
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Оксана Пухонська (1988) /
Поеми
Полинові голоси
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Полинові голоси
Я чекала цей сніг,
Як спасіння своє
І страту,
Йому певно мільйони чи, може, мільярди літ.
Виростають з землі все нові і нові Пілати,
Щоб на древніх хрестах розпинати по черзі світ.
Не людей,
Бо вони воскресати уже не вміють,
Як Христос воскресав,
Як поезія,
Чи пісні.
Заблудилась сльоза на дерев безкінечних віях,
І над хмарами зорям свої небеса тісні.
Ми читаєм по них чиїсь давньолегендні долі,
Може, нам пощастить доспівати їх до кінця,
Щоб злетіти в безодню, п’яніючи від неволі,
Не чекаючи прощення Сина, а чи Отця...
I.
А давай навчимося летіти безкрило разом.
Та це ж зовсім не важко.
Вмирає, як пісня день...
І тепер вже не боляче,
Боляче було зразу...
Тепер вже б від себе вертатися до людей...
Отак виживаєм засмучено і високо...
Ні, ми не воскресаєм, без воскресу легше все ж.
Вмивається даль березово-вічним соком
І час витікає крізь пальці у вічність теж.
Ми вже не живі, але ж ми іще не мертві,
Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь,
Тоді, коли сонце стоятиме ще попереду,
І питиме небо мій білий крилатий кінь.
Давай навчимося...
Давай навчимося разом...
Рокам не до жартів...
Життя їм – полинна мить.
А біль що у грудях – то справді якась зараза...
І так високосно самотність чиясь щемить...
Моя сумота розбавляється із печаллю...
Я п’ю не вино а глибокої ночі кров
В очах висихає Дніпро розіп'ятий даллю
Аж до безкінечності древніх своїх основ...
Ми плакати все ж не навчилися.
Певно воно не варто
Розмінювать душі на мідний банальний гріш.
Я програла себе не тобі, а судьбі у карти
Так, мабуть, буде краще...
Так, певно, буде простіш...
II.
Я ж просив свою осінь чекати моєї страти
На гірких роздоріжжях
Під музику теплих сліз.
Ти мене відпустила у небо чуже літати
Тихим шелестом ночі під шепіт сумних беріз.
Я голгофу шукав, не тебе
Не тебе, не долю.
Я у неї не вірю я вірю лише у мить.
Ти шукала вини, я шукав лиш вина і волі...
А мені наша осінь тобою чогось болить.
Я ростив свою душу неначе сніги останні,
Щоб вона розтопилася легко і без сліду...
Шляхом древньо-чумацьким мені моя пісня стане
Але я ще до себе...
Від себе до себе йду.
Не ставай моїм богом я в нього також не вірю...
Бачиш свічка горить в твоїм храмі... чи не горить.
Я люблю тільки осінь
Вона мені сіро-сіро
І якось безкінечно у небо моє летить...
Листопадово струни впадуть у пожовклі трави,
Щоби хтось замість нас доспівав нас отут колись,
Ми стаємо людьми,
І тепер то не наша справа,
Що над містом здіймається храм журавлем увись, –
Той що ми будували словами своїми, снами...
Ти писала у віршах, а я у твоїх очах...
Я розвіявся димом у космосі між світами,
Щоби стати для когось своїм у чужих світах.
Я просив свою осінь чекати моєї страти,
А вона стала снігом і впала тобі до ніг.
Ти навчила мене не любити, а лиш літати,
Але я не схотів... ні, я просто, мабуть, не зміг.
III.
Я ж любила цей сніг до кінця до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс..
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати глибоко мовчать про все.
Наше місто стає первородно-нетлінно білим,
Коли нас вже нема ні сьогодні, ні завтра ні...
На долоні землі тихо води гіркі сивіли
І сміялося небо в печалі своїй сумній.
Сигаретою місяць погаснув якось під ранок
У густих до нудоти тенетах осінніх хмар.
Ти мені певно Долею, а може Богом даний
Був
Щоб спалити останній отой вівтар,
Який я називала
Чи серцем а чи душею.
Залишається місто...
Над містом останій дим...
Я була до кінця...
Я була до кінця твоєю...
Біль залишився, як результат, як син,
Ненароджений нами, а тільки осіннім парком...
Я стаю своїм небом і падаю в Лети плин.
Хтось на Шляху Чумацькім співає, щойно на старті...
А десь там, на землі, виростає із нас полин...
IV.
Легко падає сніг, ніби карта ляга на долю,
Коли сива ворожка розгадує, власне, нас.
Я із крана нап’юся прісного, як вечір, болю,
А за вікнами небо п’є твій, чи не твій Пегас.
Засинають над містом мої стоголосі луни,
Як Наближення...
Зближення....
Виживу.
Виживу?
Ох!..
Тільки вени глибокі...
І рвуться під снігом струни,
Як високопечальна, напружена мить на двох.
Я сьогодні полин цілував,
Як твоє волосся...
Так гіркаво і кавово терпне у чашці день.
Хтось за нас недомолиться,
недопроклониться
Досі,
Відчуваючи нервами душі моїх пісень.
Нам пороблено зорями не на любов –
На тишу,
Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,
Що поріжуть струну,
А чи серце поріжуть.
Вище
Піднімається вічно-нестримна, космічна сумна трава.
Ти мені не свята,
Я розхлюпав тебе у Лету,
І ніхто не згадає ні імені, ні...
А все ж
Хтось спитає колись так самотньо і каїнно: де ти?
Коли ти полином і вином у мені зростеш.
...Я просив свою осінь...
Та що там було просити...
Затремтіло усе від зимових сумних сивин.
Ти із болем своїм до безсмертя нарешті квити,
А із нього за тебе зростає, як вечір, син...
Мої вени тугі, але память безмежно гостра,
Кров’ю пише мій час, як Єсєнін, останню мить.
Я таки повертаюсь до тебе,
Чи йду у гості...,
Коли місто нарешті, як древні могили, спить.
Чуєш пісня моя лебедино мовчить над світом.
Сніг комусь первородно розкаже про все без слів.
Ти навчила мене не любити –
А лиш горіти,
Я сьогодні до тебе останньої догорів.
Як спасіння своє
І страту,
Йому певно мільйони чи, може, мільярди літ.
Виростають з землі все нові і нові Пілати,
Щоб на древніх хрестах розпинати по черзі світ.
Не людей,
Бо вони воскресати уже не вміють,
Як Христос воскресав,
Як поезія,
Чи пісні.
Заблудилась сльоза на дерев безкінечних віях,
І над хмарами зорям свої небеса тісні.
Ми читаєм по них чиїсь давньолегендні долі,
Може, нам пощастить доспівати їх до кінця,
Щоб злетіти в безодню, п’яніючи від неволі,
Не чекаючи прощення Сина, а чи Отця...
I.
А давай навчимося летіти безкрило разом.
Та це ж зовсім не важко.
Вмирає, як пісня день...
І тепер вже не боляче,
Боляче було зразу...
Тепер вже б від себе вертатися до людей...
Отак виживаєм засмучено і високо...
Ні, ми не воскресаєм, без воскресу легше все ж.
Вмивається даль березово-вічним соком
І час витікає крізь пальці у вічність теж.
Ми вже не живі, але ж ми іще не мертві,
Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь,
Тоді, коли сонце стоятиме ще попереду,
І питиме небо мій білий крилатий кінь.
Давай навчимося...
Давай навчимося разом...
Рокам не до жартів...
Життя їм – полинна мить.
А біль що у грудях – то справді якась зараза...
І так високосно самотність чиясь щемить...
Моя сумота розбавляється із печаллю...
Я п’ю не вино а глибокої ночі кров
В очах висихає Дніпро розіп'ятий даллю
Аж до безкінечності древніх своїх основ...
Ми плакати все ж не навчилися.
Певно воно не варто
Розмінювать душі на мідний банальний гріш.
Я програла себе не тобі, а судьбі у карти
Так, мабуть, буде краще...
Так, певно, буде простіш...
II.
Я ж просив свою осінь чекати моєї страти
На гірких роздоріжжях
Під музику теплих сліз.
Ти мене відпустила у небо чуже літати
Тихим шелестом ночі під шепіт сумних беріз.
Я голгофу шукав, не тебе
Не тебе, не долю.
Я у неї не вірю я вірю лише у мить.
Ти шукала вини, я шукав лиш вина і волі...
А мені наша осінь тобою чогось болить.
Я ростив свою душу неначе сніги останні,
Щоб вона розтопилася легко і без сліду...
Шляхом древньо-чумацьким мені моя пісня стане
Але я ще до себе...
Від себе до себе йду.
Не ставай моїм богом я в нього також не вірю...
Бачиш свічка горить в твоїм храмі... чи не горить.
Я люблю тільки осінь
Вона мені сіро-сіро
І якось безкінечно у небо моє летить...
Листопадово струни впадуть у пожовклі трави,
Щоби хтось замість нас доспівав нас отут колись,
Ми стаємо людьми,
І тепер то не наша справа,
Що над містом здіймається храм журавлем увись, –
Той що ми будували словами своїми, снами...
Ти писала у віршах, а я у твоїх очах...
Я розвіявся димом у космосі між світами,
Щоби стати для когось своїм у чужих світах.
Я просив свою осінь чекати моєї страти,
А вона стала снігом і впала тобі до ніг.
Ти навчила мене не любити, а лиш літати,
Але я не схотів... ні, я просто, мабуть, не зміг.
III.
Я ж любила цей сніг до кінця до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс..
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати глибоко мовчать про все.
Наше місто стає первородно-нетлінно білим,
Коли нас вже нема ні сьогодні, ні завтра ні...
На долоні землі тихо води гіркі сивіли
І сміялося небо в печалі своїй сумній.
Сигаретою місяць погаснув якось під ранок
У густих до нудоти тенетах осінніх хмар.
Ти мені певно Долею, а може Богом даний
Був
Щоб спалити останній отой вівтар,
Який я називала
Чи серцем а чи душею.
Залишається місто...
Над містом останій дим...
Я була до кінця...
Я була до кінця твоєю...
Біль залишився, як результат, як син,
Ненароджений нами, а тільки осіннім парком...
Я стаю своїм небом і падаю в Лети плин.
Хтось на Шляху Чумацькім співає, щойно на старті...
А десь там, на землі, виростає із нас полин...
IV.
Легко падає сніг, ніби карта ляга на долю,
Коли сива ворожка розгадує, власне, нас.
Я із крана нап’юся прісного, як вечір, болю,
А за вікнами небо п’є твій, чи не твій Пегас.
Засинають над містом мої стоголосі луни,
Як Наближення...
Зближення....
Виживу.
Виживу?
Ох!..
Тільки вени глибокі...
І рвуться під снігом струни,
Як високопечальна, напружена мить на двох.
Я сьогодні полин цілував,
Як твоє волосся...
Так гіркаво і кавово терпне у чашці день.
Хтось за нас недомолиться,
недопроклониться
Досі,
Відчуваючи нервами душі моїх пісень.
Нам пороблено зорями не на любов –
На тишу,
Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,
Що поріжуть струну,
А чи серце поріжуть.
Вище
Піднімається вічно-нестримна, космічна сумна трава.
Ти мені не свята,
Я розхлюпав тебе у Лету,
І ніхто не згадає ні імені, ні...
А все ж
Хтось спитає колись так самотньо і каїнно: де ти?
Коли ти полином і вином у мені зростеш.
...Я просив свою осінь...
Та що там було просити...
Затремтіло усе від зимових сумних сивин.
Ти із болем своїм до безсмертя нарешті квити,
А із нього за тебе зростає, як вечір, син...
Мої вени тугі, але память безмежно гостра,
Кров’ю пише мій час, як Єсєнін, останню мить.
Я таки повертаюсь до тебе,
Чи йду у гості...,
Коли місто нарешті, як древні могили, спить.
Чуєш пісня моя лебедино мовчить над світом.
Сніг комусь первородно розкаже про все без слів.
Ти навчила мене не любити –
А лиш горіти,
Я сьогодні до тебе останньої догорів.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Варвара Черезова | 6 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Ванда Нова | 5.25 | Майстер-клас / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію