
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2021.04.10
10:39
Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет
Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
2021.04.10
08:53
І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і танки, і танки...
але хоча би наголосу ради,
2021.04.10
07:24
Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.
Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
2021.04.10
04:30
Зорею у холодні роси,
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
у ще незорані поля,
де перших квітів суголосся
леліє на зорі земля…
Пішла душа у шлях небесний,
осиротивши рідний дім.
Хай світлі спогади не скреснуть
2021.04.09
20:09
У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…
У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
2021.04.09
16:29
Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка тарантела
перестала звучать…
2021.04.09
12:57
Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.
Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
2021.04.09
11:14
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?
2021.04.09
09:33
Хтось сильний правдою, а хтось – побрехеньками.
Хто дивиться на світ поганим оком, погане й бачить.
Влада без корупції, як холодець без хрону.
Не важливо, якої породи пташка. Головне, аби її яйця приносили прибуток.
Любов за гроші – продажніст
2021.04.09
08:36
На Покрову, я поспішала в Романів до мами на її День народження. На трасі, біля метро Житомирська, стояла вервечка маршруток. Я заглянула в салон, потрібної мені, і побачила єдине порожнє місце, біля водія.
- Це сидіння вільне? Чи можна тут присісти?, -
2021.04.09
06:06
«Спасителі» крокують по землі
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
у колір крові їх криваві стяги.
Де підлість править не чекай відваги.
Убивці смерть смакують у кремлі.
Вони ідуть на захід і на схід…
Вбивають просто так, заради втіхи.
З убитих тіл течуть криваві ріки,
2021.04.08
23:18
врешті яка різниця коли вона голосна
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
стає принишклою і мовчки іде додому
коли слово чує різке то планета їй затісна
а може у неї сьогодні нестримно боліли скроні
а може не треба під ребра пускати дим
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає
2021.04.08
21:22
Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Н
2021.04.08
12:51
Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.
І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
2021.04.08
12:45
Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.
А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
2021.04.08
08:49
«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
2016.03.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Сергій Пантюк. Смак Бога
Поки Бог у відпустці…
Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. – К.: Видавництво Романенка «Маузер»,2009.– 80 с.
Поет Сергій Пантюк у збірці поезій, про яку йдеться, прагне створити, а, точніше, підтвердити міф про себе, як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Епатаж – роз’яснює словник, – це продуманий скандальний вибрик, чи шокуюча поведінка, що суперечить загальноприйнятим у суспільстві нормам. Норма для поета Сергія Пантюка – зухвалість, бунт, чи мистецька гра, що створює художній світ за краєм повсякденності? Думаю, що останнього більше. Поезія Сергія Пантюка – літературний факт виходу за межі з позиції гри, свідомо провокаційної та, одночасно, творчої й вільної. Сергій Пантюк не перший, у нього попередників – легіон. Уперше скандал, як необхідний елемент мистецького епатажу (epater – франц. – приголомшувати, викликати подив), використали модерністи та їх багаточисельні послідовники. Згадаймо хоча би Казиміра Малевича з його «Чорним квадратом», сюрреаліста Сальвадора Далі, футуристів із їхнім лозунгом «Без нахабності нема шедеврів», Володимира Маяковського (багато ще імен можна назвати).
До чого я веду? Домінування ігрової основи – тільки одна з граней артистизму Сергія Пантюка. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча засоби поетичного виявлення більше характерні для модерної естетики. Це, насамперед, повний скепсис у висловлюваннях, іронія: у кожному конкретному вірші ми маємо справу з художньою деформацією реальності та її перетворенням у реальність міфопоетичну. Це – абстрактне, асоціативне, нелінійне мислення, що подає доволі незвичні ракурси звичних образів української поезії, вивільнює нервову енергетику слова. Наприклад, вельми показова багатоаспектність словообразу хрести: римуючи хрести-хвости, поет уникає як псевдопафосної обтічності, так і надокучливої риторики; римуючи хрести-берести, оголяє дохристиянське коріння української міфопоетики («мене завжди кумарили хрести… закляття на обривках берести», С. 5).
Коли у віршах сучасних поетів я зустрічаю ім’я Бога, то зосереджуюсь і внутрішньо напружуюсь, бо сьогодні це одна з найпростіших форм передачи спрощених уявлень та емоційної бідності, себто, фальсифікат поезії. У Сергія Пантюка – визивний, парадоксальний, сміливий діапазон використання імені Бога: «Мій Бог гірчить на пальцях, як полин (…) мабуть, мій Бог забув, що сатана / Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! / Запевне краще радитися з ніччю (…) Я насобачився, я бачив / В очах Ісуса сірий лід!».
Вірш – «Він біс – і геть не боїться / настирливих вигуків «біс!» / Гідно, рішуче, з апломбом / виносить себе на сцену – зачаття, народження, смерті, / зриваючи оплески й душі» (С. 30), – пряма алюзія зі знаменитими Куплетами Мефістофеля (опера «Фауст» Ш. Гуно за Й. В. Ґете) «Сатана там править бал… Люди гинуть за метал».
А наступний цитатний колаж (прошу вибачення у пана Сергія за сваволю!): «на чортячім роздоріжжі (…) між пеклом і раєм вибір надто смішний (…) І на дорозі – білі чортенята, / І на порозі – чорні янголята, / і всі люстерка радісно-криві (…) замотлошить, закрутить (…) розковбасить (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) А довкола багнючить та сама земля, / І та сама собача дорога! (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…» – майже повна ремінісценція біблійного вчення про жахи потойбічного життя у пеклі. Боязнь пекла – характерна риса культури середньовіччя, і саме зображення пекла і пекельних мук принесло у свій час успіх геніальному Данте (Стендаль. «Расин і Шекспір. Вибрані думки»). На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло сьогобічне. Щось та відпустка у Бога задовга!
Оригінальний стиль не заперечує волі вислову, захоплення течією думок, образів, але бажано не виходити за межу природності – йдеться про періодичне западання поета в еротоманію: про ерекцію меча вже згадувалося; «Хвиля усмак лизне берега млявий клітор… Ще секунда – й земля орґастично застогне, / Поглинаючи хвилі Господньої сперми». Можна зрозуміти початкуючих поетів, бо їм то видається неабиякою сміливістю, але цей модний гріх чи гріховна мода (навіть не знаю, як точніше висловитись) Сергієві Пантюкові не пасує! Скажу навіть більше – авторові непересічних віршів, як от «Різдво у Сокільці», «Сонет для Війона», «Післякризове безсоння», «Три тополі бачу віддаля», «Мій вірше…», «Нічого надзвичайного не сталося», – прийшла пора міняти імідж поета скандального на імідж поета справжнього! Натуралістично-еротичні модуляції замінити на тонкощі поета-естета, котрий шанує витончене, елегантне, вишукане слово. Певний естетичний прорахунок – використання діалектних лексем (мнясо, ябко, шляк нас не потрафить, розмацьканих, розфляцкати), котрі роблять чудову мову поета дещо «макаронічною» та додають псевдомісцевої колоритності. А навіщо?
У п’яти розділах невеликої книжки автор умістив різностильові вірші: сонети, присвяти, жахливчики, паліндроми, гримаски, скоромовки. Особливий розділ – «Недовірші», тобто вірші незавершені, але, на мій смак, деякі з них вартують уважного прочитання й, відповідно, пошанівку: «Втікаю від марень і спогадів. / А сонцю пора до сповіді / перед туманами, нами, іншими світами…». Золоті слова! Час від часу до сповіді пора не тільки сонцю, чи місяцю, а й поетові Сергію Пантюку разом із читачами!
Надруковано : ЛУ №33-2009,Київська Русь № 5-6 2009
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сергій Пантюк. Смак Бога
Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. – К.: Видавництво Романенка «Маузер»,2009.– 80 с.
Поет Сергій Пантюк у збірці поезій, про яку йдеться, прагне створити, а, точніше, підтвердити міф про себе, як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Епатаж – роз’яснює словник, – це продуманий скандальний вибрик, чи шокуюча поведінка, що суперечить загальноприйнятим у суспільстві нормам. Норма для поета Сергія Пантюка – зухвалість, бунт, чи мистецька гра, що створює художній світ за краєм повсякденності? Думаю, що останнього більше. Поезія Сергія Пантюка – літературний факт виходу за межі з позиції гри, свідомо провокаційної та, одночасно, творчої й вільної. Сергій Пантюк не перший, у нього попередників – легіон. Уперше скандал, як необхідний елемент мистецького епатажу (epater – франц. – приголомшувати, викликати подив), використали модерністи та їх багаточисельні послідовники. Згадаймо хоча би Казиміра Малевича з його «Чорним квадратом», сюрреаліста Сальвадора Далі, футуристів із їхнім лозунгом «Без нахабності нема шедеврів», Володимира Маяковського (багато ще імен можна назвати).
До чого я веду? Домінування ігрової основи – тільки одна з граней артистизму Сергія Пантюка. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча засоби поетичного виявлення більше характерні для модерної естетики. Це, насамперед, повний скепсис у висловлюваннях, іронія: у кожному конкретному вірші ми маємо справу з художньою деформацією реальності та її перетворенням у реальність міфопоетичну. Це – абстрактне, асоціативне, нелінійне мислення, що подає доволі незвичні ракурси звичних образів української поезії, вивільнює нервову енергетику слова. Наприклад, вельми показова багатоаспектність словообразу хрести: римуючи хрести-хвости, поет уникає як псевдопафосної обтічності, так і надокучливої риторики; римуючи хрести-берести, оголяє дохристиянське коріння української міфопоетики («мене завжди кумарили хрести… закляття на обривках берести», С. 5).
Коли у віршах сучасних поетів я зустрічаю ім’я Бога, то зосереджуюсь і внутрішньо напружуюсь, бо сьогодні це одна з найпростіших форм передачи спрощених уявлень та емоційної бідності, себто, фальсифікат поезії. У Сергія Пантюка – визивний, парадоксальний, сміливий діапазон використання імені Бога: «Мій Бог гірчить на пальцях, як полин (…) мабуть, мій Бог забув, що сатана / Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! / Запевне краще радитися з ніччю (…) Я насобачився, я бачив / В очах Ісуса сірий лід!».
Вірш – «Він біс – і геть не боїться / настирливих вигуків «біс!» / Гідно, рішуче, з апломбом / виносить себе на сцену – зачаття, народження, смерті, / зриваючи оплески й душі» (С. 30), – пряма алюзія зі знаменитими Куплетами Мефістофеля (опера «Фауст» Ш. Гуно за Й. В. Ґете) «Сатана там править бал… Люди гинуть за метал».
А наступний цитатний колаж (прошу вибачення у пана Сергія за сваволю!): «на чортячім роздоріжжі (…) між пеклом і раєм вибір надто смішний (…) І на дорозі – білі чортенята, / І на порозі – чорні янголята, / і всі люстерка радісно-криві (…) замотлошить, закрутить (…) розковбасить (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) А довкола багнючить та сама земля, / І та сама собача дорога! (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…» – майже повна ремінісценція біблійного вчення про жахи потойбічного життя у пеклі. Боязнь пекла – характерна риса культури середньовіччя, і саме зображення пекла і пекельних мук принесло у свій час успіх геніальному Данте (Стендаль. «Расин і Шекспір. Вибрані думки»). На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло сьогобічне. Щось та відпустка у Бога задовга!
Оригінальний стиль не заперечує волі вислову, захоплення течією думок, образів, але бажано не виходити за межу природності – йдеться про періодичне западання поета в еротоманію: про ерекцію меча вже згадувалося; «Хвиля усмак лизне берега млявий клітор… Ще секунда – й земля орґастично застогне, / Поглинаючи хвилі Господньої сперми». Можна зрозуміти початкуючих поетів, бо їм то видається неабиякою сміливістю, але цей модний гріх чи гріховна мода (навіть не знаю, як точніше висловитись) Сергієві Пантюкові не пасує! Скажу навіть більше – авторові непересічних віршів, як от «Різдво у Сокільці», «Сонет для Війона», «Післякризове безсоння», «Три тополі бачу віддаля», «Мій вірше…», «Нічого надзвичайного не сталося», – прийшла пора міняти імідж поета скандального на імідж поета справжнього! Натуралістично-еротичні модуляції замінити на тонкощі поета-естета, котрий шанує витончене, елегантне, вишукане слово. Певний естетичний прорахунок – використання діалектних лексем (мнясо, ябко, шляк нас не потрафить, розмацьканих, розфляцкати), котрі роблять чудову мову поета дещо «макаронічною» та додають псевдомісцевої колоритності. А навіщо?
У п’яти розділах невеликої книжки автор умістив різностильові вірші: сонети, присвяти, жахливчики, паліндроми, гримаски, скоромовки. Особливий розділ – «Недовірші», тобто вірші незавершені, але, на мій смак, деякі з них вартують уважного прочитання й, відповідно, пошанівку: «Втікаю від марень і спогадів. / А сонцю пора до сповіді / перед туманами, нами, іншими світами…». Золоті слова! Час від часу до сповіді пора не тільки сонцю, чи місяцю, а й поетові Сергію Пантюку разом із читачами!
Надруковано : ЛУ №33-2009,Київська Русь № 5-6 2009
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Джованні Бокаччо. Декамерон. Інтерпретація В. Шкляра."
• Перейти на сторінку •
"Петро Сорока. Знак серця: Денники 2008 року"
• Перейти на сторінку •
"Петро Сорока. Знак серця: Денники 2008 року"
Про публікацію