«Скажи мені, керманич, без облуди
Це кучерів її проміння золоте
Чи повна ніжності роса туману
Що впала тут, на квіти пасифлори?»

(Оскар О’Флахерті Вайлд)

Я гадав пасифлора – то квітка пристрасті,
Але то човен, що пливе океаном годинників,
Де велетенські каравели дерев минувщини
Пливуть без керманича до гавані Судного Дня.
Людина, що вдягнена в чорне казала мені,
Що це квітка страждання одного теслі якого вбили
Люди, які шукали у сутінках слова про сніг,
Але я довідався, що це дерев’яне пустище
Для пастуха з очима сірими, що пливе (ні, летить)
Рікою квітучою, якою блукає чапля (чалап-чалап),
Роса туману одягом назбирана, по краплі в келих
Вичавлена (що не проминув нас, хоч і просили –
Не проминув). Добре хоч плисти, з ріки та в море –
Солоне як сльози, вітрило з грубої пряжі зіткане,
Змережане – з синього льону. І добре, що є керманич –
Я.
Керманич човна-пасифлори. І вдосталь роси. Туману.
І людей, що бредуть травою, росою, пагорбами
Смарагдовими. А як допливу – мені то пустелею
Блукати – не йти. Стежку шукати – знайти. Або ні.