Балкончиком довкола башти
Ходив собі в підряснику
Якийсь там чоловік
І співав... В повітрі у вечірнім,
Мов сріблянистий дзвін,
Гув бас громовим голосом...
Гув і за серце
Хапав він подорожніх:
Неруські то були слова,
А горе в них такеє ж
Як і в москальській пісні.
Без берега, без дна.
Ридали звуки плавні...
«Що то за чоловік?»-
Спитав Роман у жінки..
«Співак Ново-Архангельський.
Його із Малоросії
Панове підманили.
В Італію відвезти
Клялися та й поїхали...
А він зрадів й повірив,
Яка вже там Італія?
Таж знову Конотоп.
Йому робить тут нічого...
Собаки дім покинули,
До всього всім байдуже
(Сказала в злості жінка),
А в нього ні позад, ні спереду...
Крім голосу ...
«Зате ж бо голосок!»
«Не те іще почуєте,
Як до ранку пробудете:
Відсіль верстов зо три
Диякон є...також із голосом...
Так-от вони по-своєму
Вітатись призвичаїлись
На вранішній зорі.
На башту як підійметься
Та прореве наш: «Живеш ти
Здо-ро-во, отець І-пат?»-
Так вікна затріщать!
А той йому у відповідь:
«Здорово, со-ло-ве-єчко!
Чекаю пить го-рілоч-ку!»- «Іду!..»
«Іду оте» з годину
Відлунює в повітрі...
Такії жеребці!..