ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.18
12:48
Якщо хтось за тебе летить, мов танк,
змітаючи наклепи злі, -
тож ти не просто марнуєш життя,
виходить, що був на землі…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
змітаючи наклепи злі, -
тож ти не просто марнуєш життя,
виходить, що був на землі…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.05.18
12:27
Микола Соболь щойно опублікував лист «До редакції майстерень».
У шести реченнях - 8 (!) помилок.
Давайте порахуємо!
1. Після звернення «Шановна редакція» потрібен знак не ?, а !, бо він наче сумнівається, чи шановна вона.
2. У кличній формі правильно
2024.05.18
11:26
Шановна редакція майстерень!
Чому видалено мій допис-відповідь гундарєву і при цьому його юрко-гав залишився не тронутим? Це така вибірковість? Я маю свою думку щодо гундарєва і дорофієвської і висвітив це без порушень правил сайту. гундарєва дуже зачипт
Чому видалено мій допис-відповідь гундарєву і при цьому його юрко-гав залишився не тронутим? Це така вибірковість? Я маю свою думку щодо гундарєва і дорофієвської і висвітив це без порушень правил сайту. гундарєва дуже зачипт
2024.05.18
06:42
Уже навкіл не міражі,
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
2024.05.18
05:41
– Крок у небо.
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
2024.05.18
01:39
Я - твій промінчик, вірний оберіг.
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
2024.05.18
00:04
Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
2024.05.17
20:47
«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
2024.05.17
19:20
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
2024.05.17
15:23
А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
2024.05.17
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Дем'янова Ірина /
Рецензія віршів
Тетяна Дігай. Ловитва вітру. Дем'янова Ірина
Ірина Дем`янова. Іван Потій. Ловитва вітру.
Поезія.- Тернопіль: Воля, 2007. – 264 с.
Емоційна сфера – одна з небагатьох, що непідвладна часові: вона як та мінлива, але вічна ріка. І такі почуття, як любов і ненависть, надія, віра, туга – залишаються вічними, як небо і сонце. І так само вічною є розколеність людини навпіл, на аскетизм духу і гріховність плоті – крайнощі падіння, які, менше з тим, дають можливість злету.
Поезія - не просто мова, це те, що відбувається з мовою. В поезії має місце не механічне продукування мовних канонів, а їх певний розвиток. Автоматизм читання повинен ламатися і трансформуватися в те, що Ролан Барт називав «утіхою від читання», себто, не тільки інтелектуальне, а й естетичне задоволення.
Наших поетів не віднесеш ні до поетів гостросоціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення. Попри їх стильову неподібність, за поетичною натурою вони радше споглядально – рефлективні, інтроверти. Момент ліричного ставлення превалює над моментом зображення, внутрішній світ панує над зовнішнім середовищем.
Навіть тоді, коли поети чимось захоплюються, найприродніший стан їхній – туга. Туга – домінанта, що визначає тип творчості поетів, як романтичний.
У короткому передньому слові автори називають цю книгу новацією, експериментом, довільно скомпонованою збіркою. Я не беруся оцінювати доцільність подібного поетичного тандему, але мушу зазначити, що особливих творчих переваг у ньому не побачила. На мою думку, це поєднання нічого особливо вартісного нікому з них не додає. Антитези немає, але й діалогу теж не відбулося. У найголовнішому поет завжди самотній. І кожен з поетів підтверджує це своїми прекрасними рядками: «Та одинокість перед жерлом ночі, / той протяг вічності, той безмір самоти…»(І.Дем`янова); «Петлею зашморгнула самота»(І.Потій).
Обидва автори давно знані й відомі, як яскраві й непересічні творчі особистості. Нова книга репрезентує їхню самобутню, високохудожню поезію. У ній немає зовнішнього блиску, а є шляхетність і глибина виразу. Ці вірші, як картини, як квіти, як печаль, як смуток, як страждання, як полум`я серця, як височінь духу. Колись поезія і молитва були явищем одного порядку – деякі вірші наших поетів набувають сили магічних заклинань, складається сталий зв`язок між Словом, Христом і Світлом.
Майстерність – це не сума засобів, а вміння використовувати кожен з них точно, за художнім призначенням. Тексти авторів можуть слугувати взірцем вищезазначеної тези: майстерність, техніка віршування блискучо досконалі, використані усі можливі типи римування – від точного до акустичного, побудованого на алітераціях. Навіть таке рідкісне римування, як анжамбеман (enjambeman – франц. – переніс, перескок) – спосіб віршування, коли не збігається синтаксична пауза з ритмічною: «І позолоть, і прозолоть, і про…/ минуло, відцвіло, відзолотіло»(І.Дем`янова).
За кожним поетом стоїть його життя. Ми неминуче живемо з іншими і за допомогою інших. Таке собі життя вкупі! Безсумнівно тільки те, що людина завжди буде відчувати потребу самопізнання та самовизначення і буде робити це різними способами. Поезія -один з таких способів. «Вже літо котиться униз,/ Таке і сонячне, і зоряне, / І кожен вечір, десь за горами, / Згоряють дні мої, як хмиз» - це Іван Потій. А це Ірина Дем`янова – «У супрязі час батожим, / друже, враже мій. / Все чіткіш на саван схожий / літ моїх сувій». Але попри тужливі інтонації, ці два голоси звучать оптимістично, бо туга і надія – не антитези, вони збуджують і гартують волю до життя, до творчості, до вічності: «Ні! – правнук мій зуміє / намалювати те древо / до сьомого коліна, допоки знаю я. / Не смієш стати тліном, / родинонько моя!»(І.Дем`янова); «Я вічно був. Моя душа - / Частинка Бога!»(І.Потій).
Востаннє.
…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.
• * *
Мої сни забрав у мене,
Тихий смуток, сміх невинний.
Вже душа осіннім кленом
Багряніє в морок плинний.
Вже над нею я не владна –
Серце в тебе на долоні.
То весна та гріхопадна,
то ті сльози несолоні,
то той погляд, що бентежить
і дарує буйне щастя.
Стежку ожеледь мережить,
я ж біжу без страху впасти.
* *
Пізня осінь, передзим`я,
вітер скулився, як пес,
цідить висхле сонце-вим`я
біле світло із небес,
і вагітні сизі хмари
спочивають на дахах,
і злились в скорботній парі
сіра гілка й чорний птах.
Жухле листя мерзне, скніє
так впокорено, мов спить.
У мені незримо зріє
пуповини зрима нить.
Поезія.- Тернопіль: Воля, 2007. – 264 с.
Емоційна сфера – одна з небагатьох, що непідвладна часові: вона як та мінлива, але вічна ріка. І такі почуття, як любов і ненависть, надія, віра, туга – залишаються вічними, як небо і сонце. І так само вічною є розколеність людини навпіл, на аскетизм духу і гріховність плоті – крайнощі падіння, які, менше з тим, дають можливість злету.
Поезія - не просто мова, це те, що відбувається з мовою. В поезії має місце не механічне продукування мовних канонів, а їх певний розвиток. Автоматизм читання повинен ламатися і трансформуватися в те, що Ролан Барт називав «утіхою від читання», себто, не тільки інтелектуальне, а й естетичне задоволення.
Наших поетів не віднесеш ні до поетів гостросоціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення. Попри їх стильову неподібність, за поетичною натурою вони радше споглядально – рефлективні, інтроверти. Момент ліричного ставлення превалює над моментом зображення, внутрішній світ панує над зовнішнім середовищем.
Навіть тоді, коли поети чимось захоплюються, найприродніший стан їхній – туга. Туга – домінанта, що визначає тип творчості поетів, як романтичний.
У короткому передньому слові автори називають цю книгу новацією, експериментом, довільно скомпонованою збіркою. Я не беруся оцінювати доцільність подібного поетичного тандему, але мушу зазначити, що особливих творчих переваг у ньому не побачила. На мою думку, це поєднання нічого особливо вартісного нікому з них не додає. Антитези немає, але й діалогу теж не відбулося. У найголовнішому поет завжди самотній. І кожен з поетів підтверджує це своїми прекрасними рядками: «Та одинокість перед жерлом ночі, / той протяг вічності, той безмір самоти…»(І.Дем`янова); «Петлею зашморгнула самота»(І.Потій).
Обидва автори давно знані й відомі, як яскраві й непересічні творчі особистості. Нова книга репрезентує їхню самобутню, високохудожню поезію. У ній немає зовнішнього блиску, а є шляхетність і глибина виразу. Ці вірші, як картини, як квіти, як печаль, як смуток, як страждання, як полум`я серця, як височінь духу. Колись поезія і молитва були явищем одного порядку – деякі вірші наших поетів набувають сили магічних заклинань, складається сталий зв`язок між Словом, Христом і Світлом.
Майстерність – це не сума засобів, а вміння використовувати кожен з них точно, за художнім призначенням. Тексти авторів можуть слугувати взірцем вищезазначеної тези: майстерність, техніка віршування блискучо досконалі, використані усі можливі типи римування – від точного до акустичного, побудованого на алітераціях. Навіть таке рідкісне римування, як анжамбеман (enjambeman – франц. – переніс, перескок) – спосіб віршування, коли не збігається синтаксична пауза з ритмічною: «І позолоть, і прозолоть, і про…/ минуло, відцвіло, відзолотіло»(І.Дем`янова).
За кожним поетом стоїть його життя. Ми неминуче живемо з іншими і за допомогою інших. Таке собі життя вкупі! Безсумнівно тільки те, що людина завжди буде відчувати потребу самопізнання та самовизначення і буде робити це різними способами. Поезія -один з таких способів. «Вже літо котиться униз,/ Таке і сонячне, і зоряне, / І кожен вечір, десь за горами, / Згоряють дні мої, як хмиз» - це Іван Потій. А це Ірина Дем`янова – «У супрязі час батожим, / друже, враже мій. / Все чіткіш на саван схожий / літ моїх сувій». Але попри тужливі інтонації, ці два голоси звучать оптимістично, бо туга і надія – не антитези, вони збуджують і гартують волю до життя, до творчості, до вічності: «Ні! – правнук мій зуміє / намалювати те древо / до сьомого коліна, допоки знаю я. / Не смієш стати тліном, / родинонько моя!»(І.Дем`янова); «Я вічно був. Моя душа - / Частинка Бога!»(І.Потій).
Востаннє.
…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.
• * *
Мої сни забрав у мене,
Тихий смуток, сміх невинний.
Вже душа осіннім кленом
Багряніє в морок плинний.
Вже над нею я не владна –
Серце в тебе на долоні.
То весна та гріхопадна,
то ті сльози несолоні,
то той погляд, що бентежить
і дарує буйне щастя.
Стежку ожеледь мережить,
я ж біжу без страху впасти.
* *
Пізня осінь, передзим`я,
вітер скулився, як пес,
цідить висхле сонце-вим`я
біле світло із небес,
і вагітні сизі хмари
спочивають на дахах,
і злились в скорботній парі
сіра гілка й чорний птах.
Жухле листя мерзне, скніє
так впокорено, мов спить.
У мені незримо зріє
пуповини зрима нить.