Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Анна Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Анна Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ
ЕТИМОЛОГІЯ ЖАБ
Анна Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ: Роман. – К.: Факт, 2008. – 156 с. – (Сер. ,,Exetptis excipiendis”).
Анна Багряна – одна з найпомітніших письменниць першого літературного покоління ХХІ століття , автор 4-х збірок поезій, тільки в поточному році отримала три нагороди – ,,Коронація слова” – 2008 (ІІІ місце), видавництва ,,Смолоскип” (ІІ місце), Міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Непогана експозиція літературної праці!
Роман ,,Етимологія крові” – колоритна розповідь про життя-буття сучасної жінки. Головна героїня Ярослава (Ярка – так її кликали рідні, коханці та єдина подруга Марта) народилася ще за колишніх радянських часів на Київщині, отже пережила аварію на ЧАЕС, переселення до Києва, про який вона говорить так: ,,А це місто, в якому я живу… воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше”. У цих словах, на мою думку, криється філософія розвитку подальших подій, про які йдеться в романі: безжальне дорослішання героїні, перший сексуальний досвід, часта зміна коханців, втома, нудьга й депресія від повсякденності, що спонукають до мандрів. Героїня – інтелектуалка, сповнена передчуттів розкриття родинної таємниці, мандрує в Карпати, де й починається найцікавіше. Оповідь у романі набуває щільності, сконцентрованості, розпадається на часові паралелі, стає гіллястою, наче смерека, або розгалуженим Черемошем, на березі якого відбуваються основні події середини роману. Таємниця сусідить із таємницею, на таємниці сидить і таємницею поганяє. За авторкою, людські пристрасті не мають ні початку, ні завершення. І тут вона права: люди мало змінюються, вони просто одягають нові костюми і придумують собі нові помилки й нові мрії. Насправді ж, це – старі помилки і старі мрії.
А тепер – про жаб, яких у романі дійсно забагато, вони ,,вискакують” майже на кожній сторінці, де йдеться про потойбічно-відьомські справи. І не тільки: містечко на Гуцульщині, куди прибули наші мандрівниці, до 1962 року дійсно називалося Жаб’є, тепер – Верховина). Такої етимологічно-пізнавальної інформації про цих тварин, гарантую, читач ніде більше не знайде, хіба тільки в спеціалізованих виданнях, але це вже інша історія. А в романі жаба – це символ: ,,Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов’язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу… У Давньому Египті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества… Египетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові…”. Додам, що в романі саме їдло зі жаб рятує від голодної смерті прародичів головної героїні.
Анна Багряна зі сторінок направду цікавого роману намагається пояснити читачам (напевно, й собі також) щось вельми важливе. До відомої аксіоми: всі випадковості, зібрані докупи, являють собою наприкінці людського життя міцний ланцюг закономірностей, письменниця додає своє резюме: навчися читати знаки Долі, й ці випадковості перетворяться в закономірності значно раніше – ще встигнеш пожити в своє задоволення! Що це за знаки такі? Де їх шукати? Анна Багряна вважає, що саме кров – найвпливовіший носій генетики Роду, і неповага до історії, до пам’яті предків – джерело усіх наших бід, як особистих, так і державних.
Родзинкою сюжетного плетива роману я вважаю історію зі золотими кульчиками-півмісяцями: фантазія авторки зблискує золотом без лапок!
У романі рясно філософських (авторських?) одкровень: ,, – Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають”; ,,…смерть – лише початок нового життя…”.
І насамкінець процитую головний висновок Анни Багряної, що звучить без моралізаторства, без агітації, тобто, хочеш – вір, не хочеш – не вір, це твоя справа, шановний читачу: ,,І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров… І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини…”.
Надруковано : "Друг читача" №21 2008
"Літературна Україна" №46 2008
Анна Багряна. ЕТИМОЛОГІЯ КРОВІ: Роман. – К.: Факт, 2008. – 156 с. – (Сер. ,,Exetptis excipiendis”).
Анна Багряна – одна з найпомітніших письменниць першого літературного покоління ХХІ століття , автор 4-х збірок поезій, тільки в поточному році отримала три нагороди – ,,Коронація слова” – 2008 (ІІІ місце), видавництва ,,Смолоскип” (ІІ місце), Міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Непогана експозиція літературної праці!
Роман ,,Етимологія крові” – колоритна розповідь про життя-буття сучасної жінки. Головна героїня Ярослава (Ярка – так її кликали рідні, коханці та єдина подруга Марта) народилася ще за колишніх радянських часів на Київщині, отже пережила аварію на ЧАЕС, переселення до Києва, про який вона говорить так: ,,А це місто, в якому я живу… воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше”. У цих словах, на мою думку, криється філософія розвитку подальших подій, про які йдеться в романі: безжальне дорослішання героїні, перший сексуальний досвід, часта зміна коханців, втома, нудьга й депресія від повсякденності, що спонукають до мандрів. Героїня – інтелектуалка, сповнена передчуттів розкриття родинної таємниці, мандрує в Карпати, де й починається найцікавіше. Оповідь у романі набуває щільності, сконцентрованості, розпадається на часові паралелі, стає гіллястою, наче смерека, або розгалуженим Черемошем, на березі якого відбуваються основні події середини роману. Таємниця сусідить із таємницею, на таємниці сидить і таємницею поганяє. За авторкою, людські пристрасті не мають ні початку, ні завершення. І тут вона права: люди мало змінюються, вони просто одягають нові костюми і придумують собі нові помилки й нові мрії. Насправді ж, це – старі помилки і старі мрії.
А тепер – про жаб, яких у романі дійсно забагато, вони ,,вискакують” майже на кожній сторінці, де йдеться про потойбічно-відьомські справи. І не тільки: містечко на Гуцульщині, куди прибули наші мандрівниці, до 1962 року дійсно називалося Жаб’є, тепер – Верховина). Такої етимологічно-пізнавальної інформації про цих тварин, гарантую, читач ніде більше не знайде, хіба тільки в спеціалізованих виданнях, але це вже інша історія. А в романі жаба – це символ: ,,Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов’язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу… У Давньому Египті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества… Египетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові…”. Додам, що в романі саме їдло зі жаб рятує від голодної смерті прародичів головної героїні.
Анна Багряна зі сторінок направду цікавого роману намагається пояснити читачам (напевно, й собі також) щось вельми важливе. До відомої аксіоми: всі випадковості, зібрані докупи, являють собою наприкінці людського життя міцний ланцюг закономірностей, письменниця додає своє резюме: навчися читати знаки Долі, й ці випадковості перетворяться в закономірності значно раніше – ще встигнеш пожити в своє задоволення! Що це за знаки такі? Де їх шукати? Анна Багряна вважає, що саме кров – найвпливовіший носій генетики Роду, і неповага до історії, до пам’яті предків – джерело усіх наших бід, як особистих, так і державних.
Родзинкою сюжетного плетива роману я вважаю історію зі золотими кульчиками-півмісяцями: фантазія авторки зблискує золотом без лапок!
У романі рясно філософських (авторських?) одкровень: ,, – Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають”; ,,…смерть – лише початок нового життя…”.
І насамкінець процитую головний висновок Анни Багряної, що звучить без моралізаторства, без агітації, тобто, хочеш – вір, не хочеш – не вір, це твоя справа, шановний читачу: ,,І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров… І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини…”.
Надруковано : "Друг читача" №21 2008
"Літературна Україна" №46 2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
