Зіні здалося, що її хтось кличе. Прислухалася – нікого. Поруч у ліжку неспокійно ворушилася Ніка, вовтузилася, буркотіла своє незрозуміле, недоречне дурнувате “Козі-козі”, завжди одне й те ж, перебирала руками, намагалася здерти памперс, але Зіна вже звикла утримувати ці неспокійні навіть уві сні руки подалі від рятівних паперових трусів, які хтось мудрий придумав на спасіння таким нещасним, як Ніка, і ще нещаснішим, таким, як Зіна.
І все ж – хтось кликав. Хтось згадав її, мабуть, там, в Україні, на далекій рідній землі, де у неї нікого не залишилося. Її слух у цій глибинній тиші загострився так, що набув здатності розрізняти звуки коріння трави, яка росте, птаха, що летить у високості, думки, яку хтось далекий посилає до неї, снігу, що сиплеться з хмари десь неподалік, у горах. А власне ім’я, навіть не вимовлене, а подумане, вона тепер ловила за тисячі кілометрів.
Як же тихо тут, у цьому величезному будинку! Як порожньо, як самотньо тут, у цьому найкрасивішому куточку світу, який сотворив Господь на радість людям і на муку їй. Від цієї тиші дзвенить у вухах, стає гірко в роті, хочеться кричати.
Удень вмикала одночасно все, що могло говорити, співати, грати – обидва телевізори, один з яких не показував нічого, крім мерехтіння, зате справно балакав, радіоприймач, який розмовляв усіма мовами світу, окрім української, старий програвач, до якого залишилося зі старих добрих часів тільки дві платівки.
Ніка безупину бурмотіла своє “Козі-коза”. І не вимкнеш. Це бурмотіння могло звести з розуму, тому Зіна намагалася музикою чи чужинськими розмовами заглушити ненависну “козу”. Вдень удавалося. Вночі...
Вночі хотілося утекти кудись аж на ту високу скелю, що височіла на обрії, схожа на стару відьму в профіль, і кинутися з неї додолу, але не щоб загинути, а полетіти додому чи бодай той дім побачити. Не може бути, аби з такої високої скелі не видно було України! Хоч краєчок, хоч шматочок, хоч вершину Говерли!
Скеля виглядала з вікна будинку високою і страшною, мов світове прокляття. Вона, ця скеля-відьма, не просто нагромадження каміння, вона тут не просто так, Зіна зрозуміла це першого ж дня. Скеля, підступна й хижа, зиркала своїм сліпим, та всевидющим оком, підглядала за нею, Зіною, та ще й уголос кляла. На носі відьми росла ялинка, схожа на гостру бородавку. У напівроззявленому роті стирчав один кам’яний зуб, нерівний, гнилий, мабуть, він дошкуляв їй, бо ночами вітер часто завивав у наїжаченому гостроверхими ялинами лісі, що слугував горі-чаклунці волоссям, так тужно й гірко, наче від болю.
Ото б піти у гори! Зіна мріяла про таку прогулянку, але жодного разу не вдалося навіть кроку ступити з подвір’я, із мовчазного зачарованого замку, куди вона сама себе ув’язнила, погодившись на цю роботу. Робота як робота, не мед, але й не гірша за інші. Тут у кожному селі, на кожній вулиці міста є своя божевільна, яку доглядає українська страньєрка. Або паралізований сеньйор. Або троє-четверо крикливих чорнявих дитинчат із такою ж крикливою і примхливою мамою. Або лінива молодиця, якій шкода манікюру і не шкода грошей.
На годиннику – час давати ліки. Через півгодини – час годувати Ніку. Доїсть щойно приготований салат з огірків, нічого з нею не станеться, не викидати ж. Хоч дочка Ніки казала щось про огірки… Можна чи ні?
Тацю з вечерею довелося нести на другий поверх, у кімнату, де лежала хвора. Це, звісно, мінус, бігати щоразу по сходах з кухні нагору і назад. Гімнастика. Цікаво, доведеться Ніку годувати з ложечки, чи вона їстиме сама? Дочка Ніки Б’янка навчила, як італійською “відкрий рота” – “апрі бока”. Ці слова треба говорити, коли даєш ліки. Мабуть, коли годуєш, теж. А навіщо, Ніка однаково не тямить…
Зіна підняла головний кінець ліжка, поставила маленький столик на ніжках, на нього – тацю. Все, як в американському кіно. Ніка вхопилася за виделку, наче з голодного краю, мов її тиждень не годовано.
- Манджаре, манджаре (Їсти)! – її словесний репертуар, виявляється, не був таким обмеженим і неадекватним, як попервах здавалося. Дещо, мабуть, вона таки розуміє у своєму божевіллі. Навіть погляд концентрувався в тарілці майже свідомо.
Дякувати Богу, годувати Ніколетту не довелося. Цілком акуратно хвора спустошила тарілки і відкинулася на подушку з виглядом блаженним і порожнім. Погляд знову став божевільно-безтямним, очі мирно заплющилися.
Сонце покотилося за гору. Синій спокій заліг між скелею, схожою на відьму і горою, схожою на собаку. Потім у синьому зникли квіти на веранді, потім синім пофарбувалися знадвору вікна. Зіна перевірила, чи добре зачинені двері. Зазирнула у кімнату хворої – спить. Гарно так – руки склала на ковдрі, голова – на білосніжній подушці, сива, гарно зачесана, нічна сорочка – із рожевою вишивкою. Ідилічна картина.
Мабуть, можна відпочити й собі.
А тут зовсім непогано! Природа, власна кімната. І ця бабулька така симпатична, хоч і не сповна розуму.
Якось непомітно Зіна пробігала увесь день, ні разу не присівши – то прибирала, то готувала їсти, то подавала ліки, то змінювала памперс на ніч. Наче ніхто й не примушував, а роботи – море. Нічого, все так не буде, це лише перший день такий клопітний, потім вона звикне, вбудеться, і ці клопоти не забиратимуть стільки часу, заспокоювала себе Зіна, влаштовуючись у своєму власному, широкому, м’якому, застеленому гарною білизною, ліжку, у своїй власній, тільки для неї одної, кімнаті. Знову поніжилася під душем, виливши досхочу запашного гелю. От воно, нарешті, щастя...
Відчинене вікно пропускало стільки свіжого гірського повітря, якого було забагато для однієї жінки, що звикла до задухи, спеки й смороду. Вона не могла вдихнути його аж стільки! Відфільтрованого глицею гірських сосон, простерилізованого ультрафіолетом гірського сонця, ароматизованого трояндами на подвір’ї. Нарешті вона надихається справжнім повітрям, надихається за всі оті місяці спеки, принижень і голоду. Такого повітря не лише в Римі, а й у Тернополі не купиш! От він, спокій, от він, сон...
Вона так і не зрозуміла, чи встигла заснути, чи наснилося це їй, чи примарилося.
Цей звук увімкнувся, здавалося, від клацання вимикача, щойно погасло світло. Так виє собака на покійника, так, мабуть, виють вовки... Так завиває сирена, коли пожежа поглинає місто. Тихе завивання, глухе й загрозливе, потроху переростало в гарчання, від якого йшов поза шкірою мороз. Здавалося, це десь отам, у горах, прокинувся звір і намагається вдертися до будинку. Зіна почала гарячково згадувати, чи зачинила на ніч браму. Не могла пригадати. Мабуть, таки ні. Світ довкола при сонячному світлі здавався таким безпечним.
Гарчання посилювалося. Нарешті воно перейшло у вереск, брязкіт і грюкіт, і Зінаїда зрозуміла – це не в горах, це – не звірина, це – тут, за стіною. Це – Ніка.
У спальні, яка годину тому виглядала тихою ідилією спокійної старості у рожевих бантиках, діялося неймовірне. Спершу в ніс ударив запах, наче десь неподалік прорвало каналізацію. Пахло... та ні, що там, смерділо, огидно й тупо смерділо звичайним людським лайном.
І справді прорвало. Зіна не могла собі уявити, щоб усередині такої маленької жінки цього лайна містилося аж стільки! Його вистачило, щоб запаскудити всю спальню! Оце, мабуть, і є оті маленькі неприємності, які бувають після споживання огірків! Мала рацію Б’янка – не давайте!
Памперс, подертий на дрібні клаптики, валявся поруч із ліжком, а клапті, перемащені, мов бутерброд, ріденьким і жовтеньким, розлетілися по кімнаті, наче їх умисне хтось поклеїв до ліжка, килима і навіть стін.
Посеред усієї цієї невимовної краси та аромату лежала собі Ніка, голісінька, у клаптях нічної сорочки навколо шиї, з якої цілими залишилися лише бантики на комірі.
- Ке браво! Ке браво! Ке браво! – повторювала раз у раз замість ідіотської “Кози”, цілком осмислено і не без торжества.
- Ніко, ну, навіщо ви це зробили? – взялася дорікати, спокійно, правда, хворій. – Хіба ж вечеря була несмачною? Хіба я до вас погано ставлюся? Хіба чимось образила?
Хвора тільки хихотіла. І знову повторювала то “Ке браво”, то “Козі-коза”, начебто без зв’язку із довколишнім світом, та Зіна дуже сумнівалася в тому, що вона насправді така божевільна, якою хоче здатися.
Дивно, але Зіна не почувала у серці ненависті до цієї маленької жінки, якій відібрано здоров’я, ноги, здатність пересуватися і головне – розум. Відібрано й родину. Дочка далеко, чоловік, мабуть, помер... Яке життя прожила ця красива навіть і в божевіллі, навіть і в старості, навіть і в хворобі жінка? Хто її пожаліє? Хто зрозуміє? Хто допоможе? Хіба отака страньєрка, як вона, Зіна. Це ж їх отут стільки, щоб урятувати італійських Ніколетт від занедбаності, продовжити їм віку, прикрасити останні дні турботою, доглядом, розумінням і співчуттям, яке не купиш за гроші.
Вимита, переодягнута, знову зачесана Ніка виглядала так само респектабельно, як кілька годин тому. Та Зіна вже знала, чого можна чекати від цієї бабусі, на вигляд немічної та безневинної, білої, немов сніг у горах.
Зовсім очманівши від незрозумілого і тому позбавленого сенсу белькотіння двох божевільних – Ніки і телевізора, Зіна часом тікала від них – у свою кімнату, де майже не бувала, чи надвір – помилуватися залишками квітів, привітатися зі скелею-відьмою, яка вже й відьмою не здавалася, а лише старою, втомленою жінкою, худою, погано доглянутою, із одним-єдиним зубом, що потребував послуг стоматолога, у вічно роззявленому роті. Якщо дивитися з веранди, сонце, сідаючи, потрапляло саме до цього неохайного рота, і здавалося, що скеля-відьма, пожувавши, ковтає це спільне для усіх світило. Зіну це ображало. Яке вона має право, ця італійська скеля? Адже сонечко ще сьогодні, ще кілька годин тому світило над Україною, над рідною землею, воно оглядало зі своєї неозорої високості всю землю, всіх людей, бачило наше тернопільське озеро, наші гори. Воно бачило, мабуть, де тепер Валюша, де Маркіян, Анета, воно зазирнуло у кожну шпарину. Зазирнуло, та не скаже, не розповість, не повідомить, що бачило, не передасть привіту з рідної землі.
Зіна ніколи не вважала себе особливою патріоткою. Удома їй було, байдуже, як називається земля, по якій вона ходить. Без неї вистачало галасу на тему замилування рідним краєм – кожен, кому не ліньки, пхався проголосити себе щирішим українцем, як Степан Бандера, поетично й прозово розливаючись при тому варіаціями на тему калини-малини, солов’їного співу, національно-свідомих мальв тощо. Зіна скептично ставилася до таких промов, особливо прилюдних, на публіку. Але тут, так далеко, затужила. Не за людьми навіть, не за родиною – за містом, за домом, за кленами під вікном, за матіолою увечері, за всім отим рідним, якого ми не помічаємо, поки воно поряд. Ця туга гнала її до клумби у куточку саду, де хтось, мабуть, землячка Ольга, посадив рідні чорнобривці. Вони пахли домом, так, як у мами в селі. Пахли рідною хатою, та ще й трималися найдовше, бо делікатніші, південні квіти, зманіжені та випещені італійським сонцем петунії та сурфінії пожовкли та ссохлися, лише раз ковтнувши холодного осіннього вітру. А чорнобривці, мужні й горді, трималися до останнього. І пахли пронизливо-різко, більше навіть чомусь вечорами, коли скеля заковтувала сонце.
Коли скеля, пожувавши єдиним гнилим зубом, ковтала світило, Зіна зачиняла браму. Ніколи тепер не забувала цього зробити. Іноді навіть не відчиняла на день. Навіщо? Вони із Ніколеттою нікуди не виходять, візитів не наносять, а незвані гості їм ні до чого.
Незвані гості з’явилися уперше невдовзі після того, як Зіна опинилася у своїй в’язниці. Тоді вона навіть зраділа.
- Валюшо, привіт! І Олег тут? Спасибі, що завітали! Бо я тут зовсім очманіла від самотності!
Зіна сипала словами, немов горохом і похапцем накривала стіл – український звичай вимагає прийняти гостей.
Гості не погребували гостиною. А тоді розпочали:
- Ну, то як тобі робота, Зіночко? Чи добре платять?
- Та... як усім... – не тямила, чому саме таким контрольно-ревізійним тоном її питано про умови праці.
- Подобається? То, може, пора розрахуватися? – голос Валентини, медово-солодкий, став кисло-гіркуватим.
- Розрахуватися? Ти про що, Валю? – почала здогадуватися, з якою зовсім не благодійною метою незвані гості здолали такий шмат непростої гірської дороги, Зіна.
- А то ти з лісу! Не прикидайся, чудово знаєш, роботу просто так ніхто нікому не пропонує! За роботу, тим паче таку, як у тебе, платять! Зеленими американськими доларами. Роздуплилась, кицю? Ти тут не хило влаштувалася! Холодильник повний, бабка паралізована, не ходить, балакати не може, ні хрена нікому не розкаже! Гуляй, короче! – Олег устиг зазирнути усюди і опинився за спиною Зінаїди. Прошепотів на вушко, поклавши величезні ручиська на плечі, зовсім близько до шиї, легенько, майже ніжно, але важко, гранітно-камінно: - Розплатитися за роботу потрібно за півроку. Чуєш?
- Але ж, Валю, ти казала, що робота не коштує нічого, що ви від фірми, що... – Зіна почала розуміти, що її тупо обдурено. Її просто заманили сюди, так далеко від Риму, і тепер можуть керувати, як захочуть. Хто її захистить отут, у горах? Куди вона утече, кому піде скаржитися – одна, беззахисна, без візи, без “пермессо”? Хіба відьмі-скелі...
- Мало що я казала! – Валентина криво посміхнулася. – Тоді було одне, а зараз – інше. Ти шлангом не прикидайся, знала, куди їдеш! Платитимеш по сто шістдесят зелених на місяць.
- Та це ж тисяча доларів за півроку! – зойкнула Зінаїда.
- Тисяча. А ти думала, такі райські куточки з дармовим жеровиськом задурно роздають? – притиснув її до стільця важезними долонями Олег. – У кожного свій бізнес.
- Але можна розплатитися іншим способом, - знову посміхнулася, показавши не дуже білі, мабуть, від куріння, зуби Валентина. – Тут неподалік є курортне містечко. Туристів – море. І кожен хоче... – показала непристойний жест і вже зовсім бридко посміхнулася. – Ну, ти, пташечко, вкурила?
І вони таки привезли його, отого обіцяного мужика. Очі б не бачили цього старого виповзня! Років сто йому, не менше! Череп лисий, ноги – два костя, руки – два грабля, ну, чистісінько Кощій Безсмертний. Ледве ходить, ледве тими костями загрібає, ледве диха, а туди ж!
- Нічого, Зінуля, це не так складно, як ти думаєш, я допоможу! Ти гукай, якщо треба. Підкажу, навчу, не святі горшки ліплять, мужик – не комп’ютер, щоб його загрузити, довго вчитися не треба, програма в усіх однакова, - масно посміхнувся Олег.
І Зіна зрозуміла, що подітися їй нікуди. Дід також масненько усміхався у передчутті кайфу, і дорогою до канапи зі знанням справи обмацував крізь сукенку фігурку Зінаїди.
Враз у тиші почулося знайоме завивання.
- Що це? – занепокоївся дідок.
- Це... Це одна старенька... Зінина бабуся. Не бійтеся, вона сюди не прийде, – послужливо посміхнувся Олег. – Зараз я усе владнаю.
І подався до кімнати Ніколетти.
Та не так сталося, як гадалося. Побачивши здоровенного мужика, стара здійняла такий лемент, що телевізор не спромігся заглушити зойки, ревіння, крики.
Дідок не почувався комфортно. Ці тваринне виття враз відбило бажання інтиму.
- Що це? – раз у раз повторював він.
Виття замовкло. Тоді вже занепокоїлася Зіна.
- Я мушу подивитися, що там робиться, вибачте, - вона звільнила талію від сухорлявої старечої лапи і побігла до спальні.
Вчасно.
Олег у пориві бажання заглушити крик поклав своє здоровенне ручисько на рот старенької. Він, звісно, не хотів її душити, але серце, і без того хворе, дало збій. Стара посиніла, закліпала очима...
- Чи ти здурів! Ненормальний! Нас обох посадять! Це ж убивство! Господи, де її ліки, де ліки!
Олег також злякався. Закатрупити стару – це занадто. Одна справа – зі своїми, вони змовчать, їх ніхто й не шукатиме, ніхто не згадає, що вони топтали ряст цієї гостинної землі, хто їх рахуватиме, отих страньєрок! А відправити на той світ італійку, хай навіть стару і хвору – перебір. Навіть уявити страшно, який галас зчиниться! Тюрма, тюрма справжня, із ґратами, наглядачами, парашею і всім іншим, що належить за убивство. Посадять не тільки Зіну – всю компанію.
Поки Зіна намагалася повернути до життя Ніку, дідок, виявляється, стовбичив поза їхніми спинами у дверях. Враз забувши, які далекі від суворих католицьких цінностей інтереси привели його до цього будинку, він залементував не згірш від божевільної.
- Відвезіть мене додому! Поверніть мені гроші! Негайно! Я не залишуся тут ні на хвилину! Я звернуся в поліцію! Я адвокат! – несамовито волав дід, не в змозі втямити, що ці іноземці чинять з громадянкою його країни – рятують чи убивають.
На щастя, нерви в Олега виявилися міцнішими, ніж у порохняво-хтивого представника італійської Феміди у відставці.
- Це добре, ва бене, дєд, вперьод, флаг тобі в руки, звертайся до своїх мусорів, карабіньєрів, чи як вони там у вас. Заодно поясниш, чого сюди приперся. І Зінуля посвідчить, окей, Зін? За яку цицьку ти її тримав, сексуальний гігант? За праву? Покажеш у суді на доказ, не змий лише відбитки пальців, Зін. Адвокат, кажеш? То ти в курсі, як воно в суді – журналюги, газети, знимка на першій сторінці! Ото дітям і онукам радість буде – наш дідусь, святий, божий та праведний ще й досі щось може! Ну що, кличемо мусорів? Роздуплився? Ну ти, старий пердун, заткни фонтан і вали на хрєн, поки я добрий! – останні слова пішли вже по-нашому, рідною, таких емоцій передати наймелодійнішою з мов світу Олег не міг, та й не намагався.
Ніка, на щастя, глибоко вдихнула і розплющила очі.
Старий, тупо спостерігаючи за пригодами, в центрі яких раптово опинився, так само тупо спитав:
- Ке коза “старий пердун”? Ке коза «вали на хрєн»? Уот даз іт мін? – переклав англійською, сподіваючись, що все прогресивне людство, і українці також, поголовно володіють мовою міжнародного спілкування, та висловивши отим “ке коза” власне прагнення дізнатися, що ж воно таке, отой “пердун”, чи щось подібне на графа чи прем’єр-міністра, чи просто звертання до старших, особливо поважних людей в особливо поважній ситуації, як-от вищеописана.
Ніка, почувши рідну “козу”, отямилася, увімкнулася, немов телевізор, і почала повторювати безтямно, але безперервно звичну комбінацію. Разом із “козою” відновилося дихання, пульс став рівнішим. У Зіни й Олега також попустило серце. Минулося...
- Це, мабуть, якась божевільня! Куди ви мене привезли? – заволав дід. – Я хочу негайно звідси поїхати!
- Та пішов ти на...
Зіна подумки дякувала Богові, старій, цьому будинкові у далеких горах за допомогу. Це ж вони усі разом виручили її з біди, з того, що загрожувало навіть не здоров’ю і життю – усьому сенсові існування. Зіна знала, що після отого діда біля себе вже ніколи б не стала колишньою, ніколи б не забула, ніколи не повернула собі внутрішнього стану незайманої, не ґвалтованої жінки. А це було для неї суттєвим. Може, комусь іншому байдуже, комусь така робота подобається, а Зіні, виявилося, - ні. Хай уже краще забирають оті так гірко зароблені гроші.
- Спасибі тобі, Нікуся. Чуєш? – прошепотіла у вухо старенької, коли Олегова машина звернула за гору. – Ти мені дуже допомогла. Виручила. Хочеш, я принесу тобі цукерку?
Ніка з’їла аж п’ять цукерок поспіль, смачно плямкаючи, і з виразом такого неземного блаженства на обличчі, що Зіна аж розчулилася. Може, стара таки щось розуміє? Може, вона не такий вже нечутливий безтямний вазонок, якому аби тільки сон та їжа? Може, вона зрозуміла, що Зінаїда у небезпеці, і тому так відчайдушно кричала, кликала на допомогу?
Втім, яке щастя, що вона нікому не розповість про все, що бачили ці стіни...