
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Сергій Пантюк. Смак Бога
Поки Бог у відпустці…
Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. – К.: Видавництво Романенка «Маузер»,2009.– 80 с.
Поет Сергій Пантюк у збірці поезій, про яку йдеться, прагне створити, а, точніше, підтвердити міф про себе, як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Епатаж – роз’яснює словник, – це продуманий скандальний вибрик, чи шокуюча поведінка, що суперечить загальноприйнятим у суспільстві нормам. Норма для поета Сергія Пантюка – зухвалість, бунт, чи мистецька гра, що створює художній світ за краєм повсякденності? Думаю, що останнього більше. Поезія Сергія Пантюка – літературний факт виходу за межі з позиції гри, свідомо провокаційної та, одночасно, творчої й вільної. Сергій Пантюк не перший, у нього попередників – легіон. Уперше скандал, як необхідний елемент мистецького епатажу (epater – франц. – приголомшувати, викликати подив), використали модерністи та їх багаточисельні послідовники. Згадаймо хоча би Казиміра Малевича з його «Чорним квадратом», сюрреаліста Сальвадора Далі, футуристів із їхнім лозунгом «Без нахабності нема шедеврів», Володимира Маяковського (багато ще імен можна назвати).
До чого я веду? Домінування ігрової основи – тільки одна з граней артистизму Сергія Пантюка. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча засоби поетичного виявлення більше характерні для модерної естетики. Це, насамперед, повний скепсис у висловлюваннях, іронія: у кожному конкретному вірші ми маємо справу з художньою деформацією реальності та її перетворенням у реальність міфопоетичну. Це – абстрактне, асоціативне, нелінійне мислення, що подає доволі незвичні ракурси звичних образів української поезії, вивільнює нервову енергетику слова. Наприклад, вельми показова багатоаспектність словообразу хрести: римуючи хрести-хвости, поет уникає як псевдопафосної обтічності, так і надокучливої риторики; римуючи хрести-берести, оголяє дохристиянське коріння української міфопоетики («мене завжди кумарили хрести… закляття на обривках берести», С. 5).
Коли у віршах сучасних поетів я зустрічаю ім’я Бога, то зосереджуюсь і внутрішньо напружуюсь, бо сьогодні це одна з найпростіших форм передачи спрощених уявлень та емоційної бідності, себто, фальсифікат поезії. У Сергія Пантюка – визивний, парадоксальний, сміливий діапазон використання імені Бога: «Мій Бог гірчить на пальцях, як полин (…) мабуть, мій Бог забув, що сатана / Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! / Запевне краще радитися з ніччю (…) Я насобачився, я бачив / В очах Ісуса сірий лід!».
Вірш – «Він біс – і геть не боїться / настирливих вигуків «біс!» / Гідно, рішуче, з апломбом / виносить себе на сцену – зачаття, народження, смерті, / зриваючи оплески й душі» (С. 30), – пряма алюзія зі знаменитими Куплетами Мефістофеля (опера «Фауст» Ш. Гуно за Й. В. Ґете) «Сатана там править бал… Люди гинуть за метал».
А наступний цитатний колаж (прошу вибачення у пана Сергія за сваволю!): «на чортячім роздоріжжі (…) між пеклом і раєм вибір надто смішний (…) І на дорозі – білі чортенята, / І на порозі – чорні янголята, / і всі люстерка радісно-криві (…) замотлошить, закрутить (…) розковбасить (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) А довкола багнючить та сама земля, / І та сама собача дорога! (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…» – майже повна ремінісценція біблійного вчення про жахи потойбічного життя у пеклі. Боязнь пекла – характерна риса культури середньовіччя, і саме зображення пекла і пекельних мук принесло у свій час успіх геніальному Данте (Стендаль. «Расин і Шекспір. Вибрані думки»). На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло сьогобічне. Щось та відпустка у Бога задовга!
Оригінальний стиль не заперечує волі вислову, захоплення течією думок, образів, але бажано не виходити за межу природності – йдеться про періодичне западання поета в еротоманію: про ерекцію меча вже згадувалося; «Хвиля усмак лизне берега млявий клітор… Ще секунда – й земля орґастично застогне, / Поглинаючи хвилі Господньої сперми». Можна зрозуміти початкуючих поетів, бо їм то видається неабиякою сміливістю, але цей модний гріх чи гріховна мода (навіть не знаю, як точніше висловитись) Сергієві Пантюкові не пасує! Скажу навіть більше – авторові непересічних віршів, як от «Різдво у Сокільці», «Сонет для Війона», «Післякризове безсоння», «Три тополі бачу віддаля», «Мій вірше…», «Нічого надзвичайного не сталося», – прийшла пора міняти імідж поета скандального на імідж поета справжнього! Натуралістично-еротичні модуляції замінити на тонкощі поета-естета, котрий шанує витончене, елегантне, вишукане слово. Певний естетичний прорахунок – використання діалектних лексем (мнясо, ябко, шляк нас не потрафить, розмацьканих, розфляцкати), котрі роблять чудову мову поета дещо «макаронічною» та додають псевдомісцевої колоритності. А навіщо?
У п’яти розділах невеликої книжки автор умістив різностильові вірші: сонети, присвяти, жахливчики, паліндроми, гримаски, скоромовки. Особливий розділ – «Недовірші», тобто вірші незавершені, але, на мій смак, деякі з них вартують уважного прочитання й, відповідно, пошанівку: «Втікаю від марень і спогадів. / А сонцю пора до сповіді / перед туманами, нами, іншими світами…». Золоті слова! Час від часу до сповіді пора не тільки сонцю, чи місяцю, а й поетові Сергію Пантюку разом із читачами!
Надруковано : ЛУ №33-2009,Київська Русь № 5-6 2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сергій Пантюк. Смак Бога
Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. – К.: Видавництво Романенка «Маузер»,2009.– 80 с.
Поет Сергій Пантюк у збірці поезій, про яку йдеться, прагне створити, а, точніше, підтвердити міф про себе, як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Епатаж – роз’яснює словник, – це продуманий скандальний вибрик, чи шокуюча поведінка, що суперечить загальноприйнятим у суспільстві нормам. Норма для поета Сергія Пантюка – зухвалість, бунт, чи мистецька гра, що створює художній світ за краєм повсякденності? Думаю, що останнього більше. Поезія Сергія Пантюка – літературний факт виходу за межі з позиції гри, свідомо провокаційної та, одночасно, творчої й вільної. Сергій Пантюк не перший, у нього попередників – легіон. Уперше скандал, як необхідний елемент мистецького епатажу (epater – франц. – приголомшувати, викликати подив), використали модерністи та їх багаточисельні послідовники. Згадаймо хоча би Казиміра Малевича з його «Чорним квадратом», сюрреаліста Сальвадора Далі, футуристів із їхнім лозунгом «Без нахабності нема шедеврів», Володимира Маяковського (багато ще імен можна назвати).
До чого я веду? Домінування ігрової основи – тільки одна з граней артистизму Сергія Пантюка. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча засоби поетичного виявлення більше характерні для модерної естетики. Це, насамперед, повний скепсис у висловлюваннях, іронія: у кожному конкретному вірші ми маємо справу з художньою деформацією реальності та її перетворенням у реальність міфопоетичну. Це – абстрактне, асоціативне, нелінійне мислення, що подає доволі незвичні ракурси звичних образів української поезії, вивільнює нервову енергетику слова. Наприклад, вельми показова багатоаспектність словообразу хрести: римуючи хрести-хвости, поет уникає як псевдопафосної обтічності, так і надокучливої риторики; римуючи хрести-берести, оголяє дохристиянське коріння української міфопоетики («мене завжди кумарили хрести… закляття на обривках берести», С. 5).
Коли у віршах сучасних поетів я зустрічаю ім’я Бога, то зосереджуюсь і внутрішньо напружуюсь, бо сьогодні це одна з найпростіших форм передачи спрощених уявлень та емоційної бідності, себто, фальсифікат поезії. У Сергія Пантюка – визивний, парадоксальний, сміливий діапазон використання імені Бога: «Мій Бог гірчить на пальцях, як полин (…) мабуть, мій Бог забув, що сатана / Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! / Запевне краще радитися з ніччю (…) Я насобачився, я бачив / В очах Ісуса сірий лід!».
Вірш – «Він біс – і геть не боїться / настирливих вигуків «біс!» / Гідно, рішуче, з апломбом / виносить себе на сцену – зачаття, народження, смерті, / зриваючи оплески й душі» (С. 30), – пряма алюзія зі знаменитими Куплетами Мефістофеля (опера «Фауст» Ш. Гуно за Й. В. Ґете) «Сатана там править бал… Люди гинуть за метал».
А наступний цитатний колаж (прошу вибачення у пана Сергія за сваволю!): «на чортячім роздоріжжі (…) між пеклом і раєм вибір надто смішний (…) І на дорозі – білі чортенята, / І на порозі – чорні янголята, / і всі люстерка радісно-криві (…) замотлошить, закрутить (…) розковбасить (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) А довкола багнючить та сама земля, / І та сама собача дорога! (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…» – майже повна ремінісценція біблійного вчення про жахи потойбічного життя у пеклі. Боязнь пекла – характерна риса культури середньовіччя, і саме зображення пекла і пекельних мук принесло у свій час успіх геніальному Данте (Стендаль. «Расин і Шекспір. Вибрані думки»). На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло сьогобічне. Щось та відпустка у Бога задовга!
Оригінальний стиль не заперечує волі вислову, захоплення течією думок, образів, але бажано не виходити за межу природності – йдеться про періодичне западання поета в еротоманію: про ерекцію меча вже згадувалося; «Хвиля усмак лизне берега млявий клітор… Ще секунда – й земля орґастично застогне, / Поглинаючи хвилі Господньої сперми». Можна зрозуміти початкуючих поетів, бо їм то видається неабиякою сміливістю, але цей модний гріх чи гріховна мода (навіть не знаю, як точніше висловитись) Сергієві Пантюкові не пасує! Скажу навіть більше – авторові непересічних віршів, як от «Різдво у Сокільці», «Сонет для Війона», «Післякризове безсоння», «Три тополі бачу віддаля», «Мій вірше…», «Нічого надзвичайного не сталося», – прийшла пора міняти імідж поета скандального на імідж поета справжнього! Натуралістично-еротичні модуляції замінити на тонкощі поета-естета, котрий шанує витончене, елегантне, вишукане слово. Певний естетичний прорахунок – використання діалектних лексем (мнясо, ябко, шляк нас не потрафить, розмацьканих, розфляцкати), котрі роблять чудову мову поета дещо «макаронічною» та додають псевдомісцевої колоритності. А навіщо?
У п’яти розділах невеликої книжки автор умістив різностильові вірші: сонети, присвяти, жахливчики, паліндроми, гримаски, скоромовки. Особливий розділ – «Недовірші», тобто вірші незавершені, але, на мій смак, деякі з них вартують уважного прочитання й, відповідно, пошанівку: «Втікаю від марень і спогадів. / А сонцю пора до сповіді / перед туманами, нами, іншими світами…». Золоті слова! Час від часу до сповіді пора не тільки сонцю, чи місяцю, а й поетові Сергію Пантюку разом із читачами!
Надруковано : ЛУ №33-2009,Київська Русь № 5-6 2009
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Джованні Бокаччо. Декамерон. Інтерпретація В. Шкляра."
• Перейти на сторінку •
"Петро Сорока. Знак серця: Денники 2008 року"
• Перейти на сторінку •
"Петро Сорока. Знак серця: Денники 2008 року"
Про публікацію