ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Ерметов
2017.04.23 16:30
А не лиш у Парижі квітнуть вікна,
І здіймає пгони власні душа;
Ах, яка вона студена – зима,
Не відпускає й хапає за лікті...

А терпиш іноді до прозріння,
До спадання завіс із плеч –
Зустрічаєш лагідно і спокійно

Світлана Майя Залізняк
2017.04.23 15:38
Бувають різні дні, букетики, невдачі.
Ось дівчинка-піранья зустрілася - дрібна...
Пильнуй, прокусить все: п`яту, долоню, м`ячик.
Пошлеш її - нещасну. Наступний вже пірна...

Насниться ще не раз маршрут глибоководний.
Читатимеш у зливу бульбисті смс.

Серго Сокольник
2017.04.22 23:44
маленька філософська поема***

Доля без дорікання
В камені... Жанна Дарк
Вкотре зі здивуванням
Переглядає, як
Муху прадавню гарно
Капсулював бурштин...

Олександр Жилко
2017.04.22 21:04
Я дебютую в двадцятих роках
маленькою книжкою віршів.
Двадцять шість коротких історій
поміж золотавих форзаців.
Бо двадцяті роки твердо стоять
на пустих сторінках антологій,
бо неминуча спрага для них
ці темні пробіли заповнити.

Юрій Ерметов
2017.04.22 17:45
Почему что-то мучает
и зовёт?
Кто же и где она –
иль ждёт?

Бьётся упрямо мечта,
кричит!..
Вьётся зигзагом судьба,

Олександр Сушко
2017.04.22 16:13
Оказія відбулась за столом ,
Сиджу похмурий, і прямий мов тичка.
У плоть устрягла й коле як жало
Маленька але дуже гостра шпичка.

Її руками витягнути зась -
Угрузла вглиб, вилазити не хоче.
І наче на пательні той карась

Сергій Сірий
2017.04.22 14:45
Із-за хмарки вийшло
Сонечко ласкаве:
Зашарілись вишні,
Розімліли трави...
Колоски пшениці
Сонечко зігріло,
На гніздо синиці
Променем присіло.

Юрій Ерметов
2017.04.22 12:41
Ты не хочешь слушать музыку –
ты хочешь слушать тишину...
Она живёт в тебе, кричит –
тянет и зовёт ко дну...

Все певцы и музыканты мира
не способны заглушить её звук!..
Ты так надеешься на кого-то,

Іван Потьомкін
2017.04.22 11:10
Сусідами були багатир і бідняк. У багатія було стільки овець, що й полічить не сила. А в бідняка – одна-однісінька вівця. Але ж яка! Їла з його руки, пила з його кухля. А ще -полюбляла тулитись до його щоки. Словом, була бідоласі, мов донька. Щоран

Нінель Новікова
2017.04.22 09:31
Білі лебеді
Сяють на темній воді.
Холодна весна…

2017

Микола Соболь
2017.04.22 05:25
Ченці то звісно не солдати,
Та і вони в лиху годину
Ставали землі захищати,
За вольну неньку – Україну.
А нині бачу їх в оскалі,
Лютують, що скажені звірі,
Ченці проти країни стали,
Вони московської бо віри.

Олександра Камінчанська
2017.04.21 21:52
Батько сіяв пшеницю озиму, вклонявся землі,
У Бога просив урожайного, щедрого року…
Ми, такі безпечальні, ще зовсім дітиська малі,
Раділи за таткове: «Дякую, Боже!...нівроку…».

Далі босими п’ятами йшли по колючій стерні,
Мама вслід нам кричала: «Бо

Юрій Ерметов
2017.04.21 15:35
І не відмовляйся,
будь-ласка!..
Ти ж бо – заслуговуєш...
Усе стає таким
однозначним –
наче когось й не
вмовиш!..

Олександр Сушко
2017.04.21 14:43
На самоті пишу свої пісні
Під супровід старенької гітари.
Дива тоді ввижаються мені,
І відчуваю я себе мольфаром.

У слові - крик. Або гаряча кров.
У ноті - спів, чи гуркоти металу.
Щемливий звук - це зраджена любов,

Лесь Українець
2017.04.21 14:20
Навчайтеся добре, діти,
На високий рівень,
Тоді підете робити
За три тищі гривень.

Бо програму написали
Щурі кабінетні,
І це все фінансувалось

Лариса Пугачук
2017.04.21 13:11
о як мало треба для зваби
зваблення
люблення

мить — i бринить мить
i тонке рве
i униз йде
млiсть
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31

Христина Букатчук
2016.01.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Журналіст Чесний (1941) / Критика | Аналітика / Міжнаціональні стосунки

 Ева М. Томпсон «Після колонії»
Образ твору Ева Томпсон пропонує переглянути історію Російської імперії сучасними очима.

Нечасто трапляється, щоби серйозна наукова розвідка, до того ж перекладна, та ще й розрахована на зовсім іншу аудиторію, ставала незаперечною громадською подією. Йдеться про книгу американської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм» (Imperial Knowledge: Russian Li terature and Colonialism), яка вийшла цього року у видавництві «Основи». Для розуміння масштабу досить темпераментного відгуку Оксани Забужко: «бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, – словом, одна з тих рідкісних книжок, які «нарешті пояснюють все», знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нероз в’язними».


МОНГОЛЬСКИЙ СПАДОК

У. Т.:
«Постколоніальні дослідження» – одна з наймодніших тем у гуманітаристиці, причому вже не перший рік. Чому на території колишньої Російської імперії ця тема не стала не тільки провідною, але й скільки-небудь помітною?

– Такі дослідження розвинулися на ґрунті свободи слова, що має місце у так званому західному світі вже багато поколінь. Іноді вона веде до відчуття політичного простору за допомогою самокритики, а іноді засмічує простір дискурсу «частковими правдами» й маніпуляцією. Постколоніальні дослідження – це частина самокритики.

Московська держава, а потім Російська імперія та Радянський Союз успадкували від монголів неймовірну прихильність до приховування політичної й інтелектуальної інформації. Росія звикла засекречувати все – не тільки економічні та мілітарні дані, але й розвиток гуманітаристики й мислення у світі. Тому ті міркування про метрополії та периферії, що вже стали частиною повсякденного інтелектуального дискурсу на Заході, в Росії здаються бентежними новаціями. Про те, що кілька десятків років тому з’явилася нова галузь гуманітаристики, росі- яни навіть не знали, оскільки їхні правителі вважали, що введення термінології постколоніалізму в університети може зашкодити пануванню Москви над різними суб’єктами Російської Федерації. В Росії видаються журнали, такі як Ab Imperio, але вони спрямовані на дослідження імперських успіхів, а не на критику колоніалізму. Еквівалентом цього типу розвідок у англомовній гуманітаристиці є empire studies («імперські дослідження»), які, на щастя, вже майже вимерли.

УКРАЇНА НЕ КОРСИКА

У. Т.:
Колишні російські колонії неохоче вважають себе такими. Як, власне, визначати колонії? Чим, скажімо, колонія відрізняється від просто завойованої суміжної території? Чому Україна (чи Грузія) – колонії, а Ельзас або Корсика – ні?

– Колонія – це територія, заселена певною нацією, у якої вже є усвідомлення власної культури, мови й тотожності і яка вважає себе центром (у своїх власних очах вона є метрополією), втрачає свій статус центру внаслідок насильства іншої нації (підкорення за допомогою війни, дипломатичного чи економічного тиску). Стан «периферійності» – це неминучий результат ко лоніалізму.

Якщо окупована територія не відчуває себе метрополією, коли вона позбавлена сильної ідентичності, а її населення погоджується бути периферією (чи її частиною) якоїсь нації чи імперії (наприклад, нинішні Ельзас або Корсика), про несправедливість колоніалізму не йдеться. Треба розрізняти колоніалізм і згоду, що поступово розвивається, з «поглинанням» імперією чи іншою нацією. В такому стані перебувають Веллс і Шотландія, котрі майже втратили відчуття власної ідентичності, змінили свої мови й католицьку релігію на англійський протестантизм (звичайно, спочатку не без жорстокого насильства) й стали частиною (периферією) Англії.

У. Т.: Якщо я правильно зрозумів, ви розрізняєте два націоналізми. Спрощено: націоналізм «агресивний» і націоналізм «захисний». Чи означає це автоматично, що «агресивний» націоналізм – це погано, а «захисний», відповідно – добре?

– Так, але методи самооборони мають значення. Якщо ви нападаєте на сусіда, щоби відібрати в нього політичну й культурну незалежність і збільшити ресурси й підвищити престиж своєї власної нації, – ви агресивний націоналіст. Але якщо ви захищаєте свою ідентичність і робите це таким чином, що ваші методи самооборони не є гіршими за методи колонізаторів – ви цілком виправдані й зможете успішно себе захистити перед міжнародним судом. Коли ж ви вдаєтеся до геноциду, як деякі африканські нації в ХХ столітті, – вас важко виправдати, навіть якщо ви воюєте проти колоніалізму. Існує ієрархія цінностей, якої треба дотримуватися, інакше ми підштовхнемо свою націю до варварства. Радянський колоніалізм застосовував знаряддя геноциду кілька разів, про що чудово знають українці.

Імперські нації зазвичай не визнають законність захисного націоналізму й представляють його як злочин або беззаконня. Отже, росіяни не розуміють, що цілком нормально впроваджувати в Україні закони, наприклад, на користь української мови, літератури, культури тощо. Вони вважають це дискримінацією. На жаль, голоси поневолених націй не завжди доходять до світових засобів масової інформації. Це стосується не тільки України, але й інших країн цієї частини Європи.

У. Т.: У деяких країнах з отриманням власної державності зміст націоналізму помітно міняється. Скажімо, в Україні, за винятком зовсім вже екзотичних маргіналів, націоналісти відстоюють поняття насамперед «політична нація» (з під кресленням ролі етнічного ядра). Наскільки така еволюція природна?

– Як ідеал, до якого слід прагнути, політична нація є прекрасним винаходом. Існування політичної нації – це ознака зрілого й стабільного суспільства. Та зауважте, що побудувати цілком політичну націю вдалося тільки в деяких державах: США, Канаді, Швейцарії, деяких інших європейських країнах. Навіть у США вона не завжди функціонувала ідеально – ми довго дискримінували афроамериканців.

Отже, в сучасних «освічених» країнах все «за» політичну націю, та на практиці вона не спрацьовує без проблем. Французи не знають, що робити зі своїми мусульманами, які становлять 10% населення, німці ж не дають громадянства навіть тим мешканцям ненімецького походження, які народилися на території Німеччини й для яких німецька – рідна мова. Як погоджувати політичну націю з етнічною та культурною традиціями? В історії людства виживають ті нації, серед яких є багато людей, готових і здатних підтримувати традицію власною працею й жертовністю. Тож це залежить від самих українців. Я впевнена, що українці спроможні підтримувати свою етнічну ідентичність. Вони це роблять уже багато поколінь. Треба плекати традицію: вона не виживе без догляду за нею. Потрібно діяти в легальних межах політичної нації. Але підтримувати ті якості, які формують українську ідентичність.

КРАСА І ВАРВАРСТВО

У. Т.:
Колоніальні імперії в культурному аспекті мають певний шарм, якому важко протистояти. Велика Британія, Франція, Росія, Іспанія, Австрія – найяскравіші (й повоєму привабливі) сторінки їхньої історії пов’язані саме з імперським духом. Яким чином сьогодні сприймати їхню культурну спадщину, вона ж замішана на рабській праці, крові й придушенні «інородців»?

– На жаль, багато в історії людства влаштоване таким чином. Тож ми маємо прагнути показати любителям імперій їхнє зло, а не тільки їхню красу, а самі дивитися на імперії як на суміш краси та варварства. Імперії привабливі й водночас руйнівні. Але треба пам’ятати про рівні цієї руйнівності. Британська та Французька імперії руйнували, та вони ж і будували. Сучасна Індія запозичувала у своїх завойовників політичну систему (демократію) й інші суспільні інститути. Росія тільки руйнувала, вона не внесла в поневолені країни Європи жодної корисної установи, жодної цивілізованої інституції, нічого позитивного чи такого, що б розвивало ці країни – тільки страх перед «владою» й державою, відсутність особистої свободи, атомізацію суспільства, постійну брехню в ЗМІ. Росія дотепер нічого не продукує, окрім сировини та зброї. Вона блокувала розвиток тих європейських і азійських народів, які мали нещастя потрапити до її рук. Окрім монголів, у світі ніколи не існувала імперія такого рівня руйнації.

Коли я дивлюся на палаци Петербурга (зведені на польські, литовські й українські кошти, як зазначив Адам Міцкевич у 1830-х роках), на наукові інститути Москви (побудовані, між іншим, за гроші неросійських радянських республік), я бачу тільки вигоди для росіян, але нічого позитивного для неросійських республік, не говорячи вже про людство – й тому захоплення значно менше. Я також думаю про нездатність росіян подивитися на свою країну з погляду тих країн, які росіяни зруйнували. Я думаю про лицемірство російських правлячих класів, про їхню нездатність до шляхетності, до великодушності, про їхню примітивну територіальну клептоманію – і моє захоплення слабшає.

У. Т.: Як відокремити у великому художникові носія імперського духу від генія, який завжди сучасний? Лєрмонтов усмиряв горців, Достоєвскій мріяв про «протоки», Булгаков знущався з хохлів. Чи може українець любити Булгакова (як, наприклад, у Ізраїлі дотепер табу на Ваґнера)?

– Це особистий вибір. Українців цілком можна зрозуміти, якщо вони не захочуть друкувати й перекладати Булгакова. Вони мають право не насолоджуватися автором, який, попри свій талант, ображає їхню національну ідентичність. Але українці, якщо захочуть, можуть насолоджуватися Булгаковим, а чеченці – Лєрмонтовим, хоча обидва письменники ставилися до України й Кавказу як до колоній. Те саме Достоєвскій: він ненавидів західне християнство (яке жорстоко переслідувалося в Російській імперії), в його романах міркування про Росію нагадують міркування Гітлера про Третій Рейх, а його наклепи на західне християнство не гірші за вихватки комуністів. Те, що він створив карикатури на неросіян і лихословив про Європу, не зашкодило деяким західним читачам (разом зі мною) в чомусь захоплюватися його творами. Неуцтво чи зловтіха письмен ників є застереженням, що не можна ставитися до літературних творів – навіть якщо вони геніальні – як до абсолютної правди й плутати їх із релігійними текстами, наприклад, із Біблією чи текстами отців християнської церкви (на жаль, деякі дослідники це роблять стосовно Достоєвского). Навіть геніальні романи містять у собі всі забобони недосконалості.

ДИВІЗІЇ ПАПИ РИМСЬКОГО

У. Т.:
Які перспективи культурного діалогу нинішніх представників колишньої метрополії та колишньої колонії?

– Велика Британія та Франція прагнуть вести діалог зі своїми колишніми колоніями. Їм це вдається, бо вони погодилися «допустити до інтелектуальної бесіди» представників колишніх колоній, і конструюють історію, враховуючи їхні голоси. Росії з її істориками далеко до такого розуміння. Російські інтелектуали (певна річ, винятки є) дотепер не розуміють, у чому полягає експлуатація, – вони всі згадують спорудження шкіл, першість, скажімо, узбеків, у вступі до московських вишів в часи СРСР або статистику, вказуючи, що Москва витрачала більше грошей на якусь периферію, ніж отримувала від неї податків. Іноді колишні західні метрополії прагнуть винагородити колишні колонії за їхню залежність за допомогою вигідних для них економічних угод і безпосередньої економічної підтримки. Про це не може бути й мови в сучасній Росії, яка, навпаки, прагне «покарати» колишні колонії за те, що вони від Росії відірвалися. Крім того, в російських урядових і «патріотичних» колах спостерігається величезне й відкрите презирство до слабких – до скорених, до меншин, до маленьких або середніх народів. Досить почитати російський сайт www.inosmi.ru, щоб познайомитися з жахливим (і заохочуваним властями) рівнем суспільної свідомості в цій галузі. Деякі мої статті з американських газет з’явилися там у перекладі – про рівень коментарів неможливо говорити (тепер вони вичищені, але спочатку був грубий мат), причому в перекладах були підробки: з однієї статті зникло ключове речення про те, що довготривала мета Росії – посварити США та Європейський Союз. Часті напади на неросіян на вулицях Москви, що закінчуються іноді вбивствами, теж свідчать, що в деяких аспектах суспільного життя російські громадяни знаходяться на досить примітивному рівні. Всередині російської самосвідомості я бачу культ насильства й віру, що за допомогою насильства можна все зробити. Пам’ятаєте, як Сталін питав, скільки у Папи Римського дивізій? Нічого не змінилося в цій царині, росіяни далі рахують дивізії, замість узятися за побудову стабільного й вільного життя для росіян і неросіян у Російській Федерації. За таких обставин у Росії не може йтися про відчуття історичної провини стосовно колоній. Звичайно, говорити про грошову винагороду за експлуатацію – це утопія, та хотілося б віднайти хоча би маленькі зміни в російській самосвідомості. В Польщі, я думаю, ці зміни вже сталися, й значна частина інтелектуалів розуміють, що поляки намагалися полонізувати українців у часи Другої польської республіки й раніше, коли було ясно, що Україна має свою власну ідентичність. Я читала кілька наукових робіт на цю тему, написаних сучасними поляками, в яких відстоюються українські інтереси. В сучасній Росії це було б немислимо. Отже, треба дочекатися, коли певна кількість російських інтелектуалів визнають, що Україна не периферія, а окрема нація й ідентичність. Тимчасом треба робити все можливе, щоб популяризувати українську позицію в Росії за допомогою друкованого слова, гуманітаристики й університету.

КЛЕПТОКРАТІЯ РОСІЯН

У. Т.:
У чому, на вашу думку, причина неадекватної агресивності сьогоднішньої Росії – політиків, журналістів, інтелектуалів (!) – стосовно України як такої, незалежно від приводу?

– Після втрати багатьох колоній в 1989–1991 роках Росія хоче повернути їх назад. Причому Україна – це особливий тип колонії. Її можна порівняти зі стародавньою Грецією по відношенню до Римської імперії. Грецію римляни підкорили, та вони також у неї вчилися, бо культура Греції за рівнем була значно вищою за культуру ранніх римлян. Тому саме Україну росіяни б дуже хотіли повернути назад, зробити з неї периферію Москви й назавжди знищити прагнення до незалежності. Як окрема нація й держава Україна викликає в росіян почуття неповноцінності та неспокій, що проявляються як агресивність. Упродовж багатьох сторіч Росія була клептократією – вона «крала» території інших націй і розвивалася завдяки цим крадіжкам. Росія ніколи не існувала як мирна держава. Вона сформувалася як країна, що постійно веде якусь війну. Здається, що без завоювання й підкорення, а якщо це неможливо, приниження неросіян, російські правлячі класи просто не вміють існувати й провадити політику.

У. Т.: Як ви ставитеся до практики «позитивної дискримінації» в культурно-мовній політиці колишніх колоній? Якщо вона припустима, то чи має бути чесно декларована як така?

– Це неминуче та нормально. Українці мають право віддавати перевагу своїй мові, історії, ідентичності, перш ніж дати можливість колишнім колонізаторам поширювати їхню ідентичність. У Америці ми це робили стосовно деяких (не всіх, на жаль) меншин: ті, кого дискримінували в минулому, отримували право бути першими в черзі. Це називалося affirmative action. Як тимчасовий засіб такі дії цілком виправдані. Звичайно, коли держава зміцніє, через покоління чи два, цього типу позитивна дискримінація має припинитися.

Є місця, особливо дорогі колишнім колонізаторам: для росіян – це стародавній Київ, із якого вони одержали християнство. Тут треба проявити делікатність і пошану до почуттів колишніх колонізаторів, і не вдаватися до суперечок. Щодо мови та пов’язаних із нею царин – літератури, культури тощо українська має бути бенефіціантом «позитивній дискримінації». В Америці це називається preferential treatment, і ми вживали його, щоб винагородити несправедливості минулого.

Це не означає, що прийнятно вдаватися до насильства чи пропонувати якусь фантастичну версію історії України в міфологічному минулому, бо рано чи пізно вчені її викриють, що, по суті, відбулося з російською міфологією про «єдність» України й Москви в середньовіччі.

У. Т.: Який є спосіб боротьби з комплексом неповноцінності, колоніальною свідомістю?

– Випростайтеся й скажіть собі та іншим: «Я – українець!»

У. Т.: Чи можете ви назвати приклади успішного подолання «колоніальної свідомості»?

– Ірландці. В 40-х роках XIX століття ірландці вмирали з голоду в своїх домівках, майже як українці під час Голодомору. Англійці ставилися до них із таким самим презирством, із яким організатори Голодомору ставилися до українців. Ще на початку ХХ століття в Америці можна було побачити написи «Ірландців на роботу не приймаємо». Та вже 1960 року США обрали президентом Джона Кеннеді – ірландця за походженням. Ірландія тепер багатша за Велику Британію.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Ева Томпсон (Ewa M. Thompson), професор університету Rice (Х’юс- тон, США), редактор журналу Sarmatian Review. Народилася в Каунасі (Литва), у польській родині. Отримала докторський ступінь в університеті Vanderbilt. Автор книг «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971), «Вітольд Ґомбрович» (1979), «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987), «Пошуки самовизначення в російській літературі» (1991), «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» (2000). Перекладалася китайською, польською, українською, російською, хорватською та італійською мовами.

Юрій Макаров, «Український тиждень»
www.ut.net.ua
25 липня 2008




Найвища оцінка Тетяна Роса 6 Любитель поезії / Майстер-клас
Найнижча оцінка Іван Редчиць 5.5 Майстер-клас / Майстер-клас


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-08-25 11:55:15
Переглядів сторінки твору 6580
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.750 / 5.75  (4.083 / 5.33)
* Рейтинг "Майстерень" 4.720 / 6  (3.828 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.794
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПРО МИСТЕЦТВО
Соціум
Автор востаннє на сайті 2016.06.29 10:30
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-08-25 11:59:08 ]
Нечасто трапляється, щоби серйозна наукова розвідка, до того ж перекладна, та ще й розрахована на зовсім іншу аудиторію, ставала незаперечною громадською подією. Йдеться про книгу американської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм» (Imperial Knowledge: Russian Li terature and Colonialism), яка вийшла цього року у видавництві «Основи». Для розуміння масштабу досить темпераментного відгуку Оксани Забужко: «бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, – словом, одна з тих рідкісних книжок, які «нарешті пояснюють все», знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нероз в’язними».


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Роса (Л.П./М.К.) [ 2008-10-19 01:52:58 ]
Оксана Забужко трошки перебільшила. Все це ближче до прописних істин, зрозумілих кожній більш-менш нормальній людині, а не до бомби. Але Еві Томпсон слід подякувати за увагу до цієї теми. Психологічні хвороби сильних держав однакові, як і проблеми, що виникають з-за цього у більш слабких. Мене більше хвилює, що я не бачу політичної сили, здатної об'єднати навколо себе людські і матеріальмі ресурси країни, аби зробити прорив уперед, щоб нас, нарешті, перестали повчати жити, наче якіхось недоумків.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-03-10 15:01:52 ]
05.03.2009 _ Богдан Сологуб для "УП"

Література на службі імперії


Кілька років тому вчені зробили сенсаційне відкриття: виявляється, те, що ми бачимо, – далеко не точна картинка того, що є насправді. Як писав Козьма Прутков, коли у клітці тигр, а написано "буйвол", не вір очам своїм: перед тобою, звісно, тварина рогата…

Передбачаю вашу криву скептичну посмішку, але цей принцип стовідсотково спрацьовує в тому випадку, коли ми говоримо про ірраціональне сприйняття нашого північного сусіда - Росії - у світі та деякими нашими громадянами.

Повну картину того, як насправді формувався міф Росії не як окупанта і колонізатора, як це було насправді, а як "висококультурної могутньої держави", досліджує у своїй книзі головний редактор періодичного видання центрально- та східноєвропейської тематики "Sarmatian Review" Ева Маєвска-Томпсон "Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм", що її у перекладі українською видали "Основи".

Томпсон детально досліджує, як упродовж століть російська література ретельно вибудовувала колоніальний міф "все наше на законних правах". У, здавалося б, на перший погляд нейтральних щодо такої проблематики творах авторка помічає стабільний, чіткий колоніальний дискурс.

Приміром, Томпсон доводить, що такі тексти, як то "Кавказький бранець" Пушкіна чи "Герой нашого часу" Лермонтова належать до початкового етапу постання імперського дискурсу, вони агресивні і відверті у своїй меті вмотивувати правомірність і необхідність російської присутності на Кавказі і не лише там.

Дослідниця зазначає, що Росія після завоювання певної території включала її до своєї держави або призначала органи влади, які обслуговували російські інтереси. Література брала участь у цьому процесі, впроваджуючи на завойованих територіях наратив російської присутності і витісняючи з цих територій їхню власну історію та письменство.

Порівнюючи колоніалізм західноєвропейський, наприклад, британський та російський, авторка книги "Трубадури імперії" відзначає цинізм останнього.

Приміром, захопивши Індію, британцям навіть і на думку не спало перейменовувати її, тоді як тільки Росія захоплювала нові землі - там одразу ж зникали власні імена: всюди була - Росія.

Імперська література у цьому процесі не пасла задніх.

Приміром, у творах Пушкіна і Лермонтова, Толстого ("Війна і мир") та Солженіцина ("Раковий корпус"), у творах Валентина Распутіна та Анатолія Рибакова населення колоніальних територій, де розвивалися події їхніх творів, або безмовне, або ж наділене негативними якостями - будь то національності Кавказу, Сибіру чи Узбекистану.

Російські автори різних століть ретельно "відвертають увагу читачів від Росії як імперської грабіжниці і скеровують її до створеного власного образу, який росіяни плекають: Росія - це покірна жертва".

Що, звичайно, є літературним цинізмом.

Приміром, у епопеї "Війна і мир" Толстой зображає "вищий світ" Російської імперії - якихось кілька десятків сімей, менше відсотка населення, натомість зображене суспільство наполегливо мусувалося як "повне відображення російського суспільства".

"Неосвічене і варварське королівство", як описували Росію англійські посли в Москві шістнадцятого століття, раптово завдяки літературним колоніальним прийомам метаморфізується в Росію пишних балів, Наташ Ростових, великих полководців Кутузових (тільки через військову бездарність якого була з тріском програна велика битва під Аустерліцем) та П'єрів Безухових.

До речі, про останнього. Ми дізнаємося з "Війни і миру", що більшість кріпаків П'єра проживала в Київській губернії. Автор тактовно приховує, що добробут П'єра мав початок у страхові, ненависті, втратах і зникненнях людей. Малороси-плебеї, за тонким зауваженням Еви Томпсон, на думку Толстого, нічим не відрізнялися від рабів плантацій

Вони мали забезпечувати "висоту російського духу" одного з головних героїв.
Не відстає у розбудові колоніального дискурсу і літературознавство, радянське зокрема.

Приміром, славетний дослідник давньої літератури Дмитро Лихачов практично всю свою діяльність присвятив пропаганді двох речей: того, що російська література почалася з Києва (хоча до появи "Історії" Карамзіна у 20-х роках вісімнадцятого століття Московська держава вперто, і цілком слушно, відмежовувалась від "київської спадщини") і того, що середньовічна російська література має спільний дух з тогочасною європейською.

Демонструє він це на прикладі барокового гумору. Томпсон вщент розбиває аргументи Лихачова. Вона предметно доводить, що тоді як європейська гумористична література вісімнадцятого століття висміювала недосконалість суспільної ієрархії, раз на рік у вигляді карнавалу творячи "перевернутий світ", то в тогочасній Росії (від себе додам - і в теперішній теж) гумор був пов'язаний з нехтуванням верховенства права; життя, кероване законами, є об'єктом насміхання, тоді як світ без законів сприймається росіянами як норма.

Відтак перед читачем московськими авторами вісімнадцятого століття відверто пропагується вкрай цинічне світосприйняття.
Ева Маєвска-Томпсон. Фото з сайту письменниці
Звичайно, не слід переоцінювати вплив літератури на міф країни, який твориться наполегливо століттями. Але й недооцінювати його не слід.

У світлі сучасної російської політики міф "Росії як жертви" знову виплив в контексті війни на Кавказі, "газової війни" з Україною, розміщенням систем ПРО. У будь-якій агресії винні грузини, українці, американці (потрібне підкреслити), "загадкова російська душа" вимушена тільки захищатися.

Українське суспільство дивується, чому світ, прямо скажемо, необ'єктивно оцінює очевидні речі. Та що там далеко ходити, російські дії набули елементу сакральності у значної частини громадян України.

Міфи живучі, а міфи колективні - тим паче. Деконструкція міфу починається із його усвідомлення. Відтак чим більше ми будемо опиратись "ірраціональному" сприйняттю Росії, тим швидше подолаємо наслідки колоніального минулого.

Богдан Сологуб, для УП


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Комаров (Л.П./Л.П.) [ 2009-03-11 10:35:34 ]
Література - надійна зброя імперії. А Пушкін і Лєрмонтов її авангард. Глибока думка. Достойна геніїв, які перейменовували вулиці Пушкіна і Лєрмонтова у Львові.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Журналіст Чесний (М.К./Л.П.) [ 2009-08-14 21:58:09 ]
http://durdom.in.ua/uk/main/article_print/article_id/1113.phtml
09.09.09 Хроника освобождения (Украины)

«Время», ОРТ.
Сегодня ночью, с целью предотвратить геноцида русскоязычного населения в селе Червона Зирка (Красная Звезда) Луганской области, по селу был нанесен упреждающий удар установками «Град». По предварительным данным полностью уничтожено одно подразделение «Просвиты» и бюст Тараса Шевченко. Жителям села российскими солдатами оказана гуманитарная помощь, их обеспечили временным жилищем в виде палаток. После прекращения работы российских установок «Град», на месте кровавых злодеяний украинских боевиков из «Просвиты» обнаружены многочисленые жертвы мирного населения. Прокуратурой РФ возбуждено криминальное дело по статье «Геноцид».

«Сегодня», НТВ
….На данный момент, миротворческие силы РФ, при поддержке артилерии и авиации проводят операцию по принуждению Украины к принятию посла Российской
Федерации. Бронетанковые подразделения российских войск двигаются по направлению к Харькову, Луганску, Донецку. Наши корреспонденты передают об
уличных боях в Севастополе, где вероломному нападению украинской Госавтоинспекции подверглись части Черноморского флота России… Российская авиация работает по аэродромам Львова, Ивано-Франковска, Винницы…

«Вести», РТР.
Депутат Верховной Рады Украины (БЮТ) Валерий Писаренко отозвал свой букет цветов, которым он приветствовал российские танки утром. Вместо цветов Писаренко послал торт солдатам-освободителям от оранжевой чумы-Ющенко.

Михаил Леонтьев, «Однако»:
Однако, здравствуйте! Нельзя сказать, что события развиваются непрогнозированно. Ющенко и его клика показали, что терять им нечего. Крыса, загнанная в угол будет вести себя именно как крыса. Демонстративное нежелание ввести с первого сентября в школьную программу на Украине Закон Божий (Московского Патриархата) никак иначе, чем военная провокация, цивилизованными странами не квалифицируется.

Однако, дело совсем не в Ющенке. Черной не только душой, но и телом администрации Белого Дома придется хорошенько подумать о том, как дальше
строить свои отношения с такой страной, как Россия. Тут мало будет перезагрузки, совершенно ясно, что лидер всего православного и славянского
мира, даже без помощи ядерного оружия способен эффективно указать зарвавшимся шакалам облезлого тигра на их место в новом геополитическом раскладе. Не лишним, также будет помнить и тем, кто вооружал и поддерживает политических банкротов в Киеве, о справедливом возмездии. Аляксандр Лукашенка может бесконечно долго лгать о том, что на Украине не пахали против россиян белорусские трактористы, а Беларусь поставляла украинским агрессорам боевые трактора, и прочую технику, включая тяжелые самосвалы и автопоезда в рамках международного права и абсолютно законно, однако, мораль (значение сего слова в Минске надло полагать забыли вовсе) выше чем закон. И
аморальность, вместе с предательством наказывают! И наказывают жестоко.

Максим Кононенко, Mr.Parker, блоггер
…Я давно говорил и буду повторять – всех хохлов надо убить. Просто потому, что ублюдочнее хохлов только британцы. И если бы, в 2004-м, хохлы послушали меня и просто убили Ющенко, всего этого могло бы и не быть. Так что – сами виноваты. Вот такой вот пиздец.


Генерал Наговицын, из интервью новостным телеканалам:
«Также обнаружены в огромных количествах дипломатические молдавские, польские, венгерские и румынские номера. Особый интерес представляют
дипломатические тракторные белорусские номера…»


Аркадий Мамонтов, для тех, кому виднее будет, откуда дать в эфир (Рабочие наброски: материал строится на противопоставлении ужасных злодеяний и
варварства т.н. «украинцев» и спокойной силы, морального облика и культуры русского солдата. В материале должно быть: много гуманизма, оптимизма и немножко жизнеутверждающего юмора.):

«…Она плачет чистым русским языком, которого ее лишили в кинотеатре больше года назад. Над Ксенией Бочаровой издевались методично и зверски, почти с рождения. По злому украинскому умыслу, ее, еще беззащитным ребенком, паспортист записал Оксана Бочарив. Невозможно передать всю глубину страданий и унижений в полуфашистском государстве, на Украине, девочки, чья мать русская из под Фастова, а отец – русский из Хырова (Хырив – так, в период более чем 900 летней западенской оккупации Червонной Руси, называли древний русский Херов-град). Дочь двух русских людей носила фамилию и паспорт, с которой невозможно без проблем пройти мимо московского милиционера…
…Кирилл еще слишком маленький, чтобы понимать, что его спасли от пожизненного проклятия писать каноничное «Кирилл» не только с одним «л», но
и с неприличным звучанием - «Кырыло». Спасли вот эти самые, простые русские парни, сидящие на броне БМПшки. Он играет и смеется возле своего
разрушенного до основания, в котором не осталось даже унитаза, дома. Когда сильно приспичит – Кирилл без проблем ходит в туалет к российским солдатам, простым русским парням, несущим культуру, мир и цивилизацию. Парни соорудили
красивый походно-полевой туалет, в котором есть даже унитазы. Говорят, чтобы создать столь культурный обьект, унитазы собирали по всему селу…»

Владимир Жириновский, из интервью:
«Всех выслать! Всех! Хохляцкая мафия! Со времен Екатерины ни к чему не пригодны! Только разбойничать, воровать. Вы посмотрите – вся преступность в России, кто? Да хохлы! Только они. Все маньяки – Чикатило, например. Они воруют, они воруют рабочие места! Куда пойти русскому работать? Одни хохлы и таджики кругом. У русского выхода нет! Он от того и пьет. Они спаивают
великий русский народ!»


«Комсомольская правда», боевой репортаж с места событий:
«Генерал Х-улев принимает решение:
- Колонну поведу я!

…прыгаем на броню. Возле нас садится сам генерал. С другой стороны – капитан в майке маскировочного грязно-белого цвета и начищеных кирзачах. Капитан
ловит мой взгляд на кирзачи. Угрюмо цедит сквозь зубы:
- Туфли были ахуенные, но пришлось продать…

Идем колонной. Довольно быстро. Успеваю разглядеть яблони, нагнувшие свои ветви под тяжестью плодов над самой дорогой. Мой приятель Гена яблонь разглядеть не успевает – его буквально сносит с башни БМДшки украинская
ветка с многочисленными яблоками!
- Хохлы! - страшно орет над ухом капитан в начищеных кирзачах.

Колонна останавливается, падаем в мягкую пыль на траву возле дороги. Пальба со всех сторон. Краем глаза замечаю, как в меня целится граненым стаканом со смещенным уровнем самогона здоровенный детина в веночке и с оселедцем!
- Я журналист! Пресса! – кричу из последних сил.
- А я – киллер! – отвечает детина.

Успеваю наговорить на диктофон последнее «прости» жене, детям, теще, тестю, главному редактору, нашему бухгалтеру, еще нескольким десяткам друзей и знакомых, Дмитрию Анатольевичу Медведеву и Владимиру Владимировичу Путину (Медведеву, впрочем, успеваю только написать маленький комент в блог).

Вдруг, капитан в начищеных кирзачах прыгает на детину и, буквально своим телом закрывает меня, принимая в себя весь губительный заряд страшного
стакана! Опешивший детина стоит возле дороги и я наконец-то разглядываю в умиротворенных чертах, того кто в меня целился, девушку…

Повсюду валяются безжизненные тела, молоденького лейтенанта рвет с непривычки в придорожный кювет, возле гусеницы БМДшки, люто бьет рукой по земле и плачет седой прапорщик:
- Я ж говорил! Нахрена соваться! Колонной!... Нет больше колонны! Нет!!! Из самогона! Всех положили…

Остатки штабного батальона стягиваются к командирской машине. Она без гусениц, без пушки, без двигателя – украинский 1-й, отдельный Харьковский батальон истребителей танков полностью прет из танка все без промаха, влет
продавая… Сбоку стонет генерал Х-улев, потирая отбитое ниже поясницы место.
Вторая война. Второе ранение. В то же место. Герой!...»

***

Если кто-то находит все написанное чистейшей воды бредом, выдумкой и провокацией – пусть послушает Дугина . Или
посмотрит Медведева . Там тоже смешно. Я бы сказал – смешнее. Однако еще и интересно – у кого на уме то, что у них на языке?


Канаріс (12.08.2009) durdom.in.ua

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Редчиць (М.К./М.К.) [ 2009-09-03 06:36:28 ]
За гори золота я не продам
Своєї волі піднебесний храм.
У ньому я хреститиму нащадків,
Щоб жодний не скорився ворогам.