ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.04.15
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
І ГОРЕ ІГОРЕВІ
Відлуння віршів
Вірші Ігоря Павлюка… Свіжі. Новонароджені, ще навіть не сповиті пелюшками книжкової сторінки. Ще пульсує рвучко й нервово ниточка, що пов’язує рядки з автором, а тому так страшно й солодко читати. Наче проникаєш туди, куди не кожного кликано. Та кликано ж, бо так звабливо в’ється стежина рядків, так візерунково складаються у вишиванку образів слова, так відверто й приховано зашифрована у літерах спокуса меду й полину… Ступаєш довірливо й необережно – бо легко й манливо мліє маревом «тиша всіх монастирських дзвонів», «моря й золоті пустелі», «легенди старих соборів, стогін жінки і журавля»… Зупиняєшся надовго, пронизаний «історичними вітрами», шукаєш «місце на вічність у небі трави», та прискорюєш крок, бо ж «у кінці тунелю – чорний вхід, а у кінці ствола – моя душа». Прискорюєш – і каєшся, бо вже наступний рядок звихрюється мертвою петлею, збиваючи з ніг:
«Заблудився історичний вітер
У законі бунту і ножа».
І розумієш – вдалося! От він, той Павлюк, в якому нуртує бунтівна душа його пращура – Павлюка Бута, от він – справжній – чоловік, зрілий у слові, глибокий у помислах своїх, золотий наш хлопчик із посивілою завчасу душею княжого ратника, козацького сотника, лицаря, ченця, бандуриста. Суттю своєю, витоками чоловіцтва він залишився десь там, в історії, де татари, де «обри до обрію синього бігли», де все було реальним, жорстко-жорстоким, де щеміли вечоровою утомою пошрамовані, загрубілі від шаблі та чаші долоні, у часі хижому, де набивали на палі та палили у мідних биках, де носив вітер слово слави, подзвін леза, хрип прохромлених грудей, де бриніли бандури відчаєм і пам’яттю, де рубали руки бандуристам, і де високо-високо, зачепивши гаком рваної раною розпачу струни ребро вселюдського горя, гостро тремтить, замираючи, та не затихаючи – Ігорррррр…
«Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила»…
Він уміє пливти «серцем проти течії Лети», і «втомлена офіціантка» з дивним іменам Історія принесе-таки, хоч як довго довелося її чекати, на засмальцьованій совітській таці зовсім не совітські страви: фаршированого синім Місяцем диявола, підсмажений вогнем дешевої слави шматок глини – майстерно виліплене, та недолуго уживане тіло, а на десерт – золоту орду зір у сметанковому соусі садів та снігів, що «забіліли-заболіли».
«Пуповина відрізана. Ера відходить, як води,
І змиває усе на невічній спіральній путі.»
Пуповина відрізана. Пуповина пульсує. Скільки не обтинай, її биття несе поета туди, де «смута, сум і сон», де «зоря убита кулею-сльозою», туди, де тріщиною по непрозорому склі нашої історії отверзається схрон УПА, а там – усе через рисочку, так близько – життя і смерть. Ця яма – не в землі, вона – в душі, і спалахує:
«Моїх казок нема уже у світі,
цей час не мій і правда не моя,
а вірш мій гріє, та іще не світить
над болем вічним злих душевних ям.»
І мусиш не погодитися – такі рядки і гріють, і світять, і промовляють по обидва боки грані часу й короткої рисочки між датами, бо несуть біль, любов і пам’ять.
Отак і перегукуються на нашій тісній, скутій у просторі й часі планеті поети з динозаврами. А на планеті усього чимало – «гроші, влада», зрада, «моделі, дуелі, медалі», педалі, а далі? Далі – кулі.
«Нехай стріляють.
Але не в спину», -
уже не крик душі, так, побіжне зауваження. Ані сліду віри у можливість людського чину в світі, де «уже років зо сто не живем за законами честі».
І чому його так переклинило на бажанні-необхідності «спокутувати предківський гріх»? Навіщо нормальній людині «слухати голос ранкової зірки»? Ну, який, скажіть, йому зиск «від гітари вертатись до кобзи, від хреста – до меча, до бабів кам’яних, перунів»? Кому вони нині, ті баби й перуни, потрібні? Хіба їх продаси кому оптом? Служи собі, чоловіче, «за гріш», пиши дисертацію, надимай щоки, за це хоч яка-не-яка копійчина на старість капатиме. А він – «я повстану один проти всіх»!
Та куди тобі проти зграї. Схаменися! – хочеться гукнути. А вже не чує, вже ген-ген «за шеломянєм»… І копит не чутно. Так не верхи ж навіть – полетів. І крила – не з фанери лобзиком, і навіть не воском зліплені, бо не Ікар – Ігор.
«Слово поетів падає у ціні». Ігор ствердно ставить крапку. Ікар – знак запитання. Вічність регоче в очі обом.
Вічність регоче словом і з тронів, «низьких, мов плахи», і з конкістадорського «окей», «вау», «куль», якими нині так модно присмачувати порожнечу, та пролунає «чисте і ясне слово чиєсь» оддалеки – і «кров сколихне». А вічність усміхнеться.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І ГОРЕ ІГОРЕВІ
Відлуння віршів
Вірші Ігоря Павлюка… Свіжі. Новонароджені, ще навіть не сповиті пелюшками книжкової сторінки. Ще пульсує рвучко й нервово ниточка, що пов’язує рядки з автором, а тому так страшно й солодко читати. Наче проникаєш туди, куди не кожного кликано. Та кликано ж, бо так звабливо в’ється стежина рядків, так візерунково складаються у вишиванку образів слова, так відверто й приховано зашифрована у літерах спокуса меду й полину… Ступаєш довірливо й необережно – бо легко й манливо мліє маревом «тиша всіх монастирських дзвонів», «моря й золоті пустелі», «легенди старих соборів, стогін жінки і журавля»… Зупиняєшся надовго, пронизаний «історичними вітрами», шукаєш «місце на вічність у небі трави», та прискорюєш крок, бо ж «у кінці тунелю – чорний вхід, а у кінці ствола – моя душа». Прискорюєш – і каєшся, бо вже наступний рядок звихрюється мертвою петлею, збиваючи з ніг:
«Заблудився історичний вітер
У законі бунту і ножа».
І розумієш – вдалося! От він, той Павлюк, в якому нуртує бунтівна душа його пращура – Павлюка Бута, от він – справжній – чоловік, зрілий у слові, глибокий у помислах своїх, золотий наш хлопчик із посивілою завчасу душею княжого ратника, козацького сотника, лицаря, ченця, бандуриста. Суттю своєю, витоками чоловіцтва він залишився десь там, в історії, де татари, де «обри до обрію синього бігли», де все було реальним, жорстко-жорстоким, де щеміли вечоровою утомою пошрамовані, загрубілі від шаблі та чаші долоні, у часі хижому, де набивали на палі та палили у мідних биках, де носив вітер слово слави, подзвін леза, хрип прохромлених грудей, де бриніли бандури відчаєм і пам’яттю, де рубали руки бандуристам, і де високо-високо, зачепивши гаком рваної раною розпачу струни ребро вселюдського горя, гостро тремтить, замираючи, та не затихаючи – Ігорррррр…
«Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила»…
Він уміє пливти «серцем проти течії Лети», і «втомлена офіціантка» з дивним іменам Історія принесе-таки, хоч як довго довелося її чекати, на засмальцьованій совітській таці зовсім не совітські страви: фаршированого синім Місяцем диявола, підсмажений вогнем дешевої слави шматок глини – майстерно виліплене, та недолуго уживане тіло, а на десерт – золоту орду зір у сметанковому соусі садів та снігів, що «забіліли-заболіли».
«Пуповина відрізана. Ера відходить, як води,
І змиває усе на невічній спіральній путі.»
Пуповина відрізана. Пуповина пульсує. Скільки не обтинай, її биття несе поета туди, де «смута, сум і сон», де «зоря убита кулею-сльозою», туди, де тріщиною по непрозорому склі нашої історії отверзається схрон УПА, а там – усе через рисочку, так близько – життя і смерть. Ця яма – не в землі, вона – в душі, і спалахує:
«Моїх казок нема уже у світі,
цей час не мій і правда не моя,
а вірш мій гріє, та іще не світить
над болем вічним злих душевних ям.»
І мусиш не погодитися – такі рядки і гріють, і світять, і промовляють по обидва боки грані часу й короткої рисочки між датами, бо несуть біль, любов і пам’ять.
Отак і перегукуються на нашій тісній, скутій у просторі й часі планеті поети з динозаврами. А на планеті усього чимало – «гроші, влада», зрада, «моделі, дуелі, медалі», педалі, а далі? Далі – кулі.
«Нехай стріляють.
Але не в спину», -
уже не крик душі, так, побіжне зауваження. Ані сліду віри у можливість людського чину в світі, де «уже років зо сто не живем за законами честі».
І чому його так переклинило на бажанні-необхідності «спокутувати предківський гріх»? Навіщо нормальній людині «слухати голос ранкової зірки»? Ну, який, скажіть, йому зиск «від гітари вертатись до кобзи, від хреста – до меча, до бабів кам’яних, перунів»? Кому вони нині, ті баби й перуни, потрібні? Хіба їх продаси кому оптом? Служи собі, чоловіче, «за гріш», пиши дисертацію, надимай щоки, за це хоч яка-не-яка копійчина на старість капатиме. А він – «я повстану один проти всіх»!
Та куди тобі проти зграї. Схаменися! – хочеться гукнути. А вже не чує, вже ген-ген «за шеломянєм»… І копит не чутно. Так не верхи ж навіть – полетів. І крила – не з фанери лобзиком, і навіть не воском зліплені, бо не Ікар – Ігор.
«Слово поетів падає у ціні». Ігор ствердно ставить крапку. Ікар – знак запитання. Вічність регоче в очі обом.
Вічність регоче словом і з тронів, «низьких, мов плахи», і з конкістадорського «окей», «вау», «куль», якими нині так модно присмачувати порожнечу, та пролунає «чисте і ясне слово чиєсь» оддалеки – і «кров сколихне». А вічність усміхнеться.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію