ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2025.07.06 10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,

Віктор Кучерук
2025.07.06 05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.

Борис Костиря
2025.07.05 21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,

Юрій Лазірко
2025.07.05 19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина

С М
2025.07.05 10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів

зажди хвилину бо не теє щось

Віктор Кучерук
2025.07.05 06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.

Борис Костиря
2025.07.04 17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,

Віктор Кучерук
2025.07.04 16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.

Віктор Насипаний
2025.07.04 12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м

Ярослав Чорногуз
2025.07.04 06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана

Євген Федчук
2025.07.03 21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.

Іван Потьомкін
2025.07.03 21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому

С М
2025.07.03 10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій

у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі

Юрій Гундарєв
2025.07.03 08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу

Віктор Кучерук
2025.07.03 05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Сергій Святковський
2025.06.27

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15

Валерія Коновал
2025.05.04

Ольга Незламна
2025.04.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Юрій - другий московський князь
По смерті батька, всівшись у Москві,
Крутив постійно Юрій в голові,
Якби йому Великим князем стати.
А тут якраз Андрій тверський помер.
Хто ж буде в Володимирі тепер?
Таке питання ханові рішати.
Найбільше прав тверський Михайло мав,
Він у Орду за ярликом помчав.
Та Юрій і собі туди намиливсь.
Так вже кортіло той ярлик вхопить,
Немов без нього в світі не прожить,
Хоча усі супроти ополчились.
Казали по дорозі – зупинись,
Не по закону хочеш - відступись
Але ж москаль, ну, що із нього взяти.
«Та я,- говорить,- їду просто так,
Не по ярлик». Надіявся, однак,
Бо на закон йому з гори плювати.
Орда свою політику вела,
Законність їй до ліхтаря була,
Аби лиш вчасно данину давали.
Хто більше данини наобіцяв,
Отой ярлик від хана і тримав.
Тверь якраз більше і пообіцяла.
Тож Юрій лише облизня зловив
Та думку не прогнав із голови,
Почав Михайлу капості робити.
То зворохобить Новгород, чи там
Князів підбурить, збеленить міста,
Щоб данину Михайлу не платити.
Той Юрію й до совісті взивав,
Й Москву два рази з військом штурмував.
Дарма старався – той уперся рогом.
Про те, що хан орду прислати міг
І покарати за непослух всіх –
Для Юрія не значило нічого.
Ще як вернувся злий він із Орди,
То злість свою на всіх зганяв, ходив.
Згадав, що князь рязанський у темниці.
Його ще батько хитрістю схопив.
Тепер синок скарати повелів,
Проливши кров невинну у столиці.
Тоді Михайло хану й пожалівсь,
Той Юрію приїхати велів
Аби за всі провини покарати.
Відмовитися Юрій не посмів,
Мерщій до хана в ставку прилетів,
Покірного став перед ханом грати.
Два роки Юрій у Орді прожив,
До хана підлизатися зумів,
Мовляв, такий він білий та пухнастий,
Що хан Узбек від того аж розтав,
Сестру Кончаку в жони йому дав.
І привалило Юрійові щастя.
Бо до сестри хан дав іще й ярлик.
Зять – не чужий же, звісно, чоловік.
Тепер вже можна й до Москви вертати.
Хоча, в яку Москву? Тепер же він
Великий князь. Узяв татар загін
Із Кавгадиєм - другом своїм клятим
Та і до Володимира помчав,
Де князь Великий і сидіти мав.
Михайло, хоч і жаль втрачати місце,
Погодився, щоб кров не проливать,
Свою столицю Юрію віддать,
А сам до Твері повернувся, звісно.
Та мало було Юрію того,
Хотів скарати врешті-решт його,
Бо ж був таким злопам’ятним, одначе.
Тож новгородців знов підговорив,
Взяв суздальців, орду та і повів
На Тверь. Хай непокірний ще поплаче.
Дійшли вони ледь не під Тверь саму,
Позаду все у трупах і диму.
Зосталось разом вдарити на місто.
Та новгородцям совість не дала
Супроти Твері учинити зла,
Тож розвернули скоро своє військо.
Як тільки Юрій про таке узнав,
Орду за ними й суздальців погнав.
Про те Михайлу взнати удалося.
Він раптом біля Бортнєва напав
І Юрієве військо розметав
Так, що тому втікати довелося.
Чимало його ратників лягло,
Ще більше у полон у Тверь пішло.
Дружину й ту на полі бою кинув.
Вона в Твері полонена жила,
Де незабаром смерть її знайшла,
З якоїсь загадкової причини.
Михайло, звісно, добре розумів,
Що викликає тим ординський гнів.
Із Юрієм хотів був замиритись.
Та Юрія ще більше розізлив,
Той посланця в Москву тверського вбив
Й помчав до хана у Орду жалітись.
В Орді він соплі й сльози витирав,
Михайла покарати вимагав,
Бо той, мовляв, убив його кохану.
Хан,звісно, розізлився за сестру,
Сказав: «На порох клятого зітру!»
Велів прибути до свойого стану.
Михайло знав, що там його чека,
Та, все одно, від смерті не втікав.
Хоча і діти, і народ просили.
Та ж не поїде – на орду чекай,
Вона ж тоді сплюндрує увесь край,
А то було вже понад його сили.
В Орді на суд на ханський він попав,
Там Юрій іще більше оббрехав,
А Кавгадий піддакував постійно.
Хан врешті смертний вирок підписав,
А Юрій вже людей своїх послав,
З Михайлом щоб покінчити надійно.
Ті довго били й мучили його,
Поки, нарешті, досягли свого
Та й кинули скривавленеє тіло.
Що вже до чого дикий Кавгадий
Сказав: «Що робиш? Та ж то дядько твій!»
Тоді уже Михайла спорядили,
Забрали сина, що в Орді сидів,
Бояр тверських полоном і тоді
У Володимир стольний подалися.
Там Юрій знов на трон Великий сів,
А брату їхать в Новгород велів.
З Михайла тілом, наче звір повівся.
Коли про смерть Твері дістались вісті,
То плакало за князем все князівство,
Бо ж добрим був, і справедливим був.
Просили всі, щоб тіло їм віддали
Аби його належно поховали
Та Юрій, наче тих прохань не чув.
Ну, вбив, так хоч над тілом не знущайся,
На Божий суд тепер вже сподівайся.
Так ні, уперся та й не віддає.
Аж цілий рік вигадував щось з того,
Хотів, щоб усі кланялися в ноги,
Поки таки не вигавкав своє.
Весь люд на нього, звісно, розізлився
За те, як він не по-людськи повівся.
А ще ж у князя і сини були.
Вони помститись врешті обіцяли
І, зрозуміло, всі підстави мали.
А особливо був найстарший злим -
Дмитро, якого звали Грізні Очі.
Свого ножа на лиходія точить
Та іще інших проти намовля.
А їх не треба, мабуть й намовляти.
Тут Юрій взявся данину збирати.
А з чого, як збідніла вже земля?
Ростов піднявся, не хотів платити,
Прийшлося йти та військом придушити.
А ще й татари внадились якраз.
Усе ж вдалося данину зібрати
Та Юрій, замість того, щоб віддати
Татарам, розвернувся і подавсь
До свого брата в Новгород з грошима.
Не захотів, бач, розлучатись з ними.
Жадоба його врешті довела.
Монголи – ті могли простить багато,
Але тому, хто тільки справно платить.
Отож Орда розлючена була.
Отим Дмитро одразу ж скористався
І до Узбека у Орду подався,
Де все про підлість князя розповів.
Узбек озлився, зажадавши крові,
Ярлик князівський передав Дмитрові
І привести негідника велів.
Той в Новгороді поки верховодив,
Ходив супроти шведів у походи,
Говорять, ще й Орєшек заснував.
Ходив на Устюг устюжан карати,
Щоб Новгород не сміли зачіпати…
Та голову він як би не ховав,
Мов страус – слід додому повертати.
Та годі в хана милості чекати.
Потрібно лише їхати в Орду,
Щоб там самому з ханом домовлятись,
На прощення можливе сподіватись.
Придумав виправдання на ходу,
Що данину він не украв у хана,
А тверський князь її забрав обманом.
Тож винен він, карати слід його.
Дмитро ж довідавсь, що він замишляє
Й собі в Орду до хана шлях тримає,
Щоб покарати підлого того.
І так вже сталось, що вони зустрілись,
За свої шаблі миттю ухопились.
Та Божий присуд за Дмитра стояв.
Якраз через сім років після вбивства,
Меч правосуддя над проклятим звівся.
Порубаний, на землю він упав.
Отож Дмитро за батька смерть помстився.
Узбек, щоправда з того розлютився,
Бо суд в Орді міг лише він вершить.
Дмитра монголи хутко пов’язали,
А через рік на смерть і покарали.
Хоч молодий, йому б ще жить та жить.
Отак через одну якусь падлюку
Прийняли батько й син смертельні муки.
Невільні жертви підлої брехні.
Та москалі інакше і не вміють,
Вони завжди підступно, підло діють,
Бо проти всіх постійно на війні.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-08-18 20:02:48
Переглядів сторінки твору 238
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.921 / 5.45)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.863 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.713
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2025.07.03 21:55
Автор у цю хвилину відсутній