Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
2025.12.01
02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
2025.11.30
22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
2025.11.30
21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
2025.11.30
19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
2025.11.30
15:15
Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
2025.11.30
12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
2025.11.30
10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Ляшкевич (1963) /
Поеми
/
Кінець Древності, епос
Змія Гл.3. Ч.І. Кінець Древності
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Змія Гл.3. Ч.І. Кінець Древності
'Кінець Древності'

Частина І: 'Дім Сонця'

Глава 3 ЗМІЯ
1
Заледве чутний гомін від Ріки
доріс до вкрадливо неспішних кроків.
Аменхотеп з полегкістю підвівся.
- Я ледве не заснув, не хочу більше,
у мене в голові розлив Ріки,
усе змішалося…
- Це тимчасово.
І я колись ці мудрощі ніяк
не міг збагнути до кінця, бо стільки
там усього. Та прийде день прозріння,
і хто шукає істину – знайде…
Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
такі розширені й далекі звідси.
О запашна, блаженна тінь садів,
і розуміючі леткі бажання
без слів, по дотику, служанки юні
вже збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів, і таїлись
у заростях - побачити жінок.
Вони приходили туди щодня -
вмивалися, сміялися, співали.
Нещадно допікала комашня
і повзало стривожене зміюччя,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не прилітали
йому до голови – о швидше б стати
дорослим, дужим, гарним і умілим,
аби нарешті кинутись вперед...
І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина
була, щоправда, в нього, та недовго,
уже п’ять років як раптово зникла.
2
Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
що бачили на кораблі чужинців.
Хтось із жерців Амона говорив.
Немовби вирішила не губити
свої роки найкращі при руїні.
А ще і народилася не тут,
могла і повернутися додому.
Напевно то було б і справді краще -
якби вона від'їхала з купцями,
за те, від чого потерпало серце,
а серце розривалося - померла.
Минуло стільки літ, а серце тужить...
3
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на мить у шанобливій позі,
яка насправді говорила тільки,
що вже усі залагодивши справи
на тому березі Ріки, тепер
він не бажає витрачати часу.
Від вдягненого у просту накидку
і вибритого наголо Раі
по-світськи відрізняючись убранством,
косою із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках, та шиї,
ще й випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить
на швидкі збори царського нащадка.
Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
4
Кушити , більш помітні в темноті
за жовтуватим відблиском очей,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши на прощання залі
бряжчання золотих і мідних лат.
Дзвінке відлуння лине, затихає.
- От і пішли коштовності останні -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає:
- Як, власне, і про тих, хто служить іншим.
І, повернувшись, вглиб іде будови...
5
Старий храм Сонцю відстояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий згори, мов чимось гострим
знівечений, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А стільки літ вражав сліпучим блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще дивну форму кришталю
над скошеним угору злетом стін
з колись убраних в мармур грубих брил.
Такий величний, осяйний, та гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний і кинутий в лахмітті.
Немов роками вибілений старець
засидівся на сонці і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ті вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старий повинен тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
6
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже не має вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз що? – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
7
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок. Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути бурштином
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів цих пощастить пізнати,
печалить і намарна смерть змії.
Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Сполоханий Аменхотеп завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
такої нерозсудливої смерті.
8
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розібране шатро.
Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
напевно й відганяли комашню,
що хмарками роїлась над водою,
на радість легкокрилих ластівок.
І ще відлякували комашню
густі дими від запашних курінь,
і символи божественної влади -
помітні здалеку хоругви й стяги.
І зовсім невідомо - що сильніше,
страшитися ж богів повинні всі.
9
Аменхотеп, сановник і Раі
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника. Той зрештою киває.
Прислужник радо подає команду.
Раби штовхають човен до води.
Вбігають в неї з криками блаженства.
Хто просто борсається, хто пірнає.
Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби сміються, бо звичайно краще
штовхати човен, ніж важке каміння.
10
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
В корзину вскочивши свою, прислужник
дає накази - з носа на корму,
де наготові вже застиг керманич.
Раби здіймають над водою весла.
Проходжуючи верхом надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відпливають.
11
Являють сіру кішку на гладкому,
повитому травою валуні.
Присутність кішки видає гойдання
нервово-невгамовного хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та з парості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.
З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли нарешті човен відпливе,
її турбує гусінь на листку,
не менше аніж кішку ладна птаха.
Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.
12
Блискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.
Витягується лінією берег.
Над зелені гущавиною стрімко
росте погруддя храму і пливе
услід, немовби іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним Раі
не зразу помічає, як царевич
підходить, потім горнеться до нього.
Зітхання хвиль при березі гойдає
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся, мов стрункі і граціозні
придворні в париках, вони кивають
все розуміючими головами вслід.
* * *


Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
Повернутися до змісту
Всі примітки
ПРИМІТКИ:
34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.
35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).
36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.
38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)

Частина І: 'Дім Сонця'

Глава 3 ЗМІЯ
1
Заледве чутний гомін від Ріки
доріс до вкрадливо неспішних кроків.
Аменхотеп з полегкістю підвівся.
- Я ледве не заснув, не хочу більше,
у мене в голові розлив Ріки,
усе змішалося…
- Це тимчасово.
І я колись ці мудрощі ніяк
не міг збагнути до кінця, бо стільки
там усього. Та прийде день прозріння,
і хто шукає істину – знайде…
Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
такі розширені й далекі звідси.
О запашна, блаженна тінь садів,
і розуміючі леткі бажання
без слів, по дотику, служанки юні
вже збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів, і таїлись
у заростях - побачити жінок.
Вони приходили туди щодня -
вмивалися, сміялися, співали.
Нещадно допікала комашня
і повзало стривожене зміюччя,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не прилітали
йому до голови – о швидше б стати
дорослим, дужим, гарним і умілим,
аби нарешті кинутись вперед...
І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина
була, щоправда, в нього, та недовго,
уже п’ять років як раптово зникла.
2
Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
що бачили на кораблі чужинців.
Хтось із жерців Амона говорив.
Немовби вирішила не губити
свої роки найкращі при руїні.
А ще і народилася не тут,
могла і повернутися додому.
Напевно то було б і справді краще -
якби вона від'їхала з купцями,
за те, від чого потерпало серце,
а серце розривалося - померла.
Минуло стільки літ, а серце тужить...
3
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на мить у шанобливій позі,
яка насправді говорила тільки,
що вже усі залагодивши справи
на тому березі Ріки, тепер
він не бажає витрачати часу.
Від вдягненого у просту накидку
і вибритого наголо Раі
по-світськи відрізняючись убранством,
косою із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках, та шиї,
ще й випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить
на швидкі збори царського нащадка.
Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
4
Кушити , більш помітні в темноті
за жовтуватим відблиском очей,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши на прощання залі
бряжчання золотих і мідних лат.
Дзвінке відлуння лине, затихає.
- От і пішли коштовності останні -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає:
- Як, власне, і про тих, хто служить іншим.
І, повернувшись, вглиб іде будови...
5
Старий храм Сонцю відстояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий згори, мов чимось гострим
знівечений, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А стільки літ вражав сліпучим блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще дивну форму кришталю
над скошеним угору злетом стін
з колись убраних в мармур грубих брил.
Такий величний, осяйний, та гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний і кинутий в лахмітті.
Немов роками вибілений старець
засидівся на сонці і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ті вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старий повинен тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
6
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже не має вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз що? – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
7
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок. Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути бурштином
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів цих пощастить пізнати,
печалить і намарна смерть змії.
Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Сполоханий Аменхотеп завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
такої нерозсудливої смерті.
8
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розібране шатро.
Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
напевно й відганяли комашню,
що хмарками роїлась над водою,
на радість легкокрилих ластівок.
І ще відлякували комашню
густі дими від запашних курінь,
і символи божественної влади -
помітні здалеку хоругви й стяги.
І зовсім невідомо - що сильніше,
страшитися ж богів повинні всі.
9
Аменхотеп, сановник і Раі
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника. Той зрештою киває.
Прислужник радо подає команду.
Раби штовхають човен до води.
Вбігають в неї з криками блаженства.
Хто просто борсається, хто пірнає.
Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби сміються, бо звичайно краще
штовхати човен, ніж важке каміння.
10
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
В корзину вскочивши свою, прислужник
дає накази - з носа на корму,
де наготові вже застиг керманич.
Раби здіймають над водою весла.
Проходжуючи верхом надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відпливають.
11
Являють сіру кішку на гладкому,
повитому травою валуні.
Присутність кішки видає гойдання
нервово-невгамовного хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та з парості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.
З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли нарешті човен відпливе,
її турбує гусінь на листку,
не менше аніж кішку ладна птаха.
Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.
12
Блискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.
Витягується лінією берег.
Над зелені гущавиною стрімко
росте погруддя храму і пливе
услід, немовби іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним Раі
не зразу помічає, як царевич
підходить, потім горнеться до нього.
Зітхання хвиль при березі гойдає
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся, мов стрункі і граціозні
придворні в париках, вони кивають
все розуміючими головами вслід.
* * *


Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
Повернутися до змісту
Всі примітки
ПРИМІТКИ:
34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.
35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).
36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.
38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІДивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Одіссей. П'єса для Одіссея ( Тараса Жирка) і Пенелопи (Галини Стефанової)"
• Перейти на сторінку •
"Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності"
• Перейти на сторінку •
"Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності"
Про публікацію
