Ти ж розумієш, нема тут секрету:
справжній рукопис лиш той не згорає,
що, запалавши від серця поета
світом мандрує, серця зігріває.
Те, що пропало – то Воланду в руки.
«Люди як люди» - спокійно промовить
він, прочитавши про щастя і муки
й тихо зітхне… Азазело уловить
сум в тім зітханні: хворе коліно
мабуть, турбує, й нічого нового
в світі не сталось, а він же на зміни
вічність чекає. Що людям до того?
Світ свій міняючи люди незмінні:
завжди лишаються грішно-святими,
і прикрашають ці божі створіння
навіть гріховне словами своїми.
Той, хто читає не вірші, а душі,
слів не сприймає, не рівних до вчинку.
Вірші за сутністю схожі на рюші,
спіднє якими прикрашено жінки.
Справжнє – приховане, дійсно вагоме –
виважить той, чия вічна робота -
розподіляти на біле і чорне
сірість людську і шукати чесноти.
Тож сумувати, втрачаючи вірша,
мабуть, не варто, бо то лиш прикраса:
як загубилась, то створиться інша.
Люди – на іграшках схиблена раса.
Майстра беззахисність, гріх Маргарити,
тон задають крикуни новомодні,
сутність пластунська ідей «Масоліту» -
все це існує, на жаль, і сьогодні.
Воланд, можливо, вже з глузду би з’їхав –
одноманітність гріхів убиває.
Але існує для нього ще втіха:
серце людське час від часу палає
словом, відверто подібним до вчинку,
вчинком, подібним до Божого слова.
Й тане у чорному серці крижинка
від сподівань на можливість нового
розвитку дії у вічнім спектаклі:
крок чи півкроку ще зроблять до Бога
в мить існування свого люди вкляклі,
шлях і йому скоротивши до Нього…
***
Знаєш, мені трохи сумно від того,
що я не здатна до віри у Бога.