ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Невесенко
2022.12.02 20:19
Я роки рахував не літами, а зимами.
Нині в спомин сягаю, як в річку стрімку.
І минуле зринає картинами зримими, –
як багато прожито всього на віку.

Проминає життя чорно-білими кадрами,
все в тих спогадах, наче у давнім кіно...
Он по річці кр

Володимир Невесенко
2022.12.02 14:30
Розвіявсь туман.
Проясняється світ.
Старенька – одна біля тину.
Всміхається сонце ласкаво з-за віт,
і гріє худу її спину.

Розкрилився віттям кошлатий дубок,
тріпоче листва, як ганчір’я.

Козак Дума
2022.12.02 13:51
Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора р

Козак Дума
2022.12.02 13:51
Через пів року реабілітації стан лівої ноги Андрія значно поліпшився, але говорити про повне відновлення її функцій ще не доводилося. Хоча від тих драматичних подій на кукурудзяному полі та подальшої надскладної хірургічної операції минуло майже півтора р

Віктор Михайлович Насипаний
2022.12.02 12:37
Підбіга до бабці чемно
Внук малий Андрійко.
Каже тихо: - Я, напевно,
Проковтнув копійку.

Бабця бідна аж присіла.
Що тут мудрувати?
Треба якось швидко, вміло

Тетяна Левицька
2022.12.02 10:46
Повертайсь, чоловіче, у час лихоліть!
Це так само, як кинути згоряну матір,
що сама у біді відчайдушно стоїть
на руїнах розбитої ворогом хати.

На поталу не кидай, щоб там не було,
є до кого голівку свою прихилити.
Хоч зневірився в людях, утратив ж

Іван Потьомкін
2022.12.02 10:06
Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мере

Ярослав Чорногуз
2022.12.02 07:22
Дитсадок був — Івасик Телесик --
Цегли битої купа між паль.
Чий то скімлить загублений песик,
А в очах квітне квітка — Печаль?

Що за крила в траві розпростерті? -
Бачиш оком розгубленим ти.
Нашим діткам - “солодкі цукерки”

Микола Соболь
2022.12.02 04:52
Полилися відтінки зимові
у пастельно-холодних тонах.
Час не статися нашій розмові.
Не вертайся до мене у снах.
Нехай грудень штовхає у груди,
щоб не стрілися ми на землі.
Оминеться. І все у нас буде.
Хай малює морозом на склі

Віктор Кучерук
2022.12.02 00:34
Нечувано люта навала
Показує сутність свою, –
В онуки дитинство украла
І старість розтяла мою.
Нелегко звикати до втрати
Того, що учора було, –
Як світла немає в кімнаті,
Відразу зникає й тепло.

Євген Федчук
2022.12.01 17:49
Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло –

Самослав Желіба
2022.12.01 16:41
Схопився за меча і вигукнув: «Смієшся?»,
Та усміх на лиці, у відповідь смішки,
Що тануть, як туман, із тілом за вітьми,
І самотина знов на болотах безмежних.

Хотіла залякать і кинути птахам,
Коли таки помре від спраги чи отрути,

Козак Дума
2022.12.01 09:30
Я у всесвіту десь на краю…
На задвірках мінливої долі
споглядаю планиду свою
і душа шаленіє… від болю,
од безсилля і чорної мли.
Поміж вічної ночі і криги
як, не ставши похмурим і злим,
написати життя всього книгу?.

Тетяна Левицька
2022.12.01 07:28
Темно, холодно, лячно у хаті.
Дотліває свіча край стола.
— Доки буде війна ця тривати? —
матір донька питає мала.

— Як світило підніметься вище,
вмиє личка ясних білозір,*
зацвітуть перламутрові вишні,

Микола Соболь
2022.12.01 05:45
Чим завинив перед тобою,
великий Боже, наш нарід?
Голодомором чи війною
не захід як іде, то схід...
Дніпрові кручі, мов Голгофа,
а мова, ніби плоть Христа...
Спивають діти кров потроху,
щоби народ цей перестав,

Віктор Кучерук
2022.12.01 04:26
Живу знедавна без надії
На краще завтрашнє моє, -
Ніхто мене не пожаліє,
Хоч буде знати, що я є.
Життя наблизилось до краю
І спорожнів одразу дім, -
Душі чутливої немає
Тепер в оточенні моїм.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юрій Гундарєв
2022.09.01

Самослав Желіба
2022.05.01

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Самослав Желіба (2000) / Проза

 Із тогорічних записів
   І знову сон не приніс мені ніякого відпочинку. Та я не втомлювався ніколи – не втомився і вчора. Життя для мене є наче безупинний потік випадкових думок і відчуттів, який ніякого потаємного сенсу не несе у собі; він не може ані втомлювати, ні надавати наснаги; він просто є – невідомо, коли почався, невідомо, коли закінчиться. Є лише одне вічне, позачасове, що напевне ніколи не з’являлося, напевне ніколи не зникне – се принцип, і лише ця незмінна першооснова ввижається мені у кожному явищі. Я намагаюся осягнути субстанцію Всесвіту, та бачу очима тільки млу, яка завжди густіша ранками.
   Сьогодні третє жовтня дві тисячі тридцять першого року, п’ятниця. Мені вже час вставати, бо настала п’ятдесята хвилина по четвертій. І я, подібно до того годинника, який бездоганно працює до самого свого кінця, повільно сідаю на своєму ліжкові, відчувши змогу втілювати свою волю у світі знову. Був тематично цілком звичайний для мене сон: моє життя «по той бік» і тиха-тиха осінь. Життя та сон… вони майже злилися для мене ще за часів раннього дитинства, і все життя, мов сон, а кожний сон – немов життя. Я ніколи не пориваю зі світом сну повністю, бо завжди бодай трохи сплю та бачу сни. Але сон мене захоплює кожної ночі майже цілком – і поза мого «сприймаю» більше не лишається ніякого Я. І щоразу здається, що знову воля не поверниться до мене ніколи. Коли мені вже зрозуміло, що мене немає зовсім, я подумки промовляю: «Сплю» – тоді світ довкола руйнується, мені перехоплює подих, бо починаю усвідомлювати, що дихаю, і я подумки кричу: «Встань!» Мої очі відкриваються – це новий день, нове народження. Я прозираю углиб. Раптова думка: «Вірш». Так, у мене на робочому столі побіля ліжка лежить списаний аркуш паперу, поезія, що її написано учора ввечері. Елегійні дистихи: гармонійне поєднання тонічних гекзаметрів і пентаметрів. Черговий кепський твір, але у ньому приховане моє єство, як і в кожному іншому. Так, ідеальна просторово-часова форма, щось глибинне, та відчувається непробачний недолік.    Мої вірші – то віддзеркалення мене самого, як і все на світі.
Я встаю з ліжка, аби підійти до вікна та відчинити його, що й роблю одразу легкими неквапливими рухами. Звуки природи доносяться до моїх вух і я відчуваю свіжість. На сусідньому дворі достиг виноград – знаю. Сонце зійде ще не скоро, та я не вмикаю світло. Одягнувся у свою домашню одіж, іду до дверей кімнати в пітьмі осіннього ранку. І тихо відчиняю двері… Моя люба молодша сестра, моя дорога Еос ще спить, бо знову півночі витратила на своє гончарне мистецтво – річ, якій вона колись віддала більшу частину своїх поривів, нарешті здобувши шукані щастя та спокій. Я знаю: ліворуч мене у цій, наступній, кімнатці, що знову відділила мене від природи, спочивають праці Марії Желіби, більш молодші та трохи старші. Підходжу до полички; мої очі мало що бачать зараз, але серце бачить чітко: майстерна звивиста різьба на бездоганному посуді. Руки сестри завжди уміли робити дивовижні речі, на відміну від моїх, хоча вона усього на рік молодша – і я пишаюся своєю рідною Марією, пишаюся тим, що вона знайшла своє місце у цьому житті після стількох невдач. І невдовзі поличка поповниться… Ми із сестрою втілюємо принципи, я – минущими словами, вона – безсмертною глиною. Вона також неперевершена різьбярка по дереву та скульпторка, граверка – усяка тверда речовина перетворюється нею дивними способами на засіб утілення краси.
   Іду до літньої кухні та, не вмикаючи світла, починаю виконувати свої буденні справи, що незмінні уже багато-багато років. Перш за все ставлю воду для нашого ранкового чаю, який ми завжди п’ємо або теплим, або холодним. Я вип’ю одну чашечку, як завжди, сестра – дві, а опісля вся решта залишиться їй на робочий день. Вона працює удома, та у неї свій особливий режим: прокинеться (оскільки п’ятниця) лише через сорок хвилин, трохи побадьориться, напише свій список справ на день, імовірніше за все, сходить до крамниці за якимись потрібними дрібницями, поприбирає, можливо, щось зготує, почитає. Потім, близько опівдня, ляже спати знову, аби прокинутися о шістнадцятій і почати працювати з глиною чи чимось іще до невизначеного часу. Коли окріп залито, починаються інші мої стереотипні рухи, що триватимуть близько тридцяти хвилин. Ранками готую винятково я, бо майже завжди лягаю раніше за Марію, а по буднях прокидаюся о четвертій п’ятдесят, аби встигнути на роботу вчасно чи щоби просто там бути про всяк випадок, коли справ немає. Подеколи щастить навідатися туди і суботами. Одначе, навіть вихідними я прокидаюся завжди раніше за Еос… – такий у нас заведено порядок: моїм часом є перша половина дня та до шістнадцятої, її ж – майже уся решта доби. Сніданок незабаром буде готовий.
   На кухню заходить невисока струнка постать із ознаками ранкової уповільненості – це моя люба Марія. Вона обгорнулася теплим ізмарагдовим халатом, але все одно стиснулася від холоду. Сестра дивиться на мене своїми зеленими розумними оченятами крізь скельця окулярів і я, правду кажучи, ніколи не можу збагнути у такі хвилини чиї саме очі я бачу – її чи свої власні? Ми так схожі із нею з самого початку. Вона трохи боїться цієї схожості, ні не зовнішньої – душевної. Були часи, коли сестра уникала мене, вважаючи мене чимось схожим на тінь; я являвся до неї у нічних жахіттях і казав: «Я пришёл за тобой» чи «Я всегда рядом», що дуже лякало її. Із нас двох вона завжди була більш товариською до людей, але у періоди кошмарів ставала особливо замкненою, сумною. Лише раз у житті сестра не втрималася та показала своє занепокоєння до межі відверто. Миттю тоді вона впоралася із собою та знову стала ззовні незворушною. Вона все відчуває, приховуючись за личиною, і я часто розумію, що саме у неї в голові. У роки ранньої юності я зовсім не вмів видаватися їй безпечним й інколи висловлював її думки раніше за неї чи одночасно з нею, за що був названий сестрою «чарівником», лихим, звісно ж. Минулося… майже минулося… і тепер я добрий «чарівник» із суворою вдачею. Сестра теж мені являється у снах. Дбайливою, спокійною, осяйною. Вона для мене ніколи не була чимось небажаним. Вона – наче моє вдаліше, ніж я сам, відображення, чи то я криве відображення її. Лише про свою сестру я можу сказати хоч дещо напевне з усіх людей, і перше: вона жива. Не знаю… Марія приховується за своєю вдаваною незворушністю, але її серце мені зрозуміліше за будь-яке інше, за винятком мого власного. Досі я не навчився вгадувати точно людські почуття по виразах обличчя чи жестах, по голосу чи навіть змісту слів. Люди наводять мару на мене своїми щирими рухами, їхня сутність розмивається, стає нечіткою. Але моя сестра, моя люба Еос – її душа майже виразна для мене попри усі видимі байдужості. І інколи мені здається, що «душа» є лише у нас двох, і вона напіводна: ніби ми два боки однієї сутності.
– Доброго тобі ранку, дивна Маріє.
– Привет, Слава.
– Сідай скоріше за стіл, люба. Скоро накрию. Чи, може, ти щось хочеш сказати мені або про щось попрохати? Як тобі спалося? – металевим голосом промовляю я.
– Спала, как убитая, но работа стоит всех моих усилий. Хотела поблагодарить тебя за всю ту заботу, что ты мне даришь.
– Я люблю тебе.
– Ты говорил мне это чаще и искреннее, чем кто-либо другой…
   Сестра замовкає та трохи похиляє голову праворуч. Потім обома своїми долонями проводить по заспаному волоссю – її характерний рух. Сідає на своє постійне місце, ближче до ванної кімнати. Насипаю у глиняну тарілочку, що зроблена руками Марії, деякий сніданок і подаю їй.
– Твої дві чашечки чаю вже чекають на тебе. Якщо ти не проти, я поснідаю разом із тобою та піду на роботу.
– Конечно, Слава. Я не понимаю, почему ты всегда спрашиваешь у меня позволения на такие вещи.
– Даю тобі право вибору ранкових вражень. Можливо, сьогодні я тобі осоружний – як знати? Смачного.
   Сестриця посміхається очима мені та ми починаємо їсти. Ми, Желіби, їмо дуже повільно, тому у мене невелика порція та сама чашка чаю. Коли я впорався з усім, мию за собою посуд, чищу зуби та виходжу з кухні, попрощавшись із сестрою та лишаючи її у своїх заняттях. Вона любить ізмарагдовий колір, а я більше схильний до синього та сірого. Мій одяг завжди містить у собі один із цих кольорів, особливо робочий. Блакитна сорочка, малиновий жилет і сірі брюки колонками. Зверху синє пальто та сіра осіння кепка. На ногах туфлі, що нагадують, скоріше, менш класичне взуття через свої закруглені форми. Гострі кути на взутті досі я вважаю неестетичними, занадто неприродніми, тоді як більша частина тіла має виглядати неодмінно «гостріше». На моїх руках білі шовкові рукавички – я досі не надто полюбляю форму своїх долонь, вони надто «квадратні», пальці ж узагалі нагадають ламані лінії; а також терпіти не можу торкатися поверхонь у громадських місцях голими руками. Почуття вологого металу для мене неприпустиме, а інколи у маршрутках доводиться за щось триматися. Чого приховувати? Я, якщо хтось помічав, і двері у громадських місцях частіше ліктем відчиняю, щоб не бруднити зайвий раз долоні та зайвий раз їх не обробляти потім. За моєю спиною портфель, де я ношу усі необхідні, та не надто цінні та великі: книжки, зошити, ручки, папір А4, пігулки, дезінфектор тощо. Те ж, що може влізти у кишеню, і є більш цінним для охочих до нечесної наживи, я ховаю по кишенях пальто та брюк. Це, наприклад, проїзні, приймач і т.д. Незмінною рисою мого зовнішнього вигляду на вулиці є навушники. Я дуже люблю музику, особливо класичну. Ідучи вулицями чи людними місцями, завжди слухаю музику. Мені найбільше подобаються п’ята симфонія Петра Чайковського, його ж «Пори року» та деякі ранні твори небездарної норвезької музѝки Аврори Акснес. Виходжу за ворота нашого з сестрою подвір’я та йду на північ, униз вулиці. Досягнувши кінця, повертаю праворуч і йду аж до вулиці ак. Образцова, де маю сісти на свій транспорт, оминувши кільканадцять зайвих пасажирів усього за 10 зайвих хвилин ходу. Якщо мені пощастить, то я навіть їхатиму сидячи та зможу читати паперову книгу. У гіршому випадку доведеться стоячи читати якусь невеличку статтю в Мережі на якусь цікаву для мене наразі тему. Мій піший шлях триває. Я бачу перші промені сонця, ранкову зорю у далині; усі довкільні речі розкладаються мною на математичні схеми, але я паралельно і за межами фізичного світу, мрію про щось своє, про те, як пройде сьогоднішній робочий день і що я кому казатиму. Це все відбувається під ніжні звуки майських «Білих ночей». Мій автобус №59…
   Цього разу мені пощастило, і я перечитую «Зізнання та прокляття» Чорана, майже не звертаючи ні на кого уваги. У маршрутці чергова сварка між літніми людьми та водієм, потім – між невизначеними пасажирами. Коли таке відбувається чи не щоразу, я ледь щось відчуваю, та мої почуття схожі на огиду. Я розумію, що хтось зачепив чиїсь інтереси та хтось комусь щось хоче довести, але і ці люди, і ці інтереси, і ці докази досі здаються мені настільки жалюгідними, що ліпше було би мені у черговий раз про них не дізнаватися. Я завжди намагаюся бути просто сам по собі, ігнорую до останнього більшість інших людей. У маршрутці я ні слова нікому не кажу, якщо тільки не доводиться сказати водію «Один», коли купюра значно більша за разовий проїзд однієї особи, а водій може не зрозуміти, що я оплачую тільки за себе. Як же не хочеться контактувати із надто випадковими людьми. Сиджу мовчки у маршрутці чи стою, читаю, слухаю музику. Але подеколи якийсь невдоволений самим моїм існуванням плебс до мене полізе. У таких випадках я вимикаю музику на мить, знімаю навушники та даю небажаному співрозмовнику 3 секунди на те, щоб він пояснив мені причину турбування мене. Одразу ж я приблизно усвідомлюю вагу людини навпроти. Якщо її слова занадто марнотні, тоді я, навіть не дослухавши її, вмикаю музику, відводжу від неї погляд і продовжую читати. Абсолютна більшість таких «співрозмовників» після моїх рухів стає трансцедентною для мене. І знову:
«I was listening to the ocean
I saw a face in the sand,
But when I picked it up
Then it vanished away from my hands – down...
I had a dream I was seven
Climbing my way in a tree
I saw a piece of heaven
Waiting, impatient, for me» .
   Та у виняткових випадках плебс починає набувати повторної іманентності . Тоді я починаю вести політику «іншими методами» . Я завжди незворушний, але можу сказати будь-кому, що я про нього думаю і де, по-моєму, його місце у цьому світі. Одного разу зустрівся мені вкрай рідкісний екземпляр і йому, здається, потім знадобився лікар, після моїх найпереконливіших спроб довести йому моє небажання із ним спілкуватися. Але це було ще у дві тисячі вісімнадцятому, взимку. Я трішки забруднив свої чобітки тоді, бо їхав стоячи, а співрозмовник – сидячи. З тих пір, мені жодного разу не довелося вдатися до зрозумілих усякому «просторіч». Я зовсім не агресивний, не вдаюся зайвий раз до різких рухів, але деяким людям варто було би бодай інколи дослухатися до звичної у випадках спілкування зі мною «зловісної долини». Зі спокійним обличчям я робив багато різних речей у житті: і стояв, і йшов, і любив, і ненавидів. Мені досі так і не вдалося оволодіти звичними людськими рухами на рівні переконливості – та й нащо? Рідко мені потрібно малювати із себе соціальні картини, та малювання завжди виходило у мене кепсько, Станіславський би сказав: «Не верю!», а моя шкільна вчителька математики: «Это – липа! На это никто не купится!» Мої рухи майже завжди кутуваті, а вирази обличчя надто награні. Надаю перевагу звичній для мене поведінці до останньої хвилини. Мій однокурсник іще багато років тому намалював карикатуру на мене, яку я зберіг у вигляді світлини: невдоволено-сувора гримаса, щось середнє між зневаженням, злістю та байдужістю . Часто цей хлопець по-дружньому жартівливо награвав моє обличчя переді мною. Але я не вважаю свій вигляд надто таким. Більше правдоподібності у малюнку моєї давньої доброї подруги Е. Сірик. На ньому я, здається, більш нейтральний і задумливий, що відповідає дійсності . Мені їхати до кінцевої зупинки – на Островького. Сьогодні все порівняно спокійно проходить, до мене не лізуть.
   Ось, доїхав. Виходжу лише після того, як випруться усі упаковані суворо вертикально шпроти. Я розумію, що багатьом потрібно встигнути по своїх справах учасно, тому вони виходять у останні можливі хвилини, збиваються колонами на зупинках, залазять по черзі – не дай біг, хтось надумає когось обігнати, навіть якщо місць для сидіння не лишилося, – вони набиваються до межі, до неймовірної межі, а водій їх впускає, поки лізуть – йому теж треба заробляти на хліб, головне, щоб ніхто в обличчя йому не ткнув своєю дупою, як це часто роблю у таких випадках я (найкращий спосіб натякнути, що маршрутка майже вичерпала свої резерви, якщо мені з якихось екстрених причин довелося залізти до набитого транспорту), бо це трішки попирає його ніжний внутрішній світ, і він замислюється над муками буття. Готовий поклястися, що іще й піддав би юродивому люмпену трохи природного газу, якби не був таким охайним. Я завжди виходжу на роботу із запасом часу та робочий день починається у мене о восьмій. Все одно часто забита маршрутка. Усім треба кудись на сьому? Дивно, бо саме близько сьомої чи за десять хвилин до сьомої я уже на кінцевій. Я роблю коло, аби уникнути заторного Проспекту Правди та їхати першим трамваєм чи 101-ю маршруткою від Залізничного Вокзалу іще півміста, та все одно у мене багато часу про запас, щонайменше півгодини, якщо не застрягну у непередбаченому заторі взимку, коли хтось забуде розчистити півметровий сніг на дорогах або вляпається на своїх жигулях у стовп (чи мотоцикліста, іншого жигуліста, смітник тощо), перекривши ними дорожну лінію. Куди всі їдуть? Усім хочеться прийти на улюблену роботу в іншому кінці міста раніше? Ну гаразд, повірю. Але ці пенсіонерки… куди? До лікаря? На барахолку? Пригадується спостереження іншого мого давнього однокурсника із Жовтих Вод: «Ані їдуть до конєчної, а потім назад – і так три рази». Хоча… Більшість кудись-таки заради чогось прямує. Я іду на кінцеву зупинку першого трамваю, головну дешеву артерію міста. Я їду трамваєм, бо часу багато, а не тому, що трохи дешевше, ніж у тричі швидшій маршрутці – я не з таких людей. А ці пенсіонерки… Як же їх багато ходить під осіннім холодним сонцем… – Вони їдуть трамваєм, бо можна безкоштовно. Їх набилося цього разу дуже-дуже чимало, як завжди. Най дощ, най сніг, най повені – пенсіонерки лізуть до першого трамваю, як ті демони лізуть по душу грішника, але, на відміну від згуртованих командною роботою демонів, бабульки гризуть одна одній горлянки навіть не за сидяче місце, а просто за місце. Їм треба… неодмінно… саме зараз… не через п’ять хвилин, коли приїде наступний трамвай – зараз. Може, вони відчувають, що їхні жалюгідні життя ось-ось закінчаться і хочуть урвати максимум? Які шляхетні створіння! Замість того, щоб стрибати із парашутом або колотися сіллю вони уривають із життя все, набиваючи трамваї. Але ось якийсь незвичний пенсіонер. Стоїть спокійно із незворушним обличчям та паличкою, не преться уперед, не штовхає товаришів по нещастю. Він просто чекає своєї черги і якщо місця у цьому рейсі вистачить для нього, тоді він поїде. Якщо ні – то він чекатиме наступного трамваю, та вже стоятиме значно ближче до дверей. Як він не схожий на значно молодшу побратимку, котра все ж таки вперлася. Я спостерігаю за цим поважним паном краєм ока крізь вікно, бо мені дивом вдалося цього разу потрапити до трамваю одним із перших, і я навіть сиджу. Якби вільним було лише місце під самими дверима, тоді би я почекав наступного рейсу разом із цим паном. Чому він, чи не найстаріший на зупинці, нікуди не поспішав? Йому би я поступився місцем, бо завжди поступаюся гідним значно старшим людям, інвалідам і вагітним, якщо вони стоять поблизу, а місць більше немає. А цій наволочі – ні, ніколи не поступлюся. Пам’ятаю: одній дівчині стало погано під час поїздки багато років тому, та вона трималася по мірі своїх сил – я підгукнув: «Панно, Вам погано? Сідайте хутчіше на моє місце і я дам Вам води. Чи потрібна Вам якась допомога?» Їй тоді просто не вистачило кисню у набитому людом посеред літа транспорті. Та що би я зробив, якби побачив, як у цьому трамваї помирає одна з цих пихатих бабóк найжалюгіднішою зі смертей, скажімо, захлинається у власній блювоті? Важко відповісти… Імовірніше за все, просто дивися би на неї кілька митей, а потім зайнявся би своїми справами. А якби прямо зараз почав конати я сам? У випадку, якби це помітили, то велика імовірність того, що мені би спробували надати примітивну допомогу пересічні люди. Шанси вижити були би вищі, якби поблизу знайшовся лікар. Але якщо я просто притулюся до зіпрілого вікна та перестану рухатися, ніхто навіть не помітить; мені дадуть доїхати до кінцевої і те, що я не хочу платити за проїзд з’ясує лише спеціально навчений кондуктор на другій зупинці від кільця. Я просто впаду після кількох поштовхів кондуктора у багно, котре натоптали ноги випадкових людей. Мене непомітно витягнуть із вагона та потягнуть у якесь місце, повідомлять сестру, яка чи не одна лише по мені й заплаче, яка дізнається про мою долю найпершою й чи не останньою з усіх людей, що мене будь-коли знали. У неї будуть фінансові збитки через мою недоречну смерть, адже на мене доведеться витратити якісь гроші після цього. І як же їй буде жити одній без моєї фінансової допомоги? Ми досі жили цілком непогано, бо об’єднували зарплати, з яких моя була більшою. Їй важко буде оплатити одній всі комунальні послуги. Але найгірше – те, що вона відчує біль. Марія ніколи не зможе жити, як раніше, якщо я помру; моя примара мучитиме її – я знаю це і не хочу цього. Як би я хотів, аби її душа охолола до мене, щойно вона дізнається про мій відхід, я ладен бути забутим, тільки не стати причиною горя цієї людини, бодай короткочасного. Так не буде. Вона поховає мене так, як я того завжди хотів і кілька разів на рік приходитиме на мою могилу, поки не здобуде свою. Марія відчує екзистенційний жах, щойно їй повідомлять, вона відчує мене самого у своїх грудях, її здолають спогади, жаль, співчуття. Те ж саме відчув би і я у разі її смерті. Що відчув би я, якби побачив смерть будь-кого із цих людей навколо? Нічого. Що відчули би вони, якби зрозуміли, що перед ними лежить мій труп? Здивування, огиду, трохи страху, зацікавленість – мабуть, так. І тим не менше, у мене з голови ніяк не вийде смерть тієї качки, підстреленої моїм двоюрідним майже дядьком на полюванні, коли мені було чотири. Цей же двоюрідний майже-дядько різав на моїх очах биків у себе на бійні, і я пам’ятаю їхні передсмертні реви. Не знаю, мені завжди було шкода тварин і я їх не займав, ставився до них із повагою та чуйністю. А людині моє співчуття треба заслужити. Ні, звісно, якби трапився труп на безлюдній вулиці, то я би зателефонував куди треба, та його би забрали. Якщо ж поруч є іще хтось, хто може повідомити про тіло, тоді мені все одно.
   По лінії ходять контролери та викрили безбілетника, молодого хлопця років двадцяти трьох на вигляд, явно бидлуватого. Виписують йому штрафний квиток, а він намагається брикатися. За нього ніхто не заступається. Він не правий, але навряд чи хтось заступився би за нього, якби він був правий, як заступився я за ту жіночку, котру підловили чи не на самому вході та почали перевіряти квиток. Вона була налякана і вже готова була заплатити, тоді як почав розмову я, і, після сильного поштовху, завершив словами: «Если ты, гнида, не заткнёшь своё паршивое ебало и не уберёшься отсюда, то всю оставшуюся жизнь будешь жалеть об этом». Це було у далекому дві тисячі дев’ятнадцятому році. Я і зараз би вчинив так само, якби все повторилося. Ця молодіжна гидота явно не права, тому слідкувати за її покаранням навіть трохи приємно. Я дозволяю собі краєм ока дивитися та краєм вуха слухати нікчемні вибрики, змирення, оплату нещасливого квитка. Іще одна кінцева – моя зупинка. Виходжу на вулицю, та мене придушує тутешній сморід. Ці нещасні п’ятдесят метрів смердючої дороги мене вбивають п’ять або шість днів на тиждень. Ніяк не можу звикнути, хоча буваю тут систематично із дві тисячі сімнадцятого. Перетинаю дві дороги й іду по Гагаріна до першого корпусу ДНУ. На шляху майже нікого немає, окрім прибиральників – так завжди уже чотирнадцять років. Скільки води втекло з тих пір, як я вперше пішов цією дорогою студентом… Нині іде по ній уже в міру молодий викладач. Моя дитяча мрія здійснилася кілька років тому: я зайняв місце на кафедрі філософії одного з провідних вишів України та моєї alma mater. Тепер, коли у мене є і люба Еос, і омріяна робота, я почуваю себе на своєму місці та спокійно проживаю своє життя. Я здобув кілька освіт, бо завжди хотів учитися чомусь корисному, та філософія завжди була для мене на чільному місці. І все, що я вивчав, мало значення лише крізь призму моїх методологічних шукань. Мої роботи з методологічної філософії визнавали ще коли я здобував першу освіту, із дві тисячі двадцятого я почав видавати самостійні книжки, ліричні та філософські. Не так давно я видав більш-менш значну велику працю, яку обмірковував багато років – «Догма та досвід. Коментарі до психофізичного світу», а також менші вузько спеціалізовані статті – «О реальности сновидений», «Minecraft як гіпотеза». Вони були помічені філософським товариством і визнані не зовсім бездарними. Коли-небудь я зможу написати щось більш путнє, та зараз зосереджений я, більшою мірою, на підготовці гідних філософів по деяких дисциплінах, таких як історія античної філософії, релігієзнавство, культурологія та, звісно ж, метафізика. Кафедра дещо зменшила свій склад від часу мого студентського навчання, багато хороших кадрів вийшли на пенсію чи… І так на багатьох кафедрах. Нових людей з’явилося мало. Можна сказати, що я і досі знаю чималу частину ФСНМВ як викладачів, а не як колег. Та якесь поповнення поріділих рядів усе ж є – та я в тому ж числі. Не так уже й легко бути викладачем, особливо на кафедрі філософії, одначе я дуже люблю свою роботу, намагаюся викладатися на повну потужність, шукаю підходи до студентів, намагаюся їх зацікавити, у чому мені дещо допомагають знання, які я отримав на політології та психології. Та все ж, я більше роблю ставки на свідомість самих студентів, котрі до нас прийшли. «Філософія» – доволі милозвучне слово, через що щороку вступає кілька цілком зайвих студентів, яким просто ні до чого немає діла, та диплом, бодай якийсь, потрібен для подальшого вигідного працевлаштування у Макдональдсі чи якомусь напівпідвальному кол-центрі, хоча вони починають працювати уже у жовтні першого навчального року. Дуже шкода віддавати таким людям дипломи з натягнутими трійками. Набори у групу, як правило, невеликі до того ж. Обов’язково є такі студенти, що вважають себе філософами, хоча не стають ними навіть після закінчення магістратури. Але щастить і натрапити на одного-двох обдарованих і старанних студентів, що дійсно щось читають, щось думають, щось намагаються зрозуміти. Більшість студентів факультету мене не поважають, як і інших викладачів, хоча я здобув собі особливу славу, як якийсь цинічний неговіркий відморозок, не здатний на співчуття до ледарів і, як-то кажуть, «куканящий» студентів за будь-який косяк. Отримати у мене 60 на екзамені ледарю можна не завжди з першого разу, тому про мене говорять іще і як про рідкісну суку, уйобка тощо. Кажуть, що у мене немає обранців і зі мною не можна домовитися про закриті очі ніяк, окрім як через тиск деканату. Я відмовляюся допускати декого до екзамену до останнього, та все одно доводиться потім це робити. Не маючи змоги викинути з університету зайвих студентів, я п’ю з них багато крові та ставлю майже гідні їх оцінки до відомості. Одначе, всі знають, що якщо студент старанний і намагається щось зробити, тоді я і літератури у PDF-форматі понадсилаю, і зайвий раз поясню матеріал, і беруся допомагати у наукових досягненнях. Коли мені дають навантаження на курсові чи дипломні роботи, я заходжу до аудиторії на першому ж своєму занятті у відповідної групи беру журнал та кажу: «Мені дали навантаження на N чоловік» – далі називаю прізвища потрібних мені студентів і пропоную їм працювати зі мною, чому я навчився ще у пана *. Ті, кого я називаю, завжди погоджуються, бо знають, що я, по-1-ше, обрав їх не дарма, по-2-ге, доведу їхні роботи до ладу та, по-3-тє, дам їм хорошу наукову практику. Усі студенти знають, що за плагіат і баги я буду дрючити жорстко та невтомно. Але я завжди відгукуюся на запити своїх студентів швидко та по ділу, контролюю їхню роботу повсякчасно, а не зникаю кудись на невизначений термін, аби потім, з’явившись, прийняти її вже готовою та пропустити, якщо її пропустить антиплагіатор, аби хоч трійку поставили. Мої студенти мають якісно працювати і вони завжди здають свої роботи найпершими у групі, навіть не напружуючись над міру: я просто знаю, як побудувати їхній план роботи та слідкую за тим, аби вони його дотримувалися. Особливо дрючу за криву мову у друкованих наукових текстах. Мої студенти мають добре володіти українською, мовою нашої держави та й загалом однією з найгарніших мов світу. Редагуючи електронні варіанти робіт своїх підопічних, я червоним маркером відмічаю макаронізми, бидлізми, кривізми, а в дужках ставлю пропонований варіант слів. Якщо не правильно побудоване саме речення, тоді я відмічаю його цілком жовтим маркером і у дужках переконливо наполягаю на видозміні позначеного уривка, пояснюючи просто та доступно, чому студент написав не правильно. Мої студенти мають бути письменними, бо я розглядаю їх як філософів, інтелектуальну еліту нашого (чи, може, навіть не нашого) суспільства, а не як вуличне гадло, якому тільки те і можна дати в руки, що бюлетень на виборах, аби обрати чергового чудового главу держави. Я ніколи не принижую студентів лайкою, хоча всім зрозуміло, кого я вважаю зразковим виборцем. Полюбляю кидати у таких недвозначні погляди, коли вони дають убогі відповіді на питання, повільні facepalm’и, риторичне питання «Це як?» та майєвтичний куканізм – теж часто летять у них. Одна студентка якось сказала у моїй присутності, що «Критику чистого розуму» написав Кафка. Тоді я опустив підборіддя трохи нижче плечей, подивився у віконце, підставивши кулачок лівої руки до лівої щоки, а потім той же кулачок повільно перетворив на facepalm; мене потім іще трішки порвало на нещирий сміх, але я сміявся дуже тихо та дуже непоказово, так, що побачили й почули усі, у мене навіть трохи язик висунувся (тоді студенти звернули увагу на мої видатні верхні ікла – джерело нових історій про мене).
   Заходжу через центральний вхід до першого корпусу, вітаюся з вахтерками та йду до ліфтової зали – там зовсім порожньо, я прийшов одним із перших. Як завжди, кілька ліфтів не працює, а з тих, що справні, кожен може стати останнім для мене. Холодно натискаю кнопку виклику і чекаю, доки кабінка спуститься з тринадцятого поверху, на якому вона чомусь завжди, коли ти на першому. Їду… кабінка тріщить, як уперше, її трусить. Та я навіть не дивлюся на числа, котрі змінюють одне одного праворуч мене, аби дізнатися, скільки залишилося підійматися. Я знаю: якщо ліфт зірветься, то числа мені не допоможуть. Хіба що… якщо піднялася кабінка нижче п’ятого поверху, тоді шансів на виживання у мене трохи більше, ніж якби вона була на шостому. Зупинка… і деяка непорушність спокою, час зупинився… Двері кабінки неохоче відчинилися та я спокійно вийшов на дванадцятому поверсі. Іду до вбиральні, бо тільки у прибраних чоловічих вбиральнях ФУІФМ можна знаходитися, адже на філолога поступають частіше дівчата. Знімаю рукавички, дістаю з портфеля антибактеріальне мило та мию руки, далі – справи буденні. Я помив руки знову і пішов донизу сходами. А у вухах закінчує лунати третя симфонія Чайковського.
   На годиннику сьома п’ятдесят. Сиджу на лавочці біля вікна восьмого поверху, чекаючи на студентів, із яких ось підіймається сходами перший, і працівників деканату. Перша пара у п’ятницю – практика з історії античної філософії у першого курсу. Той студент, що піднявся, – молодий хлопець і філософ-першокурсник Сергій Дмитрович Осьмачка. Він прийшов найперший і він з усієї своєї групи найстаранніший, найбільш обдарований. Про нього можна напевно сказати, що прийшов на кафедру він не дарма, на відміну від більшості його колег. Юнак виявляє здібності до математики – значить готував на сьогодні, скоріше за все, піфагорійську філософію, про яку зможе розказати щось путнє. Недвозначно я натякнув студентам, що Вікіпедія не прокатить через мене – буду дрючити, та поки, на початку жовтня деякі ще не зрозуміли моїх натяків, як показали попередні семінари. А пан Сергій зрозумів усе ще з першого разу, на вступній лекції. Йому ще треба повчитися підбирати матеріал, одначе вже є деякі результати. Він тримається відсторонено від інших, серйозніший, доросліший, але й нещасливіший. Явно катується людністю, за можливості, сідає один із лівого ряду від викладача на останніх партах; любить постояти біля вікна на самоті. Одного разу я побачив як він сидів піджавши ноги у коридорі побіля дверей аудиторії на підлозі та тримався за голову – це вже щось знайоме. Його голос монотонний, інтонація майже ніколи не змінюється, та всі слова звучать дещо невиразно та тихо. Є конструкції-паразити: «відповідно», «судячи з цього», «справедливо вважати», «аналогічно», «тоді як». Відчуваються схематизм мислення парубка, намагання проводити математико-логічні зв’язки між якимись фактами, та відчувається і регулярне зісковзування. Йому буває важко дійти до бездоганного виправданого висновку, та я вже кілька разів зауважував йому на його проріхах. Спочатку він твердо стояв на своєму, та я показав йому його ж помилки математично – тоді він замислився, здивувався та переконався у своїй неправоті. Він був засмутився, але я його підбадьорив і вказав на те, що будь-яку логічну помилку можна виправити, коли її помічено, і що з кожною наступною помилкою він припускатиметься їх усе менше. Він не дуже полюбляє виступати на семінарах, а більше схильний слухати, щось записувати. Відповідає він лише тоді, коли впевнений у своєму знанні – дуже хороша якість для людини, тим паче такої молодої. Я вже підбурив його перевіряти наявну у нього інформацію. Побачивши його зацікавленість пошуками істини, я дозволив студентам після дискусій зі мною чи між собою на практичних заняттях шукати докази чи заперечення своїх тверджень у Мережі, прямо на парі. Звісно ж, як і очікувано, після суперечок до Мережі лізе лише пан Сергій.
– Здравствуйте, Самослав Валерьевич.
– Вітаю, пане Сергію. Ви сьогодні перший прийшли на досвітню пару, як завжди. Чи Ваші колеги будуть?
– Я не знаю. Мы не особо общаемся, но, кажется, кто-то должен ещё быть, человека три.
– Що ж, почекаємо. Ви можете іти до дверей аудиторії, мені потрібно взяти ключ.
– Богомолов, как первоисточник подойдёт же?
– Звісно. Він добре, глибоко та грамото виклав філософію піфагорійців. Є усе необхідне, та Вам було би не зайвим звернути увагу й на роботи Секста Емпірика.
– Откуда Вы знаете, что я взял себе Пифагора?
– Не знав. Припустив найбільш імовірну подію, і вгадав.
– Но откуда Вам было знать, что вероятней всего?
   Я трішки посміхаюся у відповідь і нічого не кажу словами. Лунає дзвоник на першу пару, хоча деканат іще закритий. А, ні, ось ледь плететься жіночка звідти. Встаю та йду їй назустріч. Вітаюся з деяким неприхованим холодком. Беру ключ і журнал групи (коли у мене перша пара у деяких груп, я завжди беру останній, позаяк знаю рівень відповідальності їхніх старост і замів).
– Пане Сергію, повідомте, якщо можете, старосту Вашої групи про те, що журнал уже взяли, щоб ця дівчина не йшла до деканату, коли все ж таки ушанує нас своєю присутністю.
– Я ей напишу, но не знаю, прочтёт ли и придёт ли.
– Тим краще, якщо прийде, але не прочитає. Чи не бажаєте виступити, поки не надто людно? – я сідаю на своє місце, схрещую руки на грудях і трохи відхиляюся від стола, най і сиджу згорблений; моя голова трохи похилена праворуч.
– Могу выступить, но разве есть толк, если другие студенты не услышат? Вы же говорили, что мы не только учимся, но и учим других на семинарах и, следовательно, кто-то должен слушать.
– У Вас буде цілий один слухач, який бажає вчитися. Тож, якщо Ви не проти, то можете іти до кафедри та починати. Як Ви пам’ятаєте, доповіді у нас винятково українською.
   Студент виходить, кладе на кафедру свого конспекта – він завжди пише доповіді сам уручну – та починає викладати матеріал. Структуровано непогано, намагається наслідувати Богомолова. До аудиторії заходить іще один студент, точніше – студентка. Катерина Олександрівна Полошинська наділена дівочою вродою, хоч і не має майже ніякого хисту до навчання, тим паче університетського. Вона з’являється не завжди, та часто. Готується дуже посередньо, бо копіює матеріал з першого ліпшого сайту, що не є Вікіпедією. Має усі шанси отримати свої 75 балів за диплом і забути про студентські роки, якщо звісно вони не відзначаться для неї подіями більш неформального характеру. До неї, наскільки я знаю, залицявся політолог із третього курсу, тупий шалапай Валера, і вона зовсім не була проти такого ходу речей. Подробиці її інтимного життя мені взагалі не цікаві, та наявні дані говорять про її рівень обдарованості та життєвої мудрості. Розумію, що їй лише сімнадцять, одначе це не виправдання надміру безглуздої поведінки: ставитися до навчання в університеті абияк, але охоче приймати залицяння старшого, явно скудоумного, хоча вродливого та потенційно перспективного (через політологічну освіту) хлопця. Що ж, серцю не накажеш, якщо немає голови на плечах. Знав багато дівчат, більш обачливих за неї, у її ж віці. Готовий поклястися яйками Діогена, що пара розійдеться менш, ніж через півтора роки, а спогади про стосунки залишаться не найприємніші. Я мовчки вказую панні Катерині, що вона може спокійно сісти, бо вона обережно глянула на мене коло дверей, замість того, щоб просто нагло всістися, ігноруючи мене, хоча це доволі символічний акт із її боку. Сергій трішки відволікся, і я дав йому знак продовжувати. Уже восьма тринадцять. Доклад непоганий, але не повний. Звісно ж, він не повний, бо про піфагорійську філософію можна написати кілька монографій, а виступ студента розраховано щонайбільше на десять хвилин. Але студент молодець, треба задати йому деякі каверзні питання. Не для завалу, ні. Хочу дізнатися приблизний обсяг його фактичних знань із теми та підбурити трішки заглибитися у цікаву течію пізніше.
– Добре. Доклад мені сподобався. Чи можу я задати деякі питання з Вашої теми?
– Так, звісно, дякую.
– Чому саме число чотири символізувало у піфагорійській філософії об’ємне тіло?
– Тому що вони уподібнювали числа точок чи до суми точок: одиниця – це просто неподільна точка, математичний атом, двійка – це дві точки, між якими можна провести уявну лінію чи, за іншими відомостями, точка, яка рухається у одному напрямку; три точки нібито утворюють уже площину, двомірний об’єкт, оскільки три точки можна послідовно з’єднати між собою, отримавши абстрактну рівну поверхню. Четверта точка, на думку піфагорійців, давала уже піраміду, тобто найпростіше тривимірне тіло. Відповідно, четвірка була подібна чотирьом точкам чи об’ємному тілу.
– Гаразд, погоджуся. Інше питання: яке найбільш згубне для усієї своєї філософії, та найбільш значуще для усієї подальшої математики, відкриття зробили найперші піфагорійці? Пізніше, один із них розкрив цю таємницю разом з усіма іншими, так званим, «не гідним знання» людям, за що був вигнаний із общини. Можете назвати сучасну назву цього відкриття.
– … Чесно кажучи, навіть не знаю, не знаходив такої інформації…
– Піфагорійці відкрили ірраціональні числа, досліджуючи особливості квадрата зі стороною, рівній одному. Це був початок, так званої, теоретичної математики, адже ірраціональні числа поза межами усякого можливого досвіду. Чули про такі числа?
– Звісно чув, але не знав, що їх відкрили піфагорійці.
– Цікава тема. Ну гаразд, сідайте. Панно Катерино, що у Вас?
– А мне обязательно выступать?
– Ну так, Ви ж в університеті навчаєтеся. Тим, хто не прийшов у черговий раз, доведеться писати мені розгорнуті реферати по темах пропущених семінарів, а вони повинні бути чималенькими, тому раджу Вам заробити сьогодні бодай якийсь бал за помірно невелику доповідь, ніж потім писати на десять сторінок із максимальною оцінкою в чотири.
   Дівчина трішки незадоволена таким порядком. Їй не дуже вдало вдається приховати мисленнєву лайку. Але вона встає з місця та йде до кафедри, кажучи, що у неї питання по Емпедоклу.
– Ох, чудово! Обожнюю його теорію. Зараз розповісте мені щось цікаве.
– А можно на русском?
– Руською можна, російською – ні.
– Чёй?
– Кажу: українською мовою можна, а російською – ні.
– Но мне сложно говорить по-укрáински.
– Прийміть мої щирі співчуття та починайте доповідь, шановна панно.
   Їй було ще складніше стримати пориви своїх бурхливих почуттів із приводу сказаного. Що ж, насилу вона починає перекладати російськомовний оригінал на пожмаканих аркушах А4 українською, робить це доволі незграбно. Після перших словосполучень я розумію, звідкіля взято цей матеріал. Сам текст, бачу, не вирівняний по полях і навіть не відформатований якось взагалі. Я кидаю у бік панни Катерини нещиро-розчулений погляд, перемішаний із таким самим обличчям. Вона помічає це, та якось не надто квапиться зупинятися та виправдовуватися, їй зараз головне дочитати до кінця. Підіймаю ліву долоню у знак зупинки.
– Одну секундочку, панно. Це, що «Ніцше.ру»?
– Эм, нет. С чего Вы взяли?
– А звідки тоді це взято?
– Из Интернета.
– Я здогадувався. А як Інтернет-ресурс називається?
– Ну, учебник какой-то, я не посмотрела автора.
– З яких це пір «Ніцше.ру» називають підручником?
– Да это не «Ницше.ру», с чего Вы взяли?
– Хочете парі? На карту поставлені Ваші двійка та п’ятірка.
– Не хочу. – надуває губки, розуміє, що люто спалилася.
– Ну гаразд-гаразд, відкладіть свій листочок або краще сховайте за спиною та розкажіть мені про фісіологічні погляди Емпедокла своїми словами.
– Нууу… Эмпедокл – это древнегреческий философ. Жил до нашей эры…
– Українською.
– Емпєдокл – це давньогречеський філософ, що жив до нашой ери. Він філософствовав, учив людєй добру…
– Так, ну гаразд, із цим розібралися. Добре, що жив до нашої ери, а не після неї. Що він уважав началом, або першоелементом, або, як казав Аристотель, «архе», всього сущого?
– Кажеться, Ви казали, шо «безмежне», там якесь слово гречеське було…
– Апейрон ?
– А, ну да, аперон.
– Я точно так казав?
– Я увєріна.
– На всі сто?
– Шо, не анейрон?
– Я чомусь у цьому трохи сумніваюся.
– А шо тоді?
– Це Ви мені маєте сказати, панно. Я сюди зараз навчатися прийшов, а Ви – навчати. Чи читали Ви уривки із поеми Емпедокла «Про природу», які дійшли до нашого часу?
– … Ніт.
– А я радив матеріали, на які варто звернути увагу за підготовки до практичного заняття. Ви читали бодай щось із того, що я надсилав вашій старості електронною поштою? Там було кілька книг.
– Не чітала.
– Ну і що ж мені з Вами тепер робити? Невже я сьогодні не дізнаюся нічого про погляди одного з найбільш обдарованих мислителів? Він, між іншим, неофіційний батько еволюційної теорії у біології, казав, що світло рухається з певною швидкістю тощо.
– Ну да, він таке казав.
– Це казав Анаксемендр.
– Ну шо Ви робите? Я же на первому курсє.
– Сідайте, панно Катерино. Наступного разу готуйтеся краще та читайте матеріали, які приносите, заздалегідь. Сьогодні отримуєте незадовільну оцінку.
   На практичне більше ніхто не прийшов і не збирався приходити – це було зрозуміло чи не одразу. Тож я вирішив прочитати двом присутнім позачергову лекцію із докласичної еллінської філософії, не включаючи софістів. Сергій слухав мене уважно, щось нотував; Катерина – не дуже, та ще й дулася. За п’ятнадцять хвилин до кінця пари я їх відпустив, а сам залишився чекати дзвоника на самоті. Опісля вийшов з аудиторії, відніс ключ назад до деканату. Там зустрів свою давню подругу та старшу наставницю О. В. – ще одну людину, яка би плакала по мені у разі випадкової смерті, та дорогу мені самому. Одна із небагатьох хороших людей у моєму не найбагатшому на такі поняття житті. Ми поговорили про своє, відійшовши до вікна у коридорі, коли вийшли з деканату – так завжди ми робимо, коли бачимося. Розмови із нею завжди були приємними, повчальними, необтяжуючими. Вона є однією з тих, кого я завжди та безапеляційно вважав розумнішими за себе та кому дозволяв давати мені повчання, коли не просять; до її думки я завжди дослухався, хоча ніколи сліпо не приймав її слова, а часто навіть заперечував. Вона була тією людиною, якій завжди призначався окремий примірник моїх книжок із автографом від того часу, як я почав їх видавати. Таких, окрім неї, досі небагато: Пількевич, Бухтоярова, Гребеннікова, Малишко, Сірик, Лагуненко – ось і весь перелік. Коло спілкування відібране у мене ретельно протягом тривалого часу, особливо, що стосується людей, котрі отримують обов’язкові екземпляри моїх видань.
   Мені потрібно було пропрацювати ще декілька пар, які мало відрізнялися від першої, хіба що тим, що людей було більше на старших курсах. Кількох унікумів я поважно потріпав на заняттях, що, звісно ж, не дуже їм сподобалося. На думку подібних маргіналів, я псую їм диплом і надто «дойобуюся» з приводу «неважливих» питань. Іронічно інколи чути від студентів кафедри, що «філософія їм не потрібна». Студенти з інших кафедр ставляться до мого предмету з більшою повагою, ніж такі «свої». Мені якось вдається зацікавити людей, із філософією у широкому сенсі пов’язаних зовсім трохи, хоча й там можна зустріти оболдуїв – цих останніх можна зрозуміти певною мірою: вони прийшли до вишу не філософію вивчати. Але наші ж студенти… Це дуже сумно. Після своїх пар я спустився до нашої професійної першокорпусної їдальні, до якої навідуюся щодня. Взяв собі традиційний свій обід: миску борщу та кілька скибок хліба. Сидів за окремим столиком поблизу кімнати для прийому брудного посуду, один. Аби не чути галасу присутніх, увімкнув музику, передчуваючи повернення додому, до любої моєї Еос, на цілі вихідні. І знову у голові слова чарівного голосу прекрасної юначки Аврори Акснес:
«And she’s going on a journey
Always walking down the road,
And the water is always calling:
“My little child, please, come home ”».

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-09-24 14:34:19
Переглядів сторінки твору 137
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.392 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.392 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.805
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2022.12.02 20:19
Автор у цю хвилину відсутній