Діва стара, запізніла, розгублена осінь
сум розтуманила свій по садах і городах.
Золото взяли вітри, за негодами врода,
краплями змита, струмками стекла при дорозі.

Юнка оголена, яблуня простоволоса,
плаття багряним шиттям шелестить під ногами.
Тільки на самім вершку золотавіє досі
вітром овіяний, мріє листок нездоланний.

Марить далеким - весна, пелюсток білосніжжя
в танці надій, сподівань на нескорену вічність,
бруньок незайманих запах хвилююче-ніжний,
біг по корі лоскітливо-пестливих потічків.

Сон обірвався. Захоплює дух у польоті.
Вітер на бубнах дахів розсимфонює ранок,
соло листочок веде в одинокості гордій,
це - фуете з усвідомленням самообману.

Сіра слизотність осінньої меланхолії
десь унизу. Каруселиться мить у нестримі,
ніби ще трохи і з птахами разом у вирій,
крок в позачасся, в четвертий, омріяний вимір.

Та листопад у істериці бився недовго.
Стомлено схлипнув в пусте, невагоме повітря.
Пісня польоту завершується епілогом -
нице падіння з долоні підступного вітру.

Невідворотно зближається вогка байдужість,
мить боротьби суперечностей - "бути, не бути..."
переривається часу циклічна окружність.
Осінь із книги викреслює слово "майбутнє".

Ось і земля, це - морозом ціловане ложе,
опіком перше торкання судини судомить,
погляд останній угору (чи хто допоможе?).
Марно.Над світом панує осіння утома.

Перевернувся,зітхнув і здригнувся востаннє,
він ще не порох дорожній, ще жовтий листочок!
...Новонароджений сніг закрутив на світанні
і поховав драму тої осінньої ночі.