ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
19:13
Фігаро - де?
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Як москалі Псков завоювали
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як москалі Псков завоювали
Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію