ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:27
Біжу до себе крізь туман...
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Публіцистика
В’ячеслав Липинський
Контекст : «Дзеркало тижня» №14(742) 21—28.04.2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
В’ячеслав Липинський
Поляк за народженням, українець «за вибором»
Віталій ПОНОМАРЬОВ
"Дзеркало тижня"
№14(742) 21—28.04.2009
Серед українських інтелектуалів і політиків ніколи не бракувало українців «за вибором». Досить згадати австрійця Василя Вишиваного (Вільгельм Габсбурґ), грека Василя Капніста, німця Юрія Клена (Освальд Бургардт), кримського татарина Аґатангела Кримського, молдованина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика, росіянина Миколу Хвильового (Фітільов), грузина Миколу Цертелєва (Церетелі) або поляка Вацлава-В’ячеслава Липинського (1882—1931).
На з’їзді гімназичних корпорацій Правобережжя, що відбувся у Києві під час великодніх канікул 1901 року, дев’ятнадцятирічний семикласник Першої київської гімназії Вацлав-В’ячеслав Липинський запропонував об’єднати католицьку і православну корпорації гімназистів в єдину українську територіальну громаду. Делегати не підтримали цієї пропозиції, тому Липинський залишив з’їзд і невдовзі перейшов з католицької гімназичної корпорації до православної.
Вибір на користь українства, зроблений молодим уродженцем села Затурці на Західній Волині Вацлавом Казимировичем Липинським, був зумовлений, за його власним зізнанням, подвійним досвідом. Перший — «одідичений — тобто традиція, яку людина одержує з вихованням». Вихований у польській культурі та європейській традиції, Вацлав-В’ячеслав успадкував також і досвід осілості шляхетського роду Липинських, що походив з Мазовша у пониззі Бугу. У середині ХVIII століття кілька предків Липинського переселилися на Поділля і Волинь і на момент його народження вже цілковито вкорінилися на цих українських землях. У зрілому віці Липинський згадував про культивоване серед представників його роду почуття обов’язку перед своєю землею: «Ґенезою мого українства не був саме становий, козацький романтизм (якого на Волині, в моїм селі, не могло бути), ані усвідомлююча література, якої я не знав, а винесене з виховання домашнього почуття не тільки прав, а й обов’язків супроти народу». До речі, з усієї родини Липинських вибір Вацлава-В’ячеслава найбільше підтримала його «дорога Мама» Кляра з роду Рокицьких.
Інший свій досвід українства — індивідуальний, — молодий Липинський почав набувати ще в останні роки ХІХ століття під час навчання у Першій київській гімназії (нині жовтий корпус Київського університету, що на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Володимирської). Тоді гімназист Липинський належав до українського гуртка, який збирався дома в Марії Требінської. До нього входили, зокрема, філолог Володимир Науменко, меценат Євген Чикаленко, педагог Софія Русова та етнограф Олександр Русов, історики Микола Василенко, Володимир Щербина і Василь Доманицький (згодом саме він приохотив Вацлава Липинського публікувати свої наукові праці українською мовою). Через чверть століття Липинський писав про свій досвід прилучення до українства так: «Величчю своєю, а не брудом, притягнуло мене ще в ранній моїй молодості до себе українство».
Отже, видається цілком природним, що після закінчення гімназії, військової служби у Ризькому драгунському полку і навчання в Ягеллонському університеті в Кракові та Женевському університеті, В’ячеслав Липинський захопився українською історією. Предметом свого дослідження історик вважав Україну в часі, в просторі, в ідеях та діяннях, причому найбільше його цікавили переломні періоди в житті суспільства, коли кожна людина повинна визначити власну ідентичність. Деякі його колеги навіть убачали певні аналогії між інтелектуальною біографією Липинського і долею героя його монографії «Станіслав-Михайло Кричевський» — шляхтича за походженням, чигиринського, а згодом київського полковника Михайла Кричевського, який служив у польському війську, але за часів Хмельниччини перейшов на бік повсталих козаків.
Своїми дослідженнями цієї доби, особливо працями «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі», Липинський започаткував державницьку історичну школу. Тоді в українській історіографії панувала народницька школа на чолі з Михайлом Грушевським, історики якої вважали суб’єктом історичного процесу народні маси, передусім селянство, і вельми негативно ставилися до діяльності держави та політичних еліт. Натомість Липинський першим з українських істориків наголосив на визначальній ролі провідної суспільної верстви (спочатку шляхти, а потім козацтва) у збереженні політичної традиції та ідентичності української спільноти. Він, серед іншого, показав, як під час Хмельниччини шляхтичі, які «покозачились» і перейшли на бік повстанців, привносили у козацьке середовище політичну організованість, навички влади і саму ідею державної самостійності. Відтак саме в середовищі нової еліти, якою стала козацька старшина, стали зароджуватися державні інституції Гетьманщини — насамперед із метою захистити суспільство від анархії та хаосу, бо «без організації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів».
Ще одним здобутком Липинського є теорія модерної нації, яку він почав розробляти також чи не першим серед європейських філософів. На противагу панівному тоді розумінню нації як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою і звичаями, Липинський вважав головною підставою належності людини до нації її почуття «територіального патріотизму» та солідарності з усіма постійними жителями своєї країни: «Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». Власне, такими є всі сучасні політичні нації — спільноти громадян певної країни, які, незалежно від етнічного походження, визнають цю країну своєю, мають спільне бачення її минулого і майбутнього.
Але В’ячеслав Липинський випередив свій час не лише як науковець, а й як політик. Він заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави ще перед Першою світовою війною, коли абсолютна більшість українських інтелектуалів і політиків уважала самостійництво «політичним божевіллям». 1911 року Липинський ініціював створення у Львові Українського інформаційного комітету для пропаганди в Західній Європі ідеї незалежності України. А наступного року він підготував проект організації Союзу визволення України, наголошуючи, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна». Як політолог Липинський вважав державу необхідною умовою буття нації. Як історик він добре знав, що етноси, позбавлені власної державності, асимілювалися й розчинялися в середовищі своїх сусідів. Отже, недаремно співзасновник Української соціал-демократичної робітничої партії Лев Юркевич, знайомий із В’ячеславом Липинським іще по Першій київській гімназії, схарактеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста».
У жовтні 1917 року Липинський опублікував у Лубнах власноруч написану програму Української хліборобсько-демократичної партії, співзасновником якої був. Програма базувалася на двох засадах: державна самостійність України і приватна власність на землю. А майже в ті самі дні у Києві Українська Центральна Рада (УЦР) ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку автономією у складі Російської Федерації і скасувала право приватної власності на землю. Щоправда, на той час Російської Федерації не існувало в природі — керманичі УЦР чудово знали про більшовицький переворот у Петрограді. Згодом у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський серед причин поразки Української революції назвав і політику Центральної Ради: «Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема». УЦР фактично розігнала українізовані військові частини, які складалися з багатьох сотень тисяч вишколених вояків. Військовий секретаріат УЦР у грудні 1917 року так відповів полковнику Павленку, який намагався сформувати національну гвардію: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». Свята віра у соціалістичне «братерство народів» призвела до трагедії Крут і першої окупації частини України більшовиками.
Восени 1917 року Липинський звернувся до Генерального секретаріату (так називався уряд автономної України) по дозвіл сформувати у Полтаві українську кінну військову частину, проте дістав відмову. Її причину сам історик пояснював так: «Для тодішніх провідників нації «пан» та «поміщик», а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був «найсвідоміший Українець» і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов’язок».
Наприкінці червня 1919 року Липинський на знак протесту проти, на його думку, руйнівної для держави політики Директорії, подав у відставку з посади посла УНР у Відні (останнім поштовхом до такого кроку посла Липинського стала страта за вироком військово-польового суду політичного опонента Симона Петлюри — полковника Петра Болбочана). Згодом Липинський у приватному листі висловиться про українських політиків-соціалістів однозначно й лаконічно: «Недержавних свиней в державних орлів перетворити не можна».
Липинський був в опозиції не тільки до соціалістів — він чи не першим з європейських політологів помітив ідейну спорідненість фашизму і комунізму, а інтегральний націоналізм уважав різновидом охлократії. Однак через свої принциповість та ідеалізм Липинський мав конфлікти і непорозуміння не лише з політичними опонентами, а й з однодумцями — приміром із гетьманом Павлом Скоропадським, що його історик уже в еміграції «перевиховав» на самостійника. Мабуть, тому В’ячеслав Липинський так часто відчував себе «чужим тілом» у будь-якому середовищі і не раз нарікав на свою самотність. Він і справді був самотнім у політиці, бо дивився на неї як на лицарське служіння: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».
http://www.dt.ua/3000/3760/65949/
Віталій ПОНОМАРЬОВ
"Дзеркало тижня"
№14(742) 21—28.04.2009
Серед українських інтелектуалів і політиків ніколи не бракувало українців «за вибором». Досить згадати австрійця Василя Вишиваного (Вільгельм Габсбурґ), грека Василя Капніста, німця Юрія Клена (Освальд Бургардт), кримського татарина Аґатангела Кримського, молдованина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика, росіянина Миколу Хвильового (Фітільов), грузина Миколу Цертелєва (Церетелі) або поляка Вацлава-В’ячеслава Липинського (1882—1931).
На з’їзді гімназичних корпорацій Правобережжя, що відбувся у Києві під час великодніх канікул 1901 року, дев’ятнадцятирічний семикласник Першої київської гімназії Вацлав-В’ячеслав Липинський запропонував об’єднати католицьку і православну корпорації гімназистів в єдину українську територіальну громаду. Делегати не підтримали цієї пропозиції, тому Липинський залишив з’їзд і невдовзі перейшов з католицької гімназичної корпорації до православної.
Вибір на користь українства, зроблений молодим уродженцем села Затурці на Західній Волині Вацлавом Казимировичем Липинським, був зумовлений, за його власним зізнанням, подвійним досвідом. Перший — «одідичений — тобто традиція, яку людина одержує з вихованням». Вихований у польській культурі та європейській традиції, Вацлав-В’ячеслав успадкував також і досвід осілості шляхетського роду Липинських, що походив з Мазовша у пониззі Бугу. У середині ХVIII століття кілька предків Липинського переселилися на Поділля і Волинь і на момент його народження вже цілковито вкорінилися на цих українських землях. У зрілому віці Липинський згадував про культивоване серед представників його роду почуття обов’язку перед своєю землею: «Ґенезою мого українства не був саме становий, козацький романтизм (якого на Волині, в моїм селі, не могло бути), ані усвідомлююча література, якої я не знав, а винесене з виховання домашнього почуття не тільки прав, а й обов’язків супроти народу». До речі, з усієї родини Липинських вибір Вацлава-В’ячеслава найбільше підтримала його «дорога Мама» Кляра з роду Рокицьких.
Інший свій досвід українства — індивідуальний, — молодий Липинський почав набувати ще в останні роки ХІХ століття під час навчання у Першій київській гімназії (нині жовтий корпус Київського університету, що на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Володимирської). Тоді гімназист Липинський належав до українського гуртка, який збирався дома в Марії Требінської. До нього входили, зокрема, філолог Володимир Науменко, меценат Євген Чикаленко, педагог Софія Русова та етнограф Олександр Русов, історики Микола Василенко, Володимир Щербина і Василь Доманицький (згодом саме він приохотив Вацлава Липинського публікувати свої наукові праці українською мовою). Через чверть століття Липинський писав про свій досвід прилучення до українства так: «Величчю своєю, а не брудом, притягнуло мене ще в ранній моїй молодості до себе українство».
Отже, видається цілком природним, що після закінчення гімназії, військової служби у Ризькому драгунському полку і навчання в Ягеллонському університеті в Кракові та Женевському університеті, В’ячеслав Липинський захопився українською історією. Предметом свого дослідження історик вважав Україну в часі, в просторі, в ідеях та діяннях, причому найбільше його цікавили переломні періоди в житті суспільства, коли кожна людина повинна визначити власну ідентичність. Деякі його колеги навіть убачали певні аналогії між інтелектуальною біографією Липинського і долею героя його монографії «Станіслав-Михайло Кричевський» — шляхтича за походженням, чигиринського, а згодом київського полковника Михайла Кричевського, який служив у польському війську, але за часів Хмельниччини перейшов на бік повсталих козаків.
Своїми дослідженнями цієї доби, особливо працями «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі», Липинський започаткував державницьку історичну школу. Тоді в українській історіографії панувала народницька школа на чолі з Михайлом Грушевським, історики якої вважали суб’єктом історичного процесу народні маси, передусім селянство, і вельми негативно ставилися до діяльності держави та політичних еліт. Натомість Липинський першим з українських істориків наголосив на визначальній ролі провідної суспільної верстви (спочатку шляхти, а потім козацтва) у збереженні політичної традиції та ідентичності української спільноти. Він, серед іншого, показав, як під час Хмельниччини шляхтичі, які «покозачились» і перейшли на бік повстанців, привносили у козацьке середовище політичну організованість, навички влади і саму ідею державної самостійності. Відтак саме в середовищі нової еліти, якою стала козацька старшина, стали зароджуватися державні інституції Гетьманщини — насамперед із метою захистити суспільство від анархії та хаосу, бо «без організації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів».
Ще одним здобутком Липинського є теорія модерної нації, яку він почав розробляти також чи не першим серед європейських філософів. На противагу панівному тоді розумінню нації як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою і звичаями, Липинський вважав головною підставою належності людини до нації її почуття «територіального патріотизму» та солідарності з усіма постійними жителями своєї країни: «Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». Власне, такими є всі сучасні політичні нації — спільноти громадян певної країни, які, незалежно від етнічного походження, визнають цю країну своєю, мають спільне бачення її минулого і майбутнього.
Але В’ячеслав Липинський випередив свій час не лише як науковець, а й як політик. Він заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави ще перед Першою світовою війною, коли абсолютна більшість українських інтелектуалів і політиків уважала самостійництво «політичним божевіллям». 1911 року Липинський ініціював створення у Львові Українського інформаційного комітету для пропаганди в Західній Європі ідеї незалежності України. А наступного року він підготував проект організації Союзу визволення України, наголошуючи, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна». Як політолог Липинський вважав державу необхідною умовою буття нації. Як історик він добре знав, що етноси, позбавлені власної державності, асимілювалися й розчинялися в середовищі своїх сусідів. Отже, недаремно співзасновник Української соціал-демократичної робітничої партії Лев Юркевич, знайомий із В’ячеславом Липинським іще по Першій київській гімназії, схарактеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста».
У жовтні 1917 року Липинський опублікував у Лубнах власноруч написану програму Української хліборобсько-демократичної партії, співзасновником якої був. Програма базувалася на двох засадах: державна самостійність України і приватна власність на землю. А майже в ті самі дні у Києві Українська Центральна Рада (УЦР) ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку автономією у складі Російської Федерації і скасувала право приватної власності на землю. Щоправда, на той час Російської Федерації не існувало в природі — керманичі УЦР чудово знали про більшовицький переворот у Петрограді. Згодом у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський серед причин поразки Української революції назвав і політику Центральної Ради: «Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема». УЦР фактично розігнала українізовані військові частини, які складалися з багатьох сотень тисяч вишколених вояків. Військовий секретаріат УЦР у грудні 1917 року так відповів полковнику Павленку, який намагався сформувати національну гвардію: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». Свята віра у соціалістичне «братерство народів» призвела до трагедії Крут і першої окупації частини України більшовиками.
Восени 1917 року Липинський звернувся до Генерального секретаріату (так називався уряд автономної України) по дозвіл сформувати у Полтаві українську кінну військову частину, проте дістав відмову. Її причину сам історик пояснював так: «Для тодішніх провідників нації «пан» та «поміщик», а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був «найсвідоміший Українець» і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов’язок».
Наприкінці червня 1919 року Липинський на знак протесту проти, на його думку, руйнівної для держави політики Директорії, подав у відставку з посади посла УНР у Відні (останнім поштовхом до такого кроку посла Липинського стала страта за вироком військово-польового суду політичного опонента Симона Петлюри — полковника Петра Болбочана). Згодом Липинський у приватному листі висловиться про українських політиків-соціалістів однозначно й лаконічно: «Недержавних свиней в державних орлів перетворити не можна».
Липинський був в опозиції не тільки до соціалістів — він чи не першим з європейських політологів помітив ідейну спорідненість фашизму і комунізму, а інтегральний націоналізм уважав різновидом охлократії. Однак через свої принциповість та ідеалізм Липинський мав конфлікти і непорозуміння не лише з політичними опонентами, а й з однодумцями — приміром із гетьманом Павлом Скоропадським, що його історик уже в еміграції «перевиховав» на самостійника. Мабуть, тому В’ячеслав Липинський так часто відчував себе «чужим тілом» у будь-якому середовищі і не раз нарікав на свою самотність. Він і справді був самотнім у політиці, бо дивився на неї як на лицарське служіння: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».
http://www.dt.ua/3000/3760/65949/
Контекст : «Дзеркало тижня» №14(742) 21—28.04.2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"М.Сидоржевський «Кастрати ніколи не любили тих, хто може»"
• Перейти на сторінку •
"Тема №13. Весна і літо!"
• Перейти на сторінку •
"Тема №13. Весна і літо!"
Про публікацію