Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.