Після того прикрого випадку, коли Маринці мама доброго прочухана дала, дівчинка, наче років на п’ять подорослішала. Стала помічати, що батько і мати гірше до неї ставляться, ніж до меншого братика Русланчика, бо тому все з рук сходило. Чи вазона з квіткою розіб’є, чи по господарству — ні палець об палець не вдарить, чи зі школи оцінку погану принесе — усе одно… Голублять, або вигляд роблять, що і не сталося нічого такого. Наче очі батькам піском із Дібрівського лісу позасипало.

Марина старшою стала. Уже з класу сьомого усю роботу хатню на себе взяла, бо мама ж у школі! Тяжко мамі. Хату виприбирає справно. Трусить-трусить важкі килими, аж плечі, свинцем втоми налиті, до підлоги опускаються. Борщу смачного наварить. Та не такого, як мама Леся, що школою однією кожнісіньку хвилину марила. Бо Леся абияк готувала, якщо, не на свята, звичайно. Картоплю покришить, капусту порубає та помідорами присмачить і плавають у пісній, помаранчевій зупі три овочі нещасні, прозорістю своєю око лякаючи. Аж Данько сьорбає-сьорбає те їдло та й ложку кине.

— Шо ти, Лесю, бурди наварила такої, що до рота не лізе! Борщ — должен буть такий, щоб ложка стояла! Марина і то лучче за тебе готовить. Зовсім уже із своєю школою здуріла!

І для отієї, ненавмисне кинутої подяки, отого слова доброго, усе дитинство очікуваного, що бажалося Марині більше, ніж подарунків наймодніших, дівчина ладна була зі шкіри вилізти.
Зі школи прибіжить і віника у руки, бо старенький пилосос «Ракета», уже, геть, неспроможній був порохи у Залізняківській хаті збирати. Кожен потайний куточок вимете, кожну пилиночку ганчіркою із її ж байкового халатика зробленою, вимиє. Одяг, що Залізняки звикли на стільці кипами навішували, акуратно до шафи сховає, підлогу зволожить, у мамчині, подаровані учнями вази, з садочку квітів-принцес скромних принесе. Пишні та дорогі — лиш два рази на рік стояли: на Перше вересня та на Останній дзвінок.

У самої, аж серце із грудей зайчиком вистрибує: « От, мамочка моя золота зі школи прийде, похвалить!»

Далі — чимдуж на кухню, блакитними кахлями обкладену, що тато Данило із скла примудрився влаштувати. Наставлені на столі полумиски з недоїдками до пуття доведе, посуд гарненько вимиє, підлогу, брунатною фарбою помальовану, протре і давай обід зачиняти. Курку на вулиці патрає, а сама пісні під носа мугикає:

В саду гуляла, квіти збирала.
В саду гуляла, квіти збирала.
Кого любила — причарувала…

Данько їсти готувати донці не боронив. Сам і голову якійсь пістрявій відітне з радістю, бо втішався, коли Марина на кухні.Та і який чоловік від смачненького відмовиться? А, хто готує — байдуже. Головне, щоб у каструльках в рожеву квіточку, страви смакові рецептори втішали.

Марина курку над газовою плитою обсмалить, котам тельбухи повикидає та й розділить розумно, щоб на все стало. Печінку, пупа, голову, крильця, гомілки — до бульйону. Інше — на печеню.
Щастя охоплює, як бере ошатного кошика із вербової лози і на город! Оце: рожевий помідор, сонцем випещений, огірочок тепличний, пірця цибульки пахучої — на салат буде! Картопелька-синьочка у фіолетовому кожушку — на борщ, а ця, білобока, що не так хутко розварюється, — на печеню підійде. Баклажани шматочками посмажити. Часником, цибулькою, сметанкою і петрушкою приправити. Смакота буде! А ось ці — дрібненькі помідори, що більше на кров людську схожі, — на борщ. І морквину, і бурячок… А як же без бурячка? Хоча, тато Даня та й багацько людей на Дніпропетровщині, страх, як буряка у борщі не люблять, бо картоплю у бузково-рожевий колір фарбує. Та Марина так справно навчилася буряк обсмажувати, що його у полумиску і не розбереш, а картоля білою лишається. Та й смачніше ж так!

За баби Парасчиною наукою так треба: як лишається хвилин сім до того, як борщ готовий буде, то треба три картоплини стовкти і в юшку, щоб густіша була. Посолить, перцю дрібку чорного і червоного, листя лаврового, з парочку, щоб не гіркло, столову ложку цукру, яблучко червонобоке потерти, два яєчка курячих — на терку, а головне — шмат сала старого, аж жовтого, безщадно перебитого гострим ножем із головкою часнику, а тоді вже і зелені... То Марина не борщ варить — зілля для батьків приворотне по бабиному Парасчиному рецепту... Все! Готовий борщ! І печеня, і салат, і баклажани! Все для мамочки золотої, все для татка! Круть-верть, а тут уже і тісто на пиріжки підійшло!

Місить Марина худими рученятами ванільну здобу, щоб киснем насичити, а сама потаємні замовляння від баби Параски шепотить, щоб пишні пиріжки вдалися, а не гливкі. А коли вже потягне вишнево-полуничним духом свіжої випічки, аж до теплиці, де тато Даня господарює, то Марина швидше сліди своєї турботи намагається сховати: де, яке борошно розсипалося, де, тісто до миски прилипло. Скоріш-скоріш! Усе охайно вимити, бо зайде батько обідати, а замість доброго слова, наче жменю квасолі чорної жбурне:

— О, видно, що Марина пироги пекла! І ворота в тісті!
А вже, як скине кухвайку у веранді, на вішака рогатого кине, то сьорбає Маринин борщ із дешевого полумиска та прицмокує:

— Н-да… Добріше, чим у матері…
Все похапцем у нього і їв швидко, наче в спину, хто гонить. А, як чарку вип’є — то спочатку добрий, хоч до рани клади. Усе Марину підтримує та хвалить. А згадає, що нерідною може для нього Маринка бути, то тікайте всі з хати! Або й сам, аж засвистить вітром, до теплиці. Як той вовкулака. Все сам... Все один...

Залізняки не бідували, бо все своє. У сервантах посуду красивого — гори, а от не любив його Данько. А Лесі — ніколи зайве мити. Так і стояв у сервантах, нікому не потрібний кришталь, хіба для людського ока.

Чимале прагнення Марини до прекрасного час-від-часу народжувало нестримну ідею накрити стіл вишукано не давало їй спокою і знайшло, таки втілення у свято.

Одного разу накинула на стіл шовкову скатертину у вибитих серцях, поставити посередині супницю-царівну у блакитні, химерні квіточки з такими ж тарелями і великим блюдом, на якому празникував торт « Наполеон». Могла б і «Медовик», чи, навіть, «Прагу» на домашніх вершках із сметанковою помадкою з грецькими горішками із рідного садочку, спекти, аби лиш достаток дозволяв.

Та батьки наполегливо не сприймали тієї дитячої, на їх думку, дурості і Леся строго-настрого заборонила тягти доньці дороге, столове начиння до столу.
Проте, коли вертала зі школи, скидала свої інтелігентні лахи: сукню синю у білий горошок, строгий, чорний піджак і намисто скляне, що на сонці усіма барвами переливалося. Обійшовши якісно прибрану хату, солодко потягувалася:

— От і дождадала сучка помочі! Можеш тепер і на вечір до школи сходити.
Десь там, де серце і груди ставало липко і гостро, і дрібний горішок образи підкочував до дівчачого горла. Але молодість поступово брала своє. Та й не вміла Марина зла довго тримати, бо і такі люди на землі потрібні.
Руслан тим часом вчитись — не вчився. Собак сусідських із хлопцями-однолітками по вулицях ганяв. А коли старший став — горілки спробував і стала вона з того часу йому за маму рідніша.
Івченко Юлія. Жовтень 2021.Київ.