ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2017.10.22 16:58
Захотілося їсти нестерпно,
Пожувати хоча б вермішель.
Нині лютий. Далеко до серпня.
В хаті лиш оковита і ель.

Дочекатися би урожаю,
Та до цього іще о-го-го!
Я "зеленого змія" ковтаю,

Олександр Сушко
2017.10.22 16:40
Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Європі здатись я в полон,

Ірина Вовк
2017.10.22 14:02
С.131-133 «Пригадую, якось Панас Карпович Саксаганський, з яким Заньковецька завжди жила дружньо і часто працювала в одній трупі, почав мріяти, як би то було добре улаштувати на літо плавучий «морський театр-корабель». «Пішли б оце до Севастополя, - гов

Маркіяна Рай
2017.10.22 09:10
Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі - не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна,
Причаститись до неї так вп

Маркіяна Рай
2017.10.22 09:02
Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи, -
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені із грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Я ж

Ольга Паучек
2017.10.22 08:58
Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...

Микола Соболь
2017.10.22 05:16
Не тужся, не кричи щосили,
Всі автобани та шляхи
Потоптані, ними ходили:
І так, і сяк, і навпрошки…
Чудес шукати годі в місті,
Зверни з дороги та іди.
Туди, де роси чисті-чисті,
А смак джерельної води –

Володимир Бойко
2017.10.22 00:33
В житті без завтрашнього дня
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати

Кристіан Грей
2017.10.21 21:11
A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці 11 миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!

Іван Потьомкін
2017.10.21 20:55
Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір упо

Нінель Новікова
2017.10.21 12:22
Ця абрикоса,
Наче осіння жінка!
Гірчить красою…

2017

Любов Бенедишин
2017.10.21 11:58
Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

Лариса Пугачук
2017.10.21 00:06
переганяючи у вільному падінні проміння сонць
закони фізики змітаючи недбало з доріг
вогнем любові спалюючи пустоту
нові шляхи вихоплюючи зірко
спиняючись у точках росту просто
народжуючи світло
світ наповнюючи ним

Ярослав Чорногуз
2017.10.20 23:22
Вже у саду печально вечоріє,
І холод заповзає під пальто.
Імла все більше опускає вії
На цей осінній затишний куток.

Руда сосна красується гілками,
Немов додолу ллє загуслий мед,
Як та чарівна жінка. В пору саме

Нінель Новікова
2017.10.20 22:02
Яскраве листя,
Похмуре, сіре небо –
Тихий сум душі…


2017

Роксолана Вірлан
2017.10.20 20:09
Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Дмитро Дроздовський (1970) / Критика | Аналітика

 Лет Демона
До 10-річчя із дня смерті Йосипа Бродського


Майстер інтонації
Йосип Бродський – людина диявольської сили і божевільного життя. Його історія – це літопис із фактів трагедій і драм, які поєднала математична раціональність. Життя Бродськогго не фарс чи комедія, а біографічне мораліте з елементами неймовірного зухвальства, що розколювало свідомість інших; тих, хто потрапляв під його бромне слово. І те слово розтоптувало, згинало і нівечило, виламувало до останньої кістки несвіжої свідомості. Його слово було новим і сміливо-сильним. Він не писав віршів, а сипав вогненно і невпинно, розбурхано і гнівно. Інколи Бродський сам опинявся в лещатах своєї системи. Бунт єства через поезію мусив вирватися назовні, — інакше це могло б розірвати самого медіума зсередини. При всьому розмаїтті історичних інтерпретацій, бодай і суперечливих, Бродський не вкладався у визначені схеми. Можливо, цьому сприяла його динамічна непослідовність і багаторівневість внутрішнього «я».
Йосип Бродський — майстер інтонації. Саме інтонація — найважче і найрідкісніше в поезії. Бродський, наче фізик-атомник, спрямовує термоядерну реакцію, наче Ейнштейн, працює над теорією імовірності власної творчості, він формує матерію з аморфної нейтринної структури, яку бере з універсуму підсвідомості. І слово вибухає на весь світ, і в тому вибуху — гуркіт реактора під назвою «Бродський». Напевно, усна мова має здаватися Бродському дуже безпорадною, щоб встигнути за «розрядженим повітрям абстрактних понять», як він сам інколи жартував. Мова — явище тільки фізичне (аспірація, артикуляція), і тому потрапляє в метафори, де остаточно відбувається її матеріалізація. Цікава особливість стилю Бродського: зовнішня раціональність конструкції, форма силогізмів, що пасує до наукового тексту, заповнює дуже несподіваний і парадоксальний зміст.
Попри величезну кількість публікацій, присвячених життю і творчості Бродського, долю його поетичної спадщини важко назвати щасливою. В Росії лірика лауреата Нобелівської премії й одного з найталановитіших поетів ХХ сторіччя викликала більше запитань, ніж розуміння. Навіть якщо не зважати на зухвалі епітети, треба визнати, що спроби зрозуміти поезію Бродського, знайти стрижень, зрозуміти суть і проблематику творчості часто опиняються в інтелектуальній безвиході.
Все зараз взагалі повзе зі скрипом .
Імперія нагадує трирему
в каналі, завузькому для триреми.
Гребці колотять веслами по суші
й каміння сильно обдирає борт.
Ні, не сказати, що ми геть застряли!
Є рух, є просування. Ми хоч кволо,
та все ж таки пливем.
Бродський – людина фатальна, але саме у своїй фатальності — незламна і неповторна. Для багатьох і досі згадка про цю людину викликає відразу, ненависть, страх, — адже спомин руйнує наші фрейми повсякденності, наші усталені стереотипи вічного спокою. І ще одне... Бродський був і для багатьох залишиться українофобом. Його вірш «На Незалежність України» шокував багатьох на початку 90-х. Це було яро і сильно. Саме через цю силу Бродського ненавиділи і в нас, і в Росії. Але від таких фактів не потрібно втікати або й боятися цього. Це історія, трагічна, неприємна, але таки вже історія. Лауреат Нобелівської премії в літературі отримав її не як представник Росії, проте Росія забула про це і привласнила ім’я поета після смерті, звісно, не спитавши дозволу в автора.
Бродського висунули на цю престижну нагороду Штати, хоча сьогодні про це вже мало хто згадає. Та й про самого а-ля літературного Моріарті призабули. А 28 січня цього року виповнилося 10 років з того часу, як Бродський полишив нашу землю. Він навіть не знав про те, що помер; він навіть не страждав, як усі. Страждали інші: ті, хто його любили і ненавиділи, — але тільки не Бродський. Майстер помер уві сні, на 56 році життя. Але про це десятиріччя в Україні майже не згадали...

Долання традиції
Кожний великий поет долає традицію — це його крок (стрибок) у прийдешнє через зневагу до законів часу і простору, що на кожному кроці розставляють пастки, в яких спокусливо, а інколи й так чарівно поблискує приманка різнокольорового, апробованого і зрозумілого сьогодні. Подолання поетичної традиції переростає у свідомий акт самоеміграції — поет залишає свою духовну батьківщину і шукає кращого світу. Але він не знає, куди йти. Поет сам моделює свій шлях. Пошук як мета. Проте одне він знає достеменно — нова духовна батьківщина набагато краща від колишньої, та й вона не кінцева. Це не сходи, а спіральний рух угору, що втілює водночас і розвиток, і початок. Шлях великого поета — завжди у прагнення до недосяжного ідеалу.
Подолання традиції критики найчастіше помічають у формі — воно і зрозуміле; легше помітити нове в ритмах, римі, розмірах, метафоричній мові, порівняннях, ніж у самій тематиці поезії. Але традиційна тематика в поезії і є тим каменем, що постійно тягне поета в царину банального. Подолати банальний зміст для поета — це не тільки знайти свій голос, а й віднайти себе (думаю, не тільки як співця, а й як Творця).
Варто визнати, що долання традиції не завжди означає її спростовання. Це складний процес зі своїми законами та внутрішнім синергізмом. Говорити про впливи на Бродського ще складніше. В російській поезії він був учнем Цвєтаєвої: пропрацював і асимілював питомі риси російської поезії — від класицизму до футуризму. До того ж (а, можливо, по-перше), Бродський — знавець європейської поезії від Ромула й до ХХ сторіччя. Він зазнав упливу поляків із їхньою іронічністю, майже невідомою в російській поезії після Пушкіна; а також метафізиків-англійців. Ймовірно, саме англійська метафізична традиція XVII століття дуже виразно відчитується у віршах Бродського.
Інтелектуальне пізнання як спосіб поетичного освоєння світу у творчості поетів-метафізиків позначилося на всій системі образного мислення. Для поета-метафізики образність уже не є метою ілюстративності та орнаментальності — вона є могутнім аналітичнім інструментом, що сприяє рухові розумового процесу заради виправдання парадоксів думки. Поет-метафізик менше, ніж поет-лірик, залежав від образних кліше школи або напряму. Звідси порівняння і метафори метафізиків із різних царин людської діяльності, традиційно не з естетичного виміру – геометрії, географії, хімії, астрономії, медицини. Звідси — відмова від розподілу мови на вищий, середній і низький стилі. Бродський розглядав мову як логічно-точний та емоційно-правдивий засіб людського спілкування.
«Поезія — не розвага і навіть не форма мистецтва, але наша мета, — сказав в одній статті Йосип Бродський. — Якщо те, що відрізняє нас від решти тваринного царства — мова, то поезія — найвища форма мови, наша, так би мовити, генетична відмінність від звірів. Відмовляючись від поезії, ми прирікаємо себе на профанні форми спілкування, — політика, торгівля. До того ж — це колосальний прискорювач свідомості — і для автора, і для читача. Ви знаходите зв'язки або залежність, про існування яких і не здогадувались. Одне слово, це унікальний інструмент пізнання» .
Поет, як і шипшина, — це «храм на крові», що «своє ж листя» скидає заради власного відродження. Випускаючи живий організм вірша з клітки на волю, поет уже не несе відповідальності за поетичне буття в часі, тобто не знає наперед, що трапиться з його творами в майбутньому; автор навіть і не знає про ті додаткові значення, які знайде його творчість. Кожний читач привносить щось своє; додаткові значення виникають унаслідок ефекту зіткнення читацького сприйняття з текстом — і цей процес дуже активний, порівняно з пасивним читанням. Органічна здатність тексту мати кілька тлумачень, залежно від читача, століття, національної культури, забезпечує життя в часі і вільне безвізове пересування простором.
Для Бродського, вірш — форма боротьби поета з часом. І поет має вийти переможцем. Успіх цієї боротьби залежить частково і від подальшої творчості — в кожному вірші поет розширює власне бачення, при цьому відбувається ефект зворотного зв'язку — нові вірші опромінюють старі, видозмінюють і доповнюють їх, перетворюючи неможливі раніше тлумачення на можливі.
Йосип Бродський зруйнував системи поезії. Був час, коли справжня поезія захлиналася під течіями та стилями соцреалізму. Бродський же у своїй свідомості залишався дитиною Хлєбнікова та Мандельштама, Ахматової та Цвєтаєвої, він, попри все, тримався за нитку поезії СВОЄЇ російської культури. Українська літературна традиція мала свій естетичний вимір під знаками Майка Йогансена, Панька Педи, Володимира Свідзінського, Євгена Плужника... Це поезія європейського рівня. Інша річ, визнання неперервності поезії подібного штибу відбулося постфактум. За життя такі поети були лише тінями із заблокованими фізичними еманаціями і, водночас, потужними позачасовими обертонами слова. Система винищувала справжність в Україні — совєтська система зламала кодову історичну детермінацію, тож сьогодні ми не знаємо про наші літературно-естетичні традиції так, як про свої літературні коди знають росіяни або, скажімо, британці. Локус української літератури має польову структуру із периферійно-дифузійним центром: ядерна енергія була нейтралізована у 30-х; формули проведення синтезу було спалено на Соловках та серед Сандормоху.
Чорна, в ніч, фелука
її перетинає, наче кішка,
і розчиняється в пітьмі, дав знак,
що далі, власне, йти не варто зовсім.


Ворог банальності...
Усе життя система прагнула зламати Бродського, винищити все людське і надлюдське, але внутрішня сила поета повертала саму систему в бік деструкції. Бродський працював до самоспалення і божевілля. Він писав і так жив. Під час урочистої промови на врученні Нобелівської премії поет констатував: «Увесь світ урятувати не вдасться, але окрему людину — зможемо» . Драма життя Бродського — це драма поетичної творчості. Він із надзвичайною напругою мужньо, послідовно переживав власну внутрішню драму, що реалізувалася у драматизмі його поезії та його власної долі.
Імітувала віддана рука,
з любов'ю, — так творити здатна тільки
людина, для якої не одно,
де варто заблукати: в хащі чи
в пустелі.
Бродський — ворог банального. Як і справжній поет. Він долає рифи традиційної любовної лірики або пейзажних замальовок, де мимохіть скидається на себе («дивіться, яке в мене гострозоре око!»); долає підводне каміння дидактизму, що прагне виліпити з поета мудрого вчителя життя, що знає як, куди і навіщо йти. Не спокусила Бродського і політика. Він знав, до чого це може призвести. На всю Радянську імперію була тільки жменька тих, хто мав ауру «незаплямованих інтелігентів». Таким, наприклад, був Сергій Аверинцев. Був, допоки не пішов у політику на початку 90-х. І загуло — галасливі звинувачення, наклепи... Бродський розумів, що таке політика у зграї шакалів та іуд.
Вірші Бродського позначили руйнування поетичної образності від античності до ХХ століття. Несподіваність звукових і метафоричних елементів, роль знака значно посилились. Разом із тим, зросла роль естетично неопосередкованого зображення, збільшилася питома вага слова над зображенням. Форми і шлях дієвості поетичного мистецтва змінилися, голос поезії був важким, як і словесний виклад змісту інструментальної музики.
Що ж, врешті-решт, струмуюча вода
нічим не гірша скульпторів, все царство
оцим заполонивших відображжям.
Але Йосип Бродський весь час шукав форми і себе в тій формі. «Взагалі у двадцятому сторіччі – пише Бродський, — ти маєш бути гранично чітким. Тому ти мусиш увесь час перевіряти себе. Частково це пов’язано з постійною підозрою, що десь існує якийсь сардонічний розум, навіть сардонічний ритм, який висміюватиме тебе і твої захоплення. Тому ти маєш перехитрити сардонічний ритм» .
Решітка, що утримувала лева
чи публіку — чавунний варіант
повторення переплетіння джунглів.
Водночас поета гостро критикували за надмірний інтелектуалізм. Нова поетична форма зруйнувала естетичний канон, але зміст затвердив цю форму в каноні справжньої поезії. Напевно, Бродський мав рацію в тому, що не хотів і не прагнув щось пояснити масам. Він говорив із індивідуальністю. Хто хоче зрозуміти, — зрозуміє з його віршів і без дефініцій. Іншим пояснювати марно: якби і зрозуміли, то, либонь, не повірили б у щирість намірів автора. «Зрадив, продався, отримав Нобелівську премію, хай тепер сидить і страждає у Штатах. Так і треба!» — думали тисячі в СРСР. Але Бродський не страждав. Він працював і писав... тільки з кожним роком віршів з’являлося все менше і менше.
Світильник гасне, гніт його чадить
вже в темряві. Тоненька цівка
сплива до стелі, чия білизна
в пітьмі кромішній в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
Хай навіть з кіптю.


Вирвані сторінки з життя Йосипа Бродського
Як відомо, про присудження Нобелівської премії 1987 року Йосип Бродський дізнався в Англії. В промові у Шведській королівській академії під час вручення він зауважив «схожість берега Балтики, де він народився, до шведського берега. В одній із кращих книг про поета «Танець навколо світу» літературознавець і прозаїк К. Верхейл наводить цікаві факти, вказуючи на особливу прихильність Бродського до Голландії» . Відомо й про любов Бродського до Італії, де він знайшов останню гавань життєвої подорожі, місце спочинку у засвітах. Але зараз маю сказати про зв’язок між Бродським та Францією.
Яке місце ця країна мала в його європейській мозаїці? Які відчуття він випробовував, приїжджаючи до Парижа? Сам Бродський казав: «Це чудове місто, чудова країна, але в суто психологічному плані — це відчуття важко визначити — я постійно відчуваю несумісність із цим місцем. Не знаю, чому це відбувається. Можливо, тому, що я не знаю мови, і передусім саме цьому... Ймовірно, це і є найголовніше пояснення. Але, думаю, що, навіть знаючи мову (хоча я не хочу фантазувати), я відчував би себе тут якщо не абсолютно аналогічно, то приблизно б так само. Не знаю, як сказати, але якщо оцінювати існування... в раціональний спосіб, то я, мабуть, — людина, яка належить до іншої культури. Не знаю, російська або англійська, але це, попри все, не французька культурна традиція» .


Бродський і... все-таки Франція
У Нобелівській лекції Бродського згадано імена Cтендаля, Флобера, Бальзака, але мають вони, швидше, «ознайомчий характер — це пізнавальні знаки освіченої людини. Не більше. Також усе через кому, без пауз, без зупинок, можливо, щоб приділити хоча б кілька слів цим постатям пізніше, у промові на відкритті Першого книжкового ярмарку в Туріні у травні 1988 року (з часом це перетворилося на статтю «Як читати книгу»). Бродський рекомендує французьких поетів, зокрема, Аполлінера, Сюперв’єля, Реверді, Сандрара, «дещо» з Поля Елюара, нарешті «трохи» Арагона, Сегалена, Мішо. Вибір свідчить про знання матеріалу, але, водночас, холодно-байдужий» . Втім, і дещо дивний: у одних — читати все, в інших «дещо» або «трохи». Що «дещо»? «Трохи» — то скільки саме? За якими гомеопатичними рецептами?
На запитання: чи «можна сказати, що тіні великих французьких письменників, мислителів вас не зачепили?» — Бродський, спалахнувши, ніби дуелянт, відповів: «Це не правда. Але їх не так багато. Не було кращого, ніж Паскаль — один із найкращих для мене авторів у всій історії християнського світу або світової культури. Але, загалом, французька поезія, особливо сучасна, залишає мене достатньо холодним. Здебільшого, вважаю, я — продукт французької літератури XVIII-XIX століть. Тобто, це неминуче для будь-якої істоти, здатної мислити. Французьку культуру... — хоча це і погляд дикуна, — дивитися на цілу національну культуру, оцінювати її... — я вважаю, можна лише як декоративну. Це культура, що відповідає не на запитання: «заради чого жити?», а «як жити?» .
Тим часом, за словами поета, в літературі «важливо не тільки те, що ти розказуєш, але — як і в житті, — що за чим іде» . Тобто дуже важливо чергувати речі. Саме цьому Йосип Бродський «трохи» навчився в Анрі де Реньє. Говорячи про вподобання в живописі ХХ століття, поет серед перших називав французів: Браку, Дюфі, Боннара, Вюайра . І все-таки, на мій погляд, він був щирим, коли говорив, що французька культурна традиція — не його. Більше того, важко знайти у Бродського розпачливіші рядки, пов'язані з французькою символікою, ніж у такому уривку про радянську інтелігенцію з автобіографічного твору «Менше одиниці»: «Бідно одягнені, але чимось все-таки елеґантні, тасовані корявими руками своїх безпосередніх начальників, тікають, як зайці, від завзятих державних гончих і ще завзятіших лисиць, бідні і вже не молоді, вони все одно плекали почуття любові до неіснуючого (або лише в їх полисілих головах) предмету, що має назву цивілізації. Безнадійно відрізані від великого світу, вони думали, що вже цей світ має бути схожим на них; тепер вони знають, що і він схожий на інших, тільки яскравіший. Я пишу це, заплющуючи очі, і майже бачу, як вони стоять у своїх кухнях, обшарпаних, зі склянками в руках й іронічними гримасами. «Давай, давай, — усміхаються вони. — Liberté, Egalité, Fraternité. (Свобода, Рівність, Братерство). Чому ніхто не додасть Культури?» .
...А взагалі-то це дуже важко розгледіти сяйво іншої душі. Заглянути в неї можна лише через ті рядки, які створив поет. Втім, спираючись на відомий вислів cherchez la femme, як гіпотезу для майбутнього бродськознавця можу запропонувати вважати однією з перших цеглин у темі «Бродський — Франція» датований 1967 роком вірш «Прощавайте, мадмуазель Вероніко» . Про те, як внутрішні монологи, розбиті на 16 розділів вірша Бродського перекликаються в настрої, ритмі, формі з його дуже пронизливим французьким твором «Двадцять сонетів до Марії Стюарт» (1974 р.), теж, можливо, варто поміркувати.
Найближчі стосунки в Парижі у Бродського, як зазначає дослідник Амурський, були з його перекладачкою, французкою В. Шильц, з російської еміграції — з Максимовим і Горбаневською. Саме в Максимова в «Континенті» він весь час публікувався, віддаючи перевагу на Заході цьому російському журналу. «У Парижі влаштувалися такі давні друзі і знайомі поета, як професор Еткінд, який брав активну участь у його захисті під час судового процесу в 1964 році, Гінзбург — редактор самвидаву «Синтаксис», де вперше з'явилися вірші Бродського, Загреба — лікар, який лікував батька. Виняткова увага до поета у Франції виявлялася з боку славістів, серед яких були професори Окутюр’є, Ніва, директор видавництва ІМКА-прес Струве» .
Приїзди до Парижа Бродського були подіями в місцевому російському житті. Його виступи збирали сотні людей. За ним тягнувся шлейф прихильників і прихильниць. Особливо після того, як він — Нобелівський лауреат. Втім, саме після цього, здається, «між ним і деякими з колишніх друзів утворилася дистанція. Найочевидніша — з Еткіндом» . «Вона дала про себе знати 11 січня 1990 року, в Ecole Normale Supérieure, коли, відповідаючи на запитання з зали про книгу Еткінда «Процес Йосипа Бродського» , він сказав: «Подібне літературознавство принижує літературу» .
У низці спогадів про Бродського тема його вірності старим друзям і знайомим посідає важливе місце. Е. Рейн, якого «поет називав «учителем», ймовірно, виявився найбільшим ентузіастом у твердженнях про дружні риси Бродського. В таких самих тонах оповідають про ці риси Кушнер, Лосєв, Штерн; на зразок Хармса про Пушкіна створив серію історій про свого пітерського друга Уфлянд, а ось Найман у книзі «Славний кінець безславних поколений» дещо скоректував його образ, заземлив» . Це деякі з тих, хто спілкувався з ним багато років, знали не тільки в СРСР, а й на Заході. Враховуючи наявність великого кола людей, які спілкувалися з Бродським, відтворити повну гамму відчуттів, стосунків із ним практично неможливо. Не залишає сумніву одне — ступінь гарячності, з яким той або інший мемуарист торкається цієї теми, неоднаковий. Цікаво інше: на тлі численних мемуарів про поета в Росії і США, згаданої вже, виданої в Нідерландах книги Верхейла, «європейська — зокрема, французька мемуаристика, пов'язана з Бродським, практично залишилася на рівні окремих фраґментів, розкиданих свідчень...»
...Останній виступ Бродського в Парижі відбувся увечері 11 січня 1990 року в Ecole Normale Supérieure, модератором зустрічі був Струве. Людей прийшло багато. З СРСР приїхала знімальна кіногрупа. Засліплюваний могутніми лампами і, відчуваючи незручності через гучну апаратуру, поет попросив «кіношників» не заважати. Читав Бродський і старі, і нові вірші, зокрема й до нового Різдва.
Пливе в очах холодний вечір,
дрижать сніжинки на вагоні,
морозний вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед вогнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік на хвилі смутній
посеред гамору міського
пливе у тузі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть сяйво й слава,
і вдалий день, й достатньо хліба,
так мов життя піде направо,
хитнувшись вліво...
(Різдвяний романс )


Самотність смерті...
Загальним топосом у дослідженнях про Йосипа Бродського є твердження, що його вірші написано з простору «граничного холоду» . Межею холоду для людини є смерть: «...якщо людина отруїлася ціаністим калієм, то вона мертва, але ще півгодини очі бачать, вуха чують, серце б'ється, мозок працює. Поезія Бродського в деякому розумінні — це запис думок людини, яка наклала на себе руки» . У зв'язку з цим цікаво простежити шлях Бродського до стану смерті після життя і можливості, що дає така позиція. Той, хто живе, пов'язаний зі світом тисячами ниток. Смерть розриває їх. І шлях Бродського — це поступовий (і тому хворобливий!) розрив, поглиблення самотності і осягання досвіду цієї самотності в самості.
Уважно, без мерехтіння, не блимнувши, віддаля ,
крізь хмари рідкі, на спеленане в яслах маля
з вселенської глибини, з тамтого її кінця
зоря дивилася в печеру. І то був погляд Отця.

В пору зимну, в місцевості, звиклій радше до спеки, ніж
до холоду, до площини більше, ніж до гірських підніж,
немовля народилось в печері, щоб світ спасти;
мело, як тільки може в пустелі взимку мести.
(Різдвяна зоря )

На початку ще є надія, що буде достатньо самотності, що людина, відірвавшись від жорсткого ідеологізованого механічного суспільства, знайде шлях і зможе сказати про нього: «Ми знайшли його самі / і очистили самі / про успіх повідомляємо / власними голосами» (1958). Така самотність — ухвалення відповідальності («у всьому твоя, одна твоя вина»), шлях до граничної індивідуалізації, яка водночас — і мета, і захист. «Все, що пахло повторюваністю, компрометувало себе і підлягало видаленню. Навчившись не помічати ці малюнки (йдеться про зображення Леніна. — ДД.), я засвоїв перший крок у мистецтві — відключатися, зробив перший крок на шляху до відчуження» . Відчуження було для раннього Бродського єдиним здійсненним варіантом свободи. Тому розлука з життям, із жінкою, з містом або країною настільки часто ретранслюються в його віршах.
У цій свободі людина залишається зі світом сам на сам, розмовляє з ним без посередників. Не випадково у вірші «Від околиці до центру» подяка за відчуження «слава Богу, чужий...» йде саме за тим, напруженим, хто вдивляється у світ, його вічне життя, де тільки жвавість любові і плескіт холодної води. Така свобода — як хрест. І постійним болем залишаються чужі помешкання і «чистих сходів непрохідність», куди «мені не можна увійти». Пронизливою тугою завершується «Розмова про пролите молоко». Але залишається надія, якщо всі будуть зайняті справою («пропоную — щоб ще до строку / не попасти в обійми пороку...» (1967), все йтиме так, як має бути.
Зворотної дороги на шляху немає. «Людина перетворюється впродовж існування на автономне тіло, і повернутися з цього, загалом, до певної міри, психологічного космосу у виразну <...> емоційну реальність уже безглуздо» . Навіть якщо склеїти розбиту чашку — слід все одно залишиться. Після розчарування в собі і в людях Бродський прагне спертися на речі. У «Натюрморті» (1971) він підкреслює чесність речей, їхню неспроможність лестити, тобто обманювати.
«Самотність вивчає суть речі, бо сутність їх те ж – самотність». І чому б не передати досвід цієї самотності іншим? Бродський відчуває себе «полярним дослідником людини, що опинилась там, де розкришиться метал, але вціліє скло» . Свободу цю — від життя, від часу, від пристрасті Бродський здобуває не тільки для себе; він перевіряє на собі її чин і можливі наслідки, відчуває себе випробувачем долі, який просунувся в такі широти, так близько до північного полюсу, що кожне його спостереження і висновок, рано чи пізно комусь таки знадобляться.
Бродський бачить «прірви між абсолютним проектом людини і нікчемністю людей навколо. Ця прірва — місце поезії. З'являється бажання відгородитися не тільки від людей, а й від себе. З'являється відчуття того, що «боюся, ми зайшли в безвихідь». Бродському, за його словами, огидна суть комуністичної радянської імперії була зрозуміла ще в 1956 році, після вторгнення до Угорщини.
Холуй трясеться. Раб регоче.
Сокиру гострить кат охоче.
Тиран кромсає каплуна.
Зрить місяцем сумна зима.
(Набросок)


Самотність свободи...
Чим більше Бродський переходить від приватної ситуації СРСР 60-х років до загальної, тим гостріше в нього проявляється відчуття безвиході. Саме в кінці 60-х — на початку 70-х років у Бродського збільшується кількість вульгарної лексики, інтонація текстів наближається до розмовної, вона все далі від традиційної мелодійності.
«Імперія - країна дана дурням».
Рух в місті призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів, пісні, крики;
та паланкін опущений. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.
(POST AETATEM NOSTRAM)

І розрив зв'язків — не стільки наслідок еміграції, скільки іманентна воля Бродського. «Думаю, не варто казати про вигнання, тому що це — нормальний стан» . Вигнання — лише дрібний епізод. У брудному світі не хочеться жити, він залишає відчуття фізичної нудоти. «І смак від життя в цьому світі / неначе наслідив у чужій квартирі / й вийшов геть!». Бродський усвідомлює, що і він — породження цього світу. Його самозаперечення послідовне й безжальне. Не «знаю, чи можливі такі особисті напади й образи, такі нескромні підглядання за Бродським, які можна було б хоч у якійсь мірі зіставити з тим приниженням, якому він піддає себе сам» .
Самотність Бродського — не романтичний лет демона. «Тіло сипле кроки на землю з зім'ятих брюк» — таких саморозвінчань у Бродського багато. Але це лише тверезе ставлення до себе, без якого людина «оносорожується» . У граничній самотності сама людина — порожнеча. «Намалюй на папері порожній кружок — це буду я: нічого всередині» . Саме людина може спокійно дивитися на світ, не відгороджена «манією особистих справ» . «Лексична, наочна надмірність вірша — тільки свідчення залученості в життя, зачарованості різноманіттям; урешті-решт, такий відчай набагато сильніше прив'язує до світу, ніж інші захоплення в порожних віршах» .
Коли настає спустошеність, розуміння того, що «в театрі задник важливіший, ніж актор», Бродський розуміє, «що ми тепер у згоді із життям». Відбувається звільнення від смерті. Вона вже не має значення: «Ти боїшся смерті? — Ні, це та сама тьма. / Але звикнувши до неї, не розрізниш у ній і стільця» . Це незацікавлене і спокійне «життя в розсіяному світлі», коли нічого не треба, і з'являються легкі, як метелики, строфи про світ без мети («Метелик»). Повертається мелодійність вірша («Хмари»).
Стан відчуженості, до якого підійшов Бродський, добре знайомий містиці. «Істинна відчуженість — дух, який залишається нерухомим за всіх умов, — радість або горе, честь або ганьба»; «у стражданні людина дивиться на творення, через яке страждає, відчуженість, навпаки, — вільна від творення». «Відчуженість... взагалі не може молитися, бо хто молиться, той хоче чого-небудь від Бога. Але відчужене серце не хоче нічого і не має нічого, чого хотіло б позбутися»; «Для повної готовності серце має покоїтися на чистому «ніщо»... Якщо я хочу добре писати, маю стерти те, що на білій дошці вже написано, а найкраще, коли на ній нічого не написано». «Відчай спалахує свободою — свободою вимовити все, що відбувається в думці під час катастрофи» .
Досвід самотності Бродського — це досвід самообґрунтовування у просторі культури, доказ можливості існування із внутрішньою порожнечею в середині. Але ця відмова від себе, від інтересу до себе, від зацікавленості у справах, від прихильності, від надії має бути достатньо глибокою, порівняно зі смертю (підкреслювання наше. — Д.Д.). Ось на чому зупиняються численні послідовники Бродського — в них вистачає сил тільки на іронію, що не випалює себе дотла. І тому вони залишаються в порожніх оболонках формул «це є те і «тобто це» . «Людина боїться свободи, оскільки ця свобода пов'язана із самотністю. Поезія — шлях до свободи через самотність» , — писав Йосип Бродський. Але ж ми боїмося самотності, тобто свободи? Правда?


Посилання:

1. Вірші українською в перекладі В. Ляшкевича.
2. Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.7. — С. 112.
3. Там само. — Т.1. — С. 12.
4. Текст Нобелівської промови див. на: http://lib.ru/BRODSKIJ/lect.txt
5. Бродский Й. С нобелевским лауреатом поэтом Иосифом Бродским беседует собкор “Московских Новостей” в Нью-Йорке Дмитрий Радышевский // Московские Новости. — № 50. — 1995. — 23—30 июля.
6. Верхейл К. Танец вокруг мира — СПб.: Звезда, 2002 .
7. Амурский В. Тень маятника // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 44.
8. Амурский В. Запечатленные голоса. — М., 1998. — С. 12.
9. Амурский В. Тень маятника // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 45.
10. Див. за: Амурский В. Запечатленные голоса. — М., 1998. — С. 12.
11. Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.1. — С. 34.
12. Амурский В. Запечатленные голоса. — М., 1998. — С. 15-16.
13. Амурский В. Тень маятника // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 45.
14. Повністю текст можна прочитати: Бродский Й. Меньше единицы: Перевод: Виктор Голышев // Иностранная литература. — №10. — 1992.
15. Там само. — С 46.
16. Амурский В. Тень маятника // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 45.
17. Там само.
18. Brodski ou Le Procès d’un poète. — Paris: Ed. Le livre de poche, 1988; або Эткинд Е. Процесс Иосифа Бродского. — London: OPI, 1988.
19. Амурский В. Тень маятника // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 46.
20. Найман А. Славный конец бесславных поколений. — М.: Вагриус, 1998.
21. Амурский В. Тень маятника // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 46.
22. Там само.
23. Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 36.
24. Эткинд Е. Процесс Иосифа Бродского. — London: OPI, 1988. — С. 124
25. Переклад поезії Івана Лучука.
26. Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.7. — С. 92.
27. Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 37.
28. Там само.
29. Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 38.
30. Там само.
31. Алюзія до п’єси “Носороги” Ежена Йонеско.
32. Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006. — С. 38.
33. Там само.
34. Там само. — С. 40.
35. Там само.
36. Докл. див. за: Уланов А. Опыт одиночества: Иосиф Бродский // Другие Берега. — №6 (26). — 2006.
37. Там само.
38. Бродский Й. Собрание сочинений в 7 томах. — М.: Пушкинский фонд, 2001. — Т.1. — С. 24.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2006-07-25 15:19:23
Переглядів сторінки твору 5103
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.346 / 6  (4.822 / 5.36)
* Рейтинг "Майстерень" 5.312 / 6  (4.726 / 5.29)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.746
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2017.05.28 17:51
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Жорж Дикий (Л.П./Л.П.) [ 2006-07-25 21:15:38 ]
Схиляємо капелюха, серйозна робота.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2009-11-25 21:32:39 ]
дуже гарна стаття.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Віталій Ткачук (Л.П./Л.П.) [ 2009-11-25 22:00:23 ]
Ціле наукове дослідження. Поєднано життя поета, оточення, погляди, на межі перетину яких виникали вірші. Грунтовна робота, яка просто повинна перерости як мінімум у дисертацію. Приєднуюсь до знімаючих капелюхи)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2009-11-26 19:53:09 ]
Бродський - великий поет, дуже афористичний, саркастичний, іронічний - усякий. І дійсно, його послідовники усе-таки не дотягують. А говорячи про його свободу як самотність - одного разу довелося прочитати, що навіть в молоді роки у ньому вже з'явилося щось старече - і в стилі поведінки, і в загальних інтонаціях текстів. Загадка - чому? Я не знаю.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Фігляр Шико (Л.П./Л.П.) [ 2010-12-07 22:48:22 ]
Не згоден. Стаття поверхова, багатослівна, з непотрібними словесними вихилясами, в яких мало конкретики, а багато самолюбованія)
І це при тому, що мова йде про творчість Бродського, який завжди намагався максимально насичено подавати об'єм інформації на одиницю друкованої площі)
І пані Наталя плутає мудрість зі старечістю..
коротше кажучи, дисертацію я б зарубав)