це комерція. А наш театр, репертуарний театр, є інституцією демократичною, як ВУЗ.
Щодо репертуару. Чи є п’єси, що тримаються в репертуарі по багато років?
Є вистави-рекордсмени. «Суєта» трималася 20 років, «Марія Заньковецька» – 25 років, «Наталку-Полтавку» я поставив ще у 1989 році, і вона досі тримається!
Але ж п’єси старішають.
Так, вони втрачають свіжість, звісно. По-перше, естетично. По-друге, актори міняються – є вистави, де грає друге покоління акторів, діти тих, хто грали раніше. Але виставу завжди можна оновити – внести якість свіжі ідеї, підхопити нових акторів, щоб вони загорілися ідеєю так само, як колись їхні попередники.
А сучасні вистави ставите?
Звісно. Наприклад, «Замшевий піджак» – це стара вистава, але за радянських часів вона була «не рекомендована для постановки на сцені», а ми вирішили хоч разочок поставити… і вийшов дуже репертуарний спектакль. Або зовсім сучасні п’єси – «Неаполь – місто Попелюшок» Анни Ковалик... Це вистава про українок-заробітчан. Коли я отримав п’єсу, то відклав її в ящик. Але ця проблема така живуча… Я зробив спектакль, думав, рік він пройде – а потім знімемо. Але ні – ставив я виставу як іронічну, а вийшла така болюча… Жінки приїжджають до Львова, щоб подивитися виставу про себе, а потім підходять і пропонують дописати третю дію, бо двох мало.
А зараз «Сільву» ставимо. Це оперна вистава, але у нас дуже гарний оркестр і актори співають гарно – чому б не побалуватися оперою?
Ви згадували «У.Б.Н.» («Український буржуазний націоналіст»). Свого часу ця вистава нашуміла у Львові…
Я цю виставу називаю «В’язень сумління». Це довга історія. До мене приїхав Ярослав Гринчишин, почав ділитися ідеями, запропонував поставити спектакль в нашому театрі – бо більше ніде не давали. Потім Галя Тельнюк написала сценарій-лібрето, і народилася ідея співпраці з групою «Сестри Тельнюк» – вони написали всю музику до вистави. Ми випустили спектакль за місяць, у 2001 році. Ставлення було дуже різне – комусь подобалось, комусь не подобалось. Найбільше не подобалось тим, хто виставу жодного разу не бачив. А здивувало те, що вистава не сподобалась правим – хоча ми так чесно зіграли про національну ідею… Напевно, праві чекали на бронзові пам’ятники.
А про що ви б хотіли поставити виставу зараз?
Зараз я шукаю п’єсу про сильних світу цього, бізнесменів, мільйонерів, олігархів, які свого часу накрали грошей – і відправили своїх дітей вчитися за кордон. Таке собі сучасне «Горе от ума» – діти повернулися додому і не сприймають стиль життя батьків. Мені цікаво, як молода людина, що здобула якісь загальнолюдські ідеали, все це сприйматиме. Це може бути комедія чи глибока трагедія. Або трагікомедія.
Це загальнолюдські проблеми. А чи є проблеми в сучасного українського театру?
Так. Насамперед, це бідність.
Чия?
Державна. Ось наприклад, у нас валиться театр – треба ремонтувати або міняти театр. А закрити театр – загине трупа. Також – брак людей. З театру треба вигнати всі крамарів, як писав Карпенко-Карий. Всі хочуть заробляти, але ніхто не хоче думать і страждать – а це веде до цинізму. Зараз стільки розвелося цинізму, що роз’їдає душу людини. У нас чомусь думають, що все залежить від економіки, від політики. Але все залежить від духовності, від культури. От перестануть наші діти читати книжки, ходити в кіно чи в театри – і не буде ні держави, ні нації. Так сказати, «не хлебом единым».
Інтерв'ю взяла Ірина Славінська, для "Майдану".
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію