ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Євген Федчук
2025.07.03 21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.

Іван Потьомкін
2025.07.03 21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому

С М
2025.07.03 10:35
поки ти сковзаєш до царства снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій

у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі

Юрій Гундарєв
2025.07.03 08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу

Віктор Кучерук
2025.07.03 05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,

Юрій Лазірко
2025.07.02 17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,

Віктор Кучерук
2025.07.02 05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.

Юрій Лазірко
2025.07.02 03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,

Федір Паламар
2025.07.01 23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –

Леся Горова
2025.07.01 22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,

Борис Костиря
2025.07.01 21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.

Данько Фарба
2025.07.01 21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручни

Іван Потьомкін
2025.07.01 13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Віктор Кучерук
2025.07.01 12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої

Світлана Пирогова
2025.07.01 10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Пекун Олексій
2025.04.24

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Іван Кушнір
2023.11.22

Олена Мос
2023.02.21

Зоя Бідило
2023.02.18

Олег Герман
2022.12.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Публіцистика

 В’ячеслав Липинський
Образ твору Поляк за народженням, українець «за вибором»

Віталій ПОНОМАРЬОВ

"Дзеркало тижня"
№14(742) 21—28.04.2009

    Серед українських інтелектуалів і політиків ніколи не бракувало українців «за вибором». Досить згадати австрійця Василя Вишиваного (Вільгельм Габсбурґ), грека Василя Капніста, німця Юрія Клена (Освальд Бургардт), кримського татарина Аґатангела Кримського, молдованина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика, росіянина Миколу Хвильового (Фітільов), грузина Миколу Цертелєва (Церетелі) або поляка Вацлава-В’ячеслава Липинського (1882—1931).

        На з’їзді гімназичних корпорацій Правобережжя, що відбувся у Києві під час великодніх канікул 1901 року, дев’ятнадцятиріч­ний семикласник Першої київської гімназії Вацлав-В’ячеслав Липинський запропонував об’єд­нати католицьку і православну корпорації гімназистів в єдину українську територіальну громаду. Делегати не підтримали цієї пропозиції, тому Липинський залишив з’їзд і невдовзі перейшов з католицької гімназичної корпорації до православної.

    Вибір на користь українства, зроблений молодим уродженцем села Затурці на Західній Волині Вацлавом Казимировичем Ли­пинсь­ким, був зумовлений, за його власним зізнанням, подвійним досвідом. Перший — «одідичений — тобто традиція, яку людина одержує з вихованням». Ви­хований у польській культурі та європейській традиції, Вацлав-В’ячеслав успадкував також і досвід осілості шляхетського роду Липинських, що походив з Мазовша у пониззі Бугу. У середині ХVIII століття кілька предків Ли­пинського переселилися на Поділ­ля і Волинь і на момент його народження вже цілковито вкорінилися на цих українських землях. У зрілому віці Липинський згадував про культивоване серед представників його роду почуття обов’язку перед своєю землею: «Ґенезою мого українства не був саме становий, козацький романтизм (якого на Волині, в моїм селі, не могло бути), ані усвідомлююча література, якої я не знав, а винесене з виховання домашнього почуття не тільки прав, а й обо­в’язків супроти народу». До речі, з усієї родини Липинських вибір Вацлава-В’ячеслава найбільше підтримала його «дорога Мама» Кляра з роду Рокицьких.

   Інший свій досвід українства — індивідуальний, — молодий Липинський почав набувати ще в останні роки ХІХ століття під час навчання у Першій київській гімназії (нині жовтий корпус Київського університету, що на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Володимирської). Тоді гімназист Липинський належав до українського гуртка, який збирався дома в Марії Требінської. До нього входили, зокрема, філолог Володимир Науменко, меценат Євген Чикаленко, педагог Софія Русова та етнограф Олек­сандр Русов, історики Микола Ва­силенко, Володимир Щербина і Василь Доманицький (згодом саме він приохотив Вацлава Ли­пинського публікувати свої наукові праці українською мовою). Через чверть століття Липинський писав про свій досвід прилучення до українства так: «Величчю своєю, а не брудом, притягнуло мене ще в ранній моїй молодості до себе українство».

   Отже, видається цілком природним, що після закінчення гімназії, військової служби у Ризь­кому драгунському полку і навчання в Ягеллонському університеті в Кракові та Женевському університеті, В’ячеслав Липинський захопився українською історією. Предметом свого дослідження історик вважав Україну в часі, в просторі, в ідеях та діяннях, причому найбільше його цікавили переломні періоди в житті суспільства, коли кожна людина повинна визначити власну ідентичність. Деякі його колеги навіть убачали певні аналогії між інтелектуальною біографією Ли­пинського і долею героя його монографії «Станіслав-Михайло Кричевський» — шляхтича за походженням, чигиринського, а зго­дом київського полковника Ми­хайла Кричевського, який служив у польському війську, але за часів Хмельниччини перейшов на бік повсталих козаків.

   Своїми дослідженнями цієї доби, особливо працями «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі», Липинський започаткував дер­жавницьку історичну школу. То­ді в українській історіографії панувала народницька школа на чолі з Михайлом Грушевським, історики якої вважали суб’єктом історичного процесу народні маси, передусім селянство, і вельми негативно ставилися до діяльнос­ті держави та політичних еліт. Натомість Липинський першим з українських істориків наголосив на визначальній ролі провідної суспільної верстви (спочатку шлях­ти, а потім козацтва) у збере­женні політичної традиції та ідентичності української спільноти. Він, серед іншого, показав, як під час Хмельниччини шляхтичі, які «покозачились» і перейшли на бік повстанців, привносили у козацьке середовище політичну організованість, навички влади і саму ідею державної самостійності. Відтак саме в середовищі нової еліти, якою стала козацька старшина, стали зароджуватися державні інституції Гетьманщини — насамперед із метою захистити суспільство від анархії та хаосу, бо «без організації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів».

   Ще одним здобутком Ли­пинсь­кого є теорія модерної нації, яку він почав розробляти також чи не першим серед європейських філософів. На противагу панівному тоді розумінню нації як етнічної спільноти, об’єд­наної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою і звичаями, Липинський вважав головною підставою належності людини до нації її почуття «територіального патріотизму» та солідарності з усіма постійними жителями своєї країни: «Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». Власне, такими є всі сучасні політичні нації — спільноти громадян певної країни, які, незалежно від етнічного походження, визнають цю країну своєю, мають спільне бачення її минулого і майбутнього.

   Але В’ячеслав Липинський випередив свій час не лише як науковець, а й як політик. Він заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави ще перед Першою світовою війною, коли абсолютна більшість українських інтелектуалів і політиків уважала самостійництво «політичним божевіллям». 1911 року Липинський ініціював створення у Львові Українського інформаційного комітету для пропаганди в Західній Європі ідеї незалежності України. А наступного року він підготував проект організації Союзу визволення Ук­раїни, наголошуючи, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна». Як політолог Липинський вважав державу необхідною умовою буття нації. Як історик він добре знав, що етноси, позбавлені власної державності, асимілювалися й розчинялися в середовищі своїх сусідів. Отже, недаремно співзасновник Української соціал-демократичної робітничої пар­тії Лев Юркевич, знайомий із В’ячеславом Липинським іще по Першій київській гімназії, схарактеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста».

   У жовтні 1917 року Липинський опублікував у Лубнах власноруч написану програму Україн­ської хліборобсько-демократичної партії, співзасновником якої був. Програма базувалася на двох засадах: державна самостійність України і приватна власність на землю. А майже в ті самі дні у Києві Українська Централь­на Рада (УЦР) ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку автономією у складі Російської Федерації і скасувала право приватної власності на землю. Що­правда, на той час Російської Фе­дерації не існувало в природі — керманичі УЦР чудово знали про більшовицький переворот у Петрограді. Згодом у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський серед причин поразки Ук­раїнської революції назвав і політику Центральної Ради: «Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема». УЦР фактично розігнала українізовані військові частини, які складалися з багатьох сотень тисяч вишколених вояків. Військо­вий секретаріат УЦР у грудні 1917 року так відповів полковнику Павленку, який намагався сформувати національну гвардію: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». Свята віра у соціалістичне «братерство народів» призвела до трагедії Крут і першої окупації частини України більшовиками.

   Восени 1917 року Липинський звернувся до Генерального секретаріату (так називався уряд автономної України) по дозвіл сформувати у Полтаві українську кінну військову частину, проте дістав відмову. Її причину сам історик пояснював так: «Для тодішніх провідників нації «пан» та «поміщик», а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був «найсвідоміший Українець» і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов’язок».

   Наприкінці червня 1919 року Липинський на знак протесту проти, на його думку, руйнівної для держави політики Директорії, подав у відставку з посади посла УНР у Відні (останнім поштовхом до такого кроку посла Ли­пинського стала страта за вироком військово-польового суду політичного опонента Симона Петлюри — полковника Петра Болбочана). Згодом Липинський у при­ватному листі висловиться про українських політиків-соціалістів однозначно й лаконічно: «Недержав­них свиней в державних орлів перетворити не можна».

   Липинський був в опозиції не тільки до соціалістів — він чи не першим з європейських політологів помітив ідейну спорідненість фашизму і комунізму, а інтегральний націоналізм уважав різновидом охлократії. Однак через свої принциповість та ідеалізм Липинський мав конфлікти і непорозуміння не лише з політичними опонентами, а й з однодумцями — приміром із гетьманом Павлом Скоропадсь­ким, що його історик уже в еміграції «перевиховав» на самостійника. Мабуть, тому В’ячеслав Липинський так часто відчував себе «чужим тілом» у будь-якому середовищі і не раз нарікав на свою самотність. Він і справді був самотнім у політиці, бо дивив­ся на неї як на лицарське служіння: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мов­ляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Ук­раїнці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».

http://www.dt.ua/3000/3760/65949/

Контекст : «Дзеркало тижня» №14(742) 21—28.04.2009


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2009-04-21 11:48:07
Переглядів сторінки твору 3182
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми Культурологічна тематика
Довкола відомих персон
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній