що хотів ти мені сказати, о, мій місячний, Едельвейсе,
що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна.
вже спокійна така сьогодні. поряд пес мій, що зветься Лессі.
вже стоптала чотири стежини й босі ноги в крові протестів
і мене зачекалася річка, бо я стала вже рибка з калини.

то забава до сліз чоловіча — ті вудилища з гачками для щастя,
ти прийдеш, там де сойка плаче, на чоло бережищів вусатих,
зашумиш полиновим вітром і на мене злаштуєш снасті.
будеш вірша свого писати, годувати тим віршем станеш і промовиш:
— для тебе Насте!
золоту косу волосінь залоскоче та й зруйнується моя хатка.

ти хотів, щоб торкнулася вірша, що груди звузив безжально.
ти хотів, щоб мені заболіла та провина з пелюсток троянди.
щоб плоди у садку моїм мерли, щоб сніги залітали до спальні,
щоби тріскались сосни в дзеркалах і пісні не співались кохальні,
щоб не снилися сни безсмертні про смутну любов безпорадну.

та, хіба ж, Едельвейсе, не знаєш, що у світі брехнею правлять
та цінують поетів по смерті, коли зломлено віть останню!
стали вірші мені ті у скронях, наче зрубані голови втяті у палі,
бо мережиться морок звіром лиш від думки — не вдихнути мигдалю,
що ростив ти в книжках магічних у мерехтінні свічі з сандалу.

все життя твоє обернули, мов на вкрадене мли попелище
ті римовані стрічки слова, та гітара, що змовкнуть не зможе!
я тебе не гукала зовсім, а сонних сов вирощувала на горищах.
я хотіла злетіти в небо! та я мріяла бути небом! вище, вище, все, вище й вище...
Боже, як же ризикнула жити, там, де не зійдуть рахманні рожі?

ну пішли вже зі мною, Лессі, пес мій вірний, що злиже тугу.
що ж хотів ти мені сказати, о, мій місячний Едельвейсе,
що не перша я, що не друга?
та визнання мені й не треба,
хіба, білу ромашку з неба
хай не перша і хай не друга...