Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.28
16:20
Не плач у день, не голоси із примхи,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.
Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.
Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
2026.09.28
15:55
Я - частинка осіннього міста,
Я - молекула жовтих вітрів.
Мандрівник із душею артиста,
Сам себе на узбіччі зустрів.
Монолог мій навряд чи хтось прийме...
Прочитають, забудуть - і все.
Поринаю в осінні обійми...
Я - молекула жовтих вітрів.
Мандрівник із душею артиста,
Сам себе на узбіччі зустрів.
Монолог мій навряд чи хтось прийме...
Прочитають, забудуть - і все.
Поринаю в осінні обійми...
2026.09.28
15:42
Проходить час крізь пальці, мов пісок.
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і
2026.09.28
15:25
Для нього подеколи Львів був листівкою з кавою,
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.
Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.
Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
2026.09.28
13:55
До підніжжя дістанусь, і вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
2026.09.28
10:05
Влаштували дебош у Пхеньяні
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.
В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.
В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
2026.09.28
07:31
Х. РОЗБИТЕ ДЗЕРКАЛО КРАСИ
Ранок у розкішному домі Клодії, найвідомішої світської левиці Помпей, починався як ритуал поклоніння її власній вроді. Вона сиділа на мармуровому стільці перед великим срібним дзеркалом. Три рабині без у
2026.09.28
06:40
Розцвітає, ніби квітка,
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.
2026.09.28
01:28
Край рідний був місцем полону,
горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.
Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.
Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
2026.09.27
23:39
на тлі віконних рам
і панорам засмучених
ні зовсім не канкан
і не кордебалет
багаторічний хлам
нехитро порядкуючи
повіщо грати як
все рівно програєш
і панорам засмучених
ні зовсім не канкан
і не кордебалет
багаторічний хлам
нехитро порядкуючи
повіщо грати як
все рівно програєш
2026.09.27
20:38
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
2026.09.27
17:09
Наші греблі не «той уже рве»,
про якого ми, може, й не чули.
Рось ридає потоками мулу,
стогне Стугна, Славута реве,
в морі сліз потопає минуле...
і ніхто вже не кличе, не зве
як бувало, аж поки забули.
про якого ми, може, й не чули.
Рось ридає потоками мулу,
стогне Стугна, Славута реве,
в морі сліз потопає минуле...
і ніхто вже не кличе, не зве
як бувало, аж поки забули.
2026.09.27
15:07
У березні тепло таке непевне,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.
Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.
Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
2026.09.27
10:30
Ви все вночі живете, крадучись,
Неначе равлик меншовартісний,
На місяць срібний задивляючись,
Шукаючи камінчик якісний.
Приречено і недовірливо
У темних вербах роси грієте,
Їх, ніби оловом, торкаючись —
Неначе равлик меншовартісний,
На місяць срібний задивляючись,
Шукаючи камінчик якісний.
Приречено і недовірливо
У темних вербах роси грієте,
Їх, ніби оловом, торкаючись —
2026.09.27
07:07
Серед саду яблуня гілляста
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
2026.09.27
06:11
ІХ. ОСТАННІЙ РАХУНОК ЛИХВАРЯ
У тісній, закритій на засуви кімнаті міняйла Каїма, ранок починався зі звуку, який він любив понад усе на світі – тихого, кришталевого дзвону золота. На великому дубовому столі лежали акуратні стовпчики сестерціїв та денар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Аллан По /
Вірші
Ворон
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ворон
В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."
Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.
І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."
В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.
У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.
Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."
Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.
Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!
Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?
А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!
Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"
Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"
Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!
І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!
Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!
І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."
Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.
І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."
В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.
У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.
Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."
Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.
Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!
Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?
А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!
Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"
Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"
Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!
І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!
Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!
І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
