
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.01.27
09:13
Гріховні потяги вирують,
Гудуть, Везувієм бурлять,
Людській душі тюрму мурують
Архітектурою проклять.
Порокам важко опиратись,
Та й хочеться це не усім.
Простіше пристрастям віддатись
Гудуть, Везувієм бурлять,
Людській душі тюрму мурують
Архітектурою проклять.
Порокам важко опиратись,
Та й хочеться це не усім.
Простіше пристрастям віддатись
2021.01.26
21:24
В осені-жінки у погляді сум.
Тільки замало наснаги.
Зносити більше не хоче тортур.
Має до себе повагу.
Дощ накликає: вже скоро сніги
напоготові з вітрами!
Осені треба красиво зійти!
Тільки замало наснаги.
Зносити більше не хоче тортур.
Має до себе повагу.
Дощ накликає: вже скоро сніги
напоготові з вітрами!
Осені треба красиво зійти!
2021.01.26
20:05
Сегодня снова вы кумир.
На утро вы, увы, изгой...
Ах, как прекрасен этот мир
Когда всё это не с тобой.
Служил служивый меломаном…
Подчас и врал, бузил, бухал,
Но как-то встретив Губермана -
На утро вы, увы, изгой...
Ах, как прекрасен этот мир
Когда всё это не с тобой.
Служил служивый меломаном…
Подчас и врал, бузил, бухал,
Но как-то встретив Губермана -
2021.01.26
19:09
А я люблю цю таємничу тишу,
Ту чарівну, магічну вечорінь,
Коли тече крізь мене безгомінь …
Я їй себе для роздумів залишу,
Порину зором в зоряну глибінь.
Нехай пливуть іскристі Зодіаки
Річками світла у мої роки
Ту чарівну, магічну вечорінь,
Коли тече крізь мене безгомінь …
Я їй себе для роздумів залишу,
Порину зором в зоряну глибінь.
Нехай пливуть іскристі Зодіаки
Річками світла у мої роки
2021.01.26
15:10
Гаргульї* крилаті, тремтіння долонь,
тернові сновиддя колючі.
А ніч підливає оливу в вогонь,
палає, пече іще дужче.
Давно б все зітліло, забулось, а ні!
Дуби наді мною кремезні,
гудуть півстоліття, і сниться мені -
стою за блаженством у черзі.
тернові сновиддя колючі.
А ніч підливає оливу в вогонь,
палає, пече іще дужче.
Давно б все зітліло, забулось, а ні!
Дуби наді мною кремезні,
гудуть півстоліття, і сниться мені -
стою за блаженством у черзі.
2021.01.26
13:31
ханайоме
біла квітко сходу
спи
прокинешся
заплачеш немовлям
почують знайдуть схоплять
спи
біла квітко сходу
спи
прокинешся
заплачеш немовлям
почують знайдуть схоплять
спи
2021.01.26
10:37
Вона любила готувати
постійно, навіть уві сні,
як у дитинстві вчила мати!
Лиш у фейсбуці, на стіні…
постійно, навіть уві сні,
як у дитинстві вчила мати!
Лиш у фейсбуці, на стіні…
2021.01.26
10:36
Матуся рідна гарно вишивала,
Радів і я, і сам отець пан-Біг.
А в пам'яті, неначе фотоспалах,
Зринає візерунок-оберіг.
Де хрестики схилися в печалі -
Видніються дубові вже хрести.
І голкою холодною, зі сталі,
Радів і я, і сам отець пан-Біг.
А в пам'яті, неначе фотоспалах,
Зринає візерунок-оберіг.
Де хрестики схилися в печалі -
Видніються дубові вже хрести.
І голкою холодною, зі сталі,
2021.01.26
05:59
Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом первісної привітності,
з медом першої безпорадності.
Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
у придатності, у принадності,
з кредом первісної привітності,
з медом першої безпорадності.
Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
2021.01.25
23:06
А хай там що, чи дощ чи сніг,
Чи чорне, біле… Чи рожеве ,
Чи випадковість, чи то збіг,
Ви не дізнаєтесь, — forever.
Допустим так, допустим - ні?
Кінці з кінцями - варіянти!
Ви де? Ви тут? Ви увісні…
Чи чорне, біле… Чи рожеве ,
Чи випадковість, чи то збіг,
Ви не дізнаєтесь, — forever.
Допустим так, допустим - ні?
Кінці з кінцями - варіянти!
Ви де? Ви тут? Ви увісні…
2021.01.25
21:59
Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкоря
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкоря
2021.01.25
21:03
Я сьогодні простий і сонячний,
А думки – нетривкі, вербальні.
Що ж то буде зі мною поночі?
Жде безсоннячко у вітальні!
Самотина до мене тулиться,
І котельня від комина-вежі
Перекинула через вулицю
А думки – нетривкі, вербальні.
Що ж то буде зі мною поночі?
Жде безсоннячко у вітальні!
Самотина до мене тулиться,
І котельня від комина-вежі
Перекинула через вулицю
2021.01.25
20:29
Ще пролісок не скоро в очі гляне,
Іще снігами повниться земля.
А нині свято юної Тетяни,
Студентства свято, що прийшло здаля.
Сніжинка тане на моїй долоні,
В чужих краях затримались вітри.
Тетянин день - це день моєї доні,
Іще снігами повниться земля.
А нині свято юної Тетяни,
Студентства свято, що прийшло здаля.
Сніжинка тане на моїй долоні,
В чужих краях затримались вітри.
Тетянин день - це день моєї доні,
2021.01.25
20:06
Чи це початок, чи кінець кінця —
Бо цар наш — голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.
Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді — твань болотна.
І забирає українців смерть,
Бо цар наш — голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.
Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді — твань болотна.
І забирає українців смерть,
2021.01.25
20:01
Я не меншина у своїй державі,
Я - гілка роду з глибини століть,
При пісні, мові, танцю і при славі,
Що у ментальність вживлена стоїть.
Я із того великого народу,
Що із усього працю обирав,
Боровся, бився за свою свободу,
Я - гілка роду з глибини століть,
При пісні, мові, танцю і при славі,
Що у ментальність вживлена стоїть.
Я із того великого народу,
Що із усього працю обирав,
Боровся, бився за свою свободу,
2021.01.25
19:25
Гей, слов'янине, голий та босий,-
Ти у храмі стовбичиш дарма.
Там єгови, мойсеї, христоси -
Українців між ними нема.
Пекло й вила чортячі для гоїв,
Та смола прегаряча - не ром.
Ох, земляче, ну що ж ти накоїв,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти у храмі стовбичиш дарма.
Там єгови, мойсеї, христоси -
Українців між ними нема.
Пекло й вила чортячі для гоїв,
Та смола прегаряча - не ром.
Ох, земляче, ну що ж ти накоїв,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.12
2019.11.07
2019.07.12
2019.07.07
2019.04.04
2018.09.05
2018.06.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Оксана Пухонська (1988) /
Поеми
Полинові голоси
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Полинові голоси
Я чекала цей сніг,
Як спасіння своє
І страту,
Йому певно мільйони чи, може, мільярди літ.
Виростають з землі все нові і нові Пілати,
Щоб на древніх хрестах розпинати по черзі світ.
Не людей,
Бо вони воскресати уже не вміють,
Як Христос воскресав,
Як поезія,
Чи пісні.
Заблудилась сльоза на дерев безкінечних віях,
І над хмарами зорям свої небеса тісні.
Ми читаєм по них чиїсь давньолегендні долі,
Може, нам пощастить доспівати їх до кінця,
Щоб злетіти в безодню, п’яніючи від неволі,
Не чекаючи прощення Сина, а чи Отця...
I.
А давай навчимося летіти безкрило разом.
Та це ж зовсім не важко.
Вмирає, як пісня день...
І тепер вже не боляче,
Боляче було зразу...
Тепер вже б від себе вертатися до людей...
Отак виживаєм засмучено і високо...
Ні, ми не воскресаєм, без воскресу легше все ж.
Вмивається даль березово-вічним соком
І час витікає крізь пальці у вічність теж.
Ми вже не живі, але ж ми іще не мертві,
Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь,
Тоді, коли сонце стоятиме ще попереду,
І питиме небо мій білий крилатий кінь.
Давай навчимося...
Давай навчимося разом...
Рокам не до жартів...
Життя їм – полинна мить.
А біль що у грудях – то справді якась зараза...
І так високосно самотність чиясь щемить...
Моя сумота розбавляється із печаллю...
Я п’ю не вино а глибокої ночі кров
В очах висихає Дніпро розіп'ятий даллю
Аж до безкінечності древніх своїх основ...
Ми плакати все ж не навчилися.
Певно воно не варто
Розмінювать душі на мідний банальний гріш.
Я програла себе не тобі, а судьбі у карти
Так, мабуть, буде краще...
Так, певно, буде простіш...
II.
Я ж просив свою осінь чекати моєї страти
На гірких роздоріжжях
Під музику теплих сліз.
Ти мене відпустила у небо чуже літати
Тихим шелестом ночі під шепіт сумних беріз.
Я голгофу шукав, не тебе
Не тебе, не долю.
Я у неї не вірю я вірю лише у мить.
Ти шукала вини, я шукав лиш вина і волі...
А мені наша осінь тобою чогось болить.
Я ростив свою душу неначе сніги останні,
Щоб вона розтопилася легко і без сліду...
Шляхом древньо-чумацьким мені моя пісня стане
Але я ще до себе...
Від себе до себе йду.
Не ставай моїм богом я в нього також не вірю...
Бачиш свічка горить в твоїм храмі... чи не горить.
Я люблю тільки осінь
Вона мені сіро-сіро
І якось безкінечно у небо моє летить...
Листопадово струни впадуть у пожовклі трави,
Щоби хтось замість нас доспівав нас отут колись,
Ми стаємо людьми,
І тепер то не наша справа,
Що над містом здіймається храм журавлем увись, –
Той що ми будували словами своїми, снами...
Ти писала у віршах, а я у твоїх очах...
Я розвіявся димом у космосі між світами,
Щоби стати для когось своїм у чужих світах.
Я просив свою осінь чекати моєї страти,
А вона стала снігом і впала тобі до ніг.
Ти навчила мене не любити, а лиш літати,
Але я не схотів... ні, я просто, мабуть, не зміг.
III.
Я ж любила цей сніг до кінця до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс..
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати глибоко мовчать про все.
Наше місто стає первородно-нетлінно білим,
Коли нас вже нема ні сьогодні, ні завтра ні...
На долоні землі тихо води гіркі сивіли
І сміялося небо в печалі своїй сумній.
Сигаретою місяць погаснув якось під ранок
У густих до нудоти тенетах осінніх хмар.
Ти мені певно Долею, а може Богом даний
Був
Щоб спалити останній отой вівтар,
Який я називала
Чи серцем а чи душею.
Залишається місто...
Над містом останій дим...
Я була до кінця...
Я була до кінця твоєю...
Біль залишився, як результат, як син,
Ненароджений нами, а тільки осіннім парком...
Я стаю своїм небом і падаю в Лети плин.
Хтось на Шляху Чумацькім співає, щойно на старті...
А десь там, на землі, виростає із нас полин...
IV.
Легко падає сніг, ніби карта ляга на долю,
Коли сива ворожка розгадує, власне, нас.
Я із крана нап’юся прісного, як вечір, болю,
А за вікнами небо п’є твій, чи не твій Пегас.
Засинають над містом мої стоголосі луни,
Як Наближення...
Зближення....
Виживу.
Виживу?
Ох!..
Тільки вени глибокі...
І рвуться під снігом струни,
Як високопечальна, напружена мить на двох.
Я сьогодні полин цілував,
Як твоє волосся...
Так гіркаво і кавово терпне у чашці день.
Хтось за нас недомолиться,
недопроклониться
Досі,
Відчуваючи нервами душі моїх пісень.
Нам пороблено зорями не на любов –
На тишу,
Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,
Що поріжуть струну,
А чи серце поріжуть.
Вище
Піднімається вічно-нестримна, космічна сумна трава.
Ти мені не свята,
Я розхлюпав тебе у Лету,
І ніхто не згадає ні імені, ні...
А все ж
Хтось спитає колись так самотньо і каїнно: де ти?
Коли ти полином і вином у мені зростеш.
...Я просив свою осінь...
Та що там було просити...
Затремтіло усе від зимових сумних сивин.
Ти із болем своїм до безсмертя нарешті квити,
А із нього за тебе зростає, як вечір, син...
Мої вени тугі, але память безмежно гостра,
Кров’ю пише мій час, як Єсєнін, останню мить.
Я таки повертаюсь до тебе,
Чи йду у гості...,
Коли місто нарешті, як древні могили, спить.
Чуєш пісня моя лебедино мовчить над світом.
Сніг комусь первородно розкаже про все без слів.
Ти навчила мене не любити –
А лиш горіти,
Я сьогодні до тебе останньої догорів.
Як спасіння своє
І страту,
Йому певно мільйони чи, може, мільярди літ.
Виростають з землі все нові і нові Пілати,
Щоб на древніх хрестах розпинати по черзі світ.
Не людей,
Бо вони воскресати уже не вміють,
Як Христос воскресав,
Як поезія,
Чи пісні.
Заблудилась сльоза на дерев безкінечних віях,
І над хмарами зорям свої небеса тісні.
Ми читаєм по них чиїсь давньолегендні долі,
Може, нам пощастить доспівати їх до кінця,
Щоб злетіти в безодню, п’яніючи від неволі,
Не чекаючи прощення Сина, а чи Отця...
I.
А давай навчимося летіти безкрило разом.
Та це ж зовсім не важко.
Вмирає, як пісня день...
І тепер вже не боляче,
Боляче було зразу...
Тепер вже б від себе вертатися до людей...
Отак виживаєм засмучено і високо...
Ні, ми не воскресаєм, без воскресу легше все ж.
Вмивається даль березово-вічним соком
І час витікає крізь пальці у вічність теж.
Ми вже не живі, але ж ми іще не мертві,
Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь,
Тоді, коли сонце стоятиме ще попереду,
І питиме небо мій білий крилатий кінь.
Давай навчимося...
Давай навчимося разом...
Рокам не до жартів...
Життя їм – полинна мить.
А біль що у грудях – то справді якась зараза...
І так високосно самотність чиясь щемить...
Моя сумота розбавляється із печаллю...
Я п’ю не вино а глибокої ночі кров
В очах висихає Дніпро розіп'ятий даллю
Аж до безкінечності древніх своїх основ...
Ми плакати все ж не навчилися.
Певно воно не варто
Розмінювать душі на мідний банальний гріш.
Я програла себе не тобі, а судьбі у карти
Так, мабуть, буде краще...
Так, певно, буде простіш...
II.
Я ж просив свою осінь чекати моєї страти
На гірких роздоріжжях
Під музику теплих сліз.
Ти мене відпустила у небо чуже літати
Тихим шелестом ночі під шепіт сумних беріз.
Я голгофу шукав, не тебе
Не тебе, не долю.
Я у неї не вірю я вірю лише у мить.
Ти шукала вини, я шукав лиш вина і волі...
А мені наша осінь тобою чогось болить.
Я ростив свою душу неначе сніги останні,
Щоб вона розтопилася легко і без сліду...
Шляхом древньо-чумацьким мені моя пісня стане
Але я ще до себе...
Від себе до себе йду.
Не ставай моїм богом я в нього також не вірю...
Бачиш свічка горить в твоїм храмі... чи не горить.
Я люблю тільки осінь
Вона мені сіро-сіро
І якось безкінечно у небо моє летить...
Листопадово струни впадуть у пожовклі трави,
Щоби хтось замість нас доспівав нас отут колись,
Ми стаємо людьми,
І тепер то не наша справа,
Що над містом здіймається храм журавлем увись, –
Той що ми будували словами своїми, снами...
Ти писала у віршах, а я у твоїх очах...
Я розвіявся димом у космосі між світами,
Щоби стати для когось своїм у чужих світах.
Я просив свою осінь чекати моєї страти,
А вона стала снігом і впала тобі до ніг.
Ти навчила мене не любити, а лиш літати,
Але я не схотів... ні, я просто, мабуть, не зміг.
III.
Я ж любила цей сніг до кінця до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс..
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати глибоко мовчать про все.
Наше місто стає первородно-нетлінно білим,
Коли нас вже нема ні сьогодні, ні завтра ні...
На долоні землі тихо води гіркі сивіли
І сміялося небо в печалі своїй сумній.
Сигаретою місяць погаснув якось під ранок
У густих до нудоти тенетах осінніх хмар.
Ти мені певно Долею, а може Богом даний
Був
Щоб спалити останній отой вівтар,
Який я називала
Чи серцем а чи душею.
Залишається місто...
Над містом останій дим...
Я була до кінця...
Я була до кінця твоєю...
Біль залишився, як результат, як син,
Ненароджений нами, а тільки осіннім парком...
Я стаю своїм небом і падаю в Лети плин.
Хтось на Шляху Чумацькім співає, щойно на старті...
А десь там, на землі, виростає із нас полин...
IV.
Легко падає сніг, ніби карта ляга на долю,
Коли сива ворожка розгадує, власне, нас.
Я із крана нап’юся прісного, як вечір, болю,
А за вікнами небо п’є твій, чи не твій Пегас.
Засинають над містом мої стоголосі луни,
Як Наближення...
Зближення....
Виживу.
Виживу?
Ох!..
Тільки вени глибокі...
І рвуться під снігом струни,
Як високопечальна, напружена мить на двох.
Я сьогодні полин цілував,
Як твоє волосся...
Так гіркаво і кавово терпне у чашці день.
Хтось за нас недомолиться,
недопроклониться
Досі,
Відчуваючи нервами душі моїх пісень.
Нам пороблено зорями не на любов –
На тишу,
Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,
Що поріжуть струну,
А чи серце поріжуть.
Вище
Піднімається вічно-нестримна, космічна сумна трава.
Ти мені не свята,
Я розхлюпав тебе у Лету,
І ніхто не згадає ні імені, ні...
А все ж
Хтось спитає колись так самотньо і каїнно: де ти?
Коли ти полином і вином у мені зростеш.
...Я просив свою осінь...
Та що там було просити...
Затремтіло усе від зимових сумних сивин.
Ти із болем своїм до безсмертя нарешті квити,
А із нього за тебе зростає, як вечір, син...
Мої вени тугі, але память безмежно гостра,
Кров’ю пише мій час, як Єсєнін, останню мить.
Я таки повертаюсь до тебе,
Чи йду у гості...,
Коли місто нарешті, як древні могили, спить.
Чуєш пісня моя лебедино мовчить над світом.
Сніг комусь первородно розкаже про все без слів.
Ти навчила мене не любити –
А лиш горіти,
Я сьогодні до тебе останньої догорів.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Варвара Черезова | 6 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Ванда Нова | 5.25 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію