Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлія Івченко (1978) /
Проза
Як ти мене любиш--5.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як ти мене любиш--5.
Після того прикрого випадку, коли Маринці мама доброго прочухана дала, дівчинка, наче років на п’ять подорослішала. Стала помічати, що батько і мати гірше до неї ставляться, ніж до меншого братика Русланчика, бо тому все з рук сходило. Чи вазона з квіткою розіб’є, чи по господарству — ні палець об палець не вдарить, чи зі школи оцінку погану принесе — усе одно… Голублять, або вигляд роблять, що і не сталося нічого такого. Наче очі батькам піском із Дібрівського лісу позасипало.
Марина старшою стала. Уже з класу сьомого усю роботу хатню на себе взяла, бо мама ж у школі! Тяжко мамі. Хату виприбирає справно. Трусить-трусить важкі килими, аж плечі, свинцем втоми налиті, до підлоги опускаються. Борщу смачного наварить. Та не такого, як мама Леся, що школою однією кожнісіньку хвилину марила. Бо Леся абияк готувала, якщо, не на свята, звичайно. Картоплю покришить, капусту порубає та помідорами присмачить і плавають у пісній, помаранчевій зупі три овочі нещасні, прозорістю своєю око лякаючи. Аж Данько сьорбає-сьорбає те їдло та й ложку кине.
— Шо ти, Лесю, бурди наварила такої, що до рота не лізе! Борщ — должен буть такий, щоб ложка стояла! Марина і то лучче за тебе готовить. Зовсім уже із своєю школою здуріла!
І для отієї, ненавмисне кинутої подяки, отого слова доброго, усе дитинство очікуваного, що бажалося Марині більше, ніж подарунків наймодніших, дівчина ладна була зі шкіри вилізти.
Зі школи прибіжить і віника у руки, бо старенький пилосос «Ракета», уже, геть, неспроможній був порохи у Залізняківській хаті збирати. Кожен потайний куточок вимете, кожну пилиночку ганчіркою із її ж байкового халатика зробленою, вимиє. Одяг, що Залізняки звикли на стільці кипами навішували, акуратно до шафи сховає, підлогу зволожить, у мамчині, подаровані учнями вази, з садочку квітів-принцес скромних принесе. Пишні та дорогі — лиш два рази на рік стояли: на Перше вересня та на Останній дзвінок.
У самої, аж серце із грудей зайчиком вистрибує: « От, мамочка моя золота зі школи прийде, похвалить!»
Далі — чимдуж на кухню, блакитними кахлями обкладену, що тато Данило із скла примудрився влаштувати. Наставлені на столі полумиски з недоїдками до пуття доведе, посуд гарненько вимиє, підлогу, брунатною фарбою помальовану, протре і давай обід зачиняти. Курку на вулиці патрає, а сама пісні під носа мугикає:
В саду гуляла, квіти збирала.
В саду гуляла, квіти збирала.
Кого любила — причарувала…
Данько їсти готувати донці не боронив. Сам і голову якійсь пістрявій відітне з радістю, бо втішався, коли Марина на кухні.Та і який чоловік від смачненького відмовиться? А, хто готує — байдуже. Головне, щоб у каструльках в рожеву квіточку, страви смакові рецептори втішали.
Марина курку над газовою плитою обсмалить, котам тельбухи повикидає та й розділить розумно, щоб на все стало. Печінку, пупа, голову, крильця, гомілки — до бульйону. Інше — на печеню.
Щастя охоплює, як бере ошатного кошика із вербової лози і на город! Оце: рожевий помідор, сонцем випещений, огірочок тепличний, пірця цибульки пахучої — на салат буде! Картопелька-синьочка у фіолетовому кожушку — на борщ, а ця, білобока, що не так хутко розварюється, — на печеню підійде. Баклажани шматочками посмажити. Часником, цибулькою, сметанкою і петрушкою приправити. Смакота буде! А ось ці — дрібненькі помідори, що більше на кров людську схожі, — на борщ. І морквину, і бурячок… А як же без бурячка? Хоча, тато Даня та й багацько людей на Дніпропетровщині, страх, як буряка у борщі не люблять, бо картоплю у бузково-рожевий колір фарбує. Та Марина так справно навчилася буряк обсмажувати, що його у полумиску і не розбереш, а картоля білою лишається. Та й смачніше ж так!
За баби Парасчиною наукою так треба: як лишається хвилин сім до того, як борщ готовий буде, то треба три картоплини стовкти і в юшку, щоб густіша була. Посолить, перцю дрібку чорного і червоного, листя лаврового, з парочку, щоб не гіркло, столову ложку цукру, яблучко червонобоке потерти, два яєчка курячих — на терку, а головне — шмат сала старого, аж жовтого, безщадно перебитого гострим ножем із головкою часнику, а тоді вже і зелені... То Марина не борщ варить — зілля для батьків приворотне по бабиному Парасчиному рецепту... Все! Готовий борщ! І печеня, і салат, і баклажани! Все для мамочки золотої, все для татка! Круть-верть, а тут уже і тісто на пиріжки підійшло!
Місить Марина худими рученятами ванільну здобу, щоб киснем насичити, а сама потаємні замовляння від баби Параски шепотить, щоб пишні пиріжки вдалися, а не гливкі. А коли вже потягне вишнево-полуничним духом свіжої випічки, аж до теплиці, де тато Даня господарює, то Марина швидше сліди своєї турботи намагається сховати: де, яке борошно розсипалося, де, тісто до миски прилипло. Скоріш-скоріш! Усе охайно вимити, бо зайде батько обідати, а замість доброго слова, наче жменю квасолі чорної жбурне:
— О, видно, що Марина пироги пекла! І ворота в тісті!
А вже, як скине кухвайку у веранді, на вішака рогатого кине, то сьорбає Маринин борщ із дешевого полумиска та прицмокує:
— Н-да… Добріше, чим у матері…
Все похапцем у нього і їв швидко, наче в спину, хто гонить. А, як чарку вип’є — то спочатку добрий, хоч до рани клади. Усе Марину підтримує та хвалить. А згадає, що нерідною може для нього Маринка бути, то тікайте всі з хати! Або й сам, аж засвистить вітром, до теплиці. Як той вовкулака. Все сам... Все один...
Залізняки не бідували, бо все своє. У сервантах посуду красивого — гори, а от не любив його Данько. А Лесі — ніколи зайве мити. Так і стояв у сервантах, нікому не потрібний кришталь, хіба для людського ока.
Чимале прагнення Марини до прекрасного час-від-часу народжувало нестримну ідею накрити стіл вишукано не давало їй спокою і знайшло, таки втілення у свято.
Одного разу накинула на стіл шовкову скатертину у вибитих серцях, поставити посередині супницю-царівну у блакитні, химерні квіточки з такими ж тарелями і великим блюдом, на якому празникував торт « Наполеон». Могла б і «Медовик», чи, навіть, «Прагу» на домашніх вершках із сметанковою помадкою з грецькими горішками із рідного садочку, спекти, аби лиш достаток дозволяв.
Та батьки наполегливо не сприймали тієї дитячої, на їх думку, дурості і Леся строго-настрого заборонила тягти доньці дороге, столове начиння до столу.
Проте, коли вертала зі школи, скидала свої інтелігентні лахи: сукню синю у білий горошок, строгий, чорний піджак і намисто скляне, що на сонці усіма барвами переливалося. Обійшовши якісно прибрану хату, солодко потягувалася:
— От і дождадала сучка помочі! Можеш тепер і на вечір до школи сходити.
Десь там, де серце і груди ставало липко і гостро, і дрібний горішок образи підкочував до дівчачого горла. Але молодість поступово брала своє. Та й не вміла Марина зла довго тримати, бо і такі люди на землі потрібні.
Руслан тим часом вчитись — не вчився. Собак сусідських із хлопцями-однолітками по вулицях ганяв. А коли старший став — горілки спробував і стала вона з того часу йому за маму рідніша.
Івченко Юлія. Жовтень 2021.Київ.
Марина старшою стала. Уже з класу сьомого усю роботу хатню на себе взяла, бо мама ж у школі! Тяжко мамі. Хату виприбирає справно. Трусить-трусить важкі килими, аж плечі, свинцем втоми налиті, до підлоги опускаються. Борщу смачного наварить. Та не такого, як мама Леся, що школою однією кожнісіньку хвилину марила. Бо Леся абияк готувала, якщо, не на свята, звичайно. Картоплю покришить, капусту порубає та помідорами присмачить і плавають у пісній, помаранчевій зупі три овочі нещасні, прозорістю своєю око лякаючи. Аж Данько сьорбає-сьорбає те їдло та й ложку кине.
— Шо ти, Лесю, бурди наварила такої, що до рота не лізе! Борщ — должен буть такий, щоб ложка стояла! Марина і то лучче за тебе готовить. Зовсім уже із своєю школою здуріла!
І для отієї, ненавмисне кинутої подяки, отого слова доброго, усе дитинство очікуваного, що бажалося Марині більше, ніж подарунків наймодніших, дівчина ладна була зі шкіри вилізти.
Зі школи прибіжить і віника у руки, бо старенький пилосос «Ракета», уже, геть, неспроможній був порохи у Залізняківській хаті збирати. Кожен потайний куточок вимете, кожну пилиночку ганчіркою із її ж байкового халатика зробленою, вимиє. Одяг, що Залізняки звикли на стільці кипами навішували, акуратно до шафи сховає, підлогу зволожить, у мамчині, подаровані учнями вази, з садочку квітів-принцес скромних принесе. Пишні та дорогі — лиш два рази на рік стояли: на Перше вересня та на Останній дзвінок.
У самої, аж серце із грудей зайчиком вистрибує: « От, мамочка моя золота зі школи прийде, похвалить!»
Далі — чимдуж на кухню, блакитними кахлями обкладену, що тато Данило із скла примудрився влаштувати. Наставлені на столі полумиски з недоїдками до пуття доведе, посуд гарненько вимиє, підлогу, брунатною фарбою помальовану, протре і давай обід зачиняти. Курку на вулиці патрає, а сама пісні під носа мугикає:
В саду гуляла, квіти збирала.
В саду гуляла, квіти збирала.
Кого любила — причарувала…
Данько їсти готувати донці не боронив. Сам і голову якійсь пістрявій відітне з радістю, бо втішався, коли Марина на кухні.Та і який чоловік від смачненького відмовиться? А, хто готує — байдуже. Головне, щоб у каструльках в рожеву квіточку, страви смакові рецептори втішали.
Марина курку над газовою плитою обсмалить, котам тельбухи повикидає та й розділить розумно, щоб на все стало. Печінку, пупа, голову, крильця, гомілки — до бульйону. Інше — на печеню.
Щастя охоплює, як бере ошатного кошика із вербової лози і на город! Оце: рожевий помідор, сонцем випещений, огірочок тепличний, пірця цибульки пахучої — на салат буде! Картопелька-синьочка у фіолетовому кожушку — на борщ, а ця, білобока, що не так хутко розварюється, — на печеню підійде. Баклажани шматочками посмажити. Часником, цибулькою, сметанкою і петрушкою приправити. Смакота буде! А ось ці — дрібненькі помідори, що більше на кров людську схожі, — на борщ. І морквину, і бурячок… А як же без бурячка? Хоча, тато Даня та й багацько людей на Дніпропетровщині, страх, як буряка у борщі не люблять, бо картоплю у бузково-рожевий колір фарбує. Та Марина так справно навчилася буряк обсмажувати, що його у полумиску і не розбереш, а картоля білою лишається. Та й смачніше ж так!
За баби Парасчиною наукою так треба: як лишається хвилин сім до того, як борщ готовий буде, то треба три картоплини стовкти і в юшку, щоб густіша була. Посолить, перцю дрібку чорного і червоного, листя лаврового, з парочку, щоб не гіркло, столову ложку цукру, яблучко червонобоке потерти, два яєчка курячих — на терку, а головне — шмат сала старого, аж жовтого, безщадно перебитого гострим ножем із головкою часнику, а тоді вже і зелені... То Марина не борщ варить — зілля для батьків приворотне по бабиному Парасчиному рецепту... Все! Готовий борщ! І печеня, і салат, і баклажани! Все для мамочки золотої, все для татка! Круть-верть, а тут уже і тісто на пиріжки підійшло!
Місить Марина худими рученятами ванільну здобу, щоб киснем насичити, а сама потаємні замовляння від баби Параски шепотить, щоб пишні пиріжки вдалися, а не гливкі. А коли вже потягне вишнево-полуничним духом свіжої випічки, аж до теплиці, де тато Даня господарює, то Марина швидше сліди своєї турботи намагається сховати: де, яке борошно розсипалося, де, тісто до миски прилипло. Скоріш-скоріш! Усе охайно вимити, бо зайде батько обідати, а замість доброго слова, наче жменю квасолі чорної жбурне:
— О, видно, що Марина пироги пекла! І ворота в тісті!
А вже, як скине кухвайку у веранді, на вішака рогатого кине, то сьорбає Маринин борщ із дешевого полумиска та прицмокує:
— Н-да… Добріше, чим у матері…
Все похапцем у нього і їв швидко, наче в спину, хто гонить. А, як чарку вип’є — то спочатку добрий, хоч до рани клади. Усе Марину підтримує та хвалить. А згадає, що нерідною може для нього Маринка бути, то тікайте всі з хати! Або й сам, аж засвистить вітром, до теплиці. Як той вовкулака. Все сам... Все один...
Залізняки не бідували, бо все своє. У сервантах посуду красивого — гори, а от не любив його Данько. А Лесі — ніколи зайве мити. Так і стояв у сервантах, нікому не потрібний кришталь, хіба для людського ока.
Чимале прагнення Марини до прекрасного час-від-часу народжувало нестримну ідею накрити стіл вишукано не давало їй спокою і знайшло, таки втілення у свято.
Одного разу накинула на стіл шовкову скатертину у вибитих серцях, поставити посередині супницю-царівну у блакитні, химерні квіточки з такими ж тарелями і великим блюдом, на якому празникував торт « Наполеон». Могла б і «Медовик», чи, навіть, «Прагу» на домашніх вершках із сметанковою помадкою з грецькими горішками із рідного садочку, спекти, аби лиш достаток дозволяв.
Та батьки наполегливо не сприймали тієї дитячої, на їх думку, дурості і Леся строго-настрого заборонила тягти доньці дороге, столове начиння до столу.
Проте, коли вертала зі школи, скидала свої інтелігентні лахи: сукню синю у білий горошок, строгий, чорний піджак і намисто скляне, що на сонці усіма барвами переливалося. Обійшовши якісно прибрану хату, солодко потягувалася:
— От і дождадала сучка помочі! Можеш тепер і на вечір до школи сходити.
Десь там, де серце і груди ставало липко і гостро, і дрібний горішок образи підкочував до дівчачого горла. Але молодість поступово брала своє. Та й не вміла Марина зла довго тримати, бо і такі люди на землі потрібні.
Руслан тим часом вчитись — не вчився. Собак сусідських із хлопцями-однолітками по вулицях ганяв. А коли старший став — горілки спробував і стала вона з того часу йому за маму рідніша.
Івченко Юлія. Жовтень 2021.Київ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
