Відомий польський поет Станіслав Місаковський, віднедавна відомий і українському читачеві завдяки виходу збірки віршів і прози „Вторгнення землі” у перекладах українського поета Анатолія Глущака, є одним із кращих творців філософської лірики ХХ століття. Незважаючи на суттєвий вплив його творчості на утвердження сучасної польської літератури, формування особливого погляду на перспективи розвитку світової культури, оригінальні новаторські підходи до жанру верлібру, його художня спадщина завжди потребувала ретельного проведення фундаментальних наукових студій, котрі б синтезували авторське бачення тоталітарного світу з його викривленою дійсністю. Незважаючи на окремі статті А.Базилевського, а також підготовлену до друку першої книги віршів і прози С.Місаковського російською мовою, а також кількох відгуків в українській пресі, творчість письменника залишалася невідомою. Тож наукова новизна дослідження – у визначенні естетичних координат творів автора, з’ясування природи художнього простору, а також провідних елементів семантико-стилістичного моделювання української дійсності у творчості С.Місаковського.
Народившись у степовій Таврії, одному з найпотаємніших регіонів України, його родина стала, як і більшість українських родин, жертвою тоталітарного режиму в часи колективізації і НЕПу. Спочатку батько, а потім і всі Дем’янки, яких безпідставно визнали «куркулями», тікали від радянської системи куди подалі. Спочатку вони опинилися на Далекому Сході, а з часом доля розсипала колись заможну сім’ю по всьому світу. Мріючи здобути вищу освіту, майбутній поет вирушив на Кубань, де він, дізнавшись про початок Великої Вітчизняної війни, вирушив добровольцем на фронт. Перебуваючи у складі загону офіцерів-артилеристів, вже під час першого у своєму житті бою майбутній поет потрапив у німецький полон. Відбуваючи три страшних роки ув’язнення в концтаборі спочатку в окупованій Польщі, а згодом і в самій Німеччині, В.Дем’янок вчасно зрозумів, що полонених мають винищити, тому втік з табору як раз напередодні приходу армії союзників, приставши до регулярних радянських військ. Здавалось би, вояк Радянської армії мав би мати іншу долю, але за рішенням трибуналу його як зрадника Батьківщини вимушені були етапувати тепер уже до радянського концтабору. Тікаючи тепер уже від своїх, після тяжких поневірянь він опинився на Поморській Балтиці, що на півночі Польщі, де, зробивши документи, зажив під іменем „Станіслав Місаковський”, що він зміг художньо пояснити у творі «Паперовий Місаковський». Отже, пекельні кола випробувань, котрі випали на його і долю отого втраченого покоління, стали черговою точкою відліку в життєвій біографії майбутнього поета.
Визнання прийшло до нього, тоді вже відомого ініціатора популярної польської поетичної імпрези – щорічних зібрань поетів, автора чималої кількості поетичних добірок у польських часописах, не відразу. Знайомство читацького загалу із філософської лірикою С.Місаковського співпало в часі з виходом дебютної збірки віршів „Лист” (1975), пізніше – „Голоблі” (1978), а також книги вибраних творів, де містилися не тільки малі, але й великі ліричні форми, зокрема поема на історичну тему „Сидонія”. Тоді ж вже немолодого поета, якого помітила прискіплива польська критика, прийняли до Спілки польських письменників. Пізніше його лірику високо оцінили класики польської літератури Ю.Пшибось, Я.Івашкевич, Є.Анджеєвський, З.Беньковський, Є.Ордан, засвідчивши те, що на літературному Олімпі європейської літератури з’явився великий поет з неординарним чуттям світу. Це засвідчили його інші збірки «Три хвилі» (1983), «Жорна» (1988), «Те, чого нема» (1994).
В одній зі своїх відомих поезій, з якої, до речі, починається книга «Вторгнення землі», котра композиційно складається з двох розділів: поезії – «Я не сказав» і поезії в прозі – «Діалог з пам’яттю», С.Місаковський пропонує багатовекторне моделювання традиційної української образної палітри крізь такі основні поняття трудової діяльності хліборобів, як кінь, плуг, коса. На думку персонажа, котрий дає раду своєму синові, це – основні засоби до повноцінного життя людини, котра має абсолютно «усе // щоб думати // орати // жити» [1, с. 7], тому повинна забезпечити сама себе усім потрібним. Водночас автор пропонує ще й інші, не менш важливі складові елементи традиційного людського життя: камінь і гору, котрі, відповідно до філософії екзистенціалістів, повинні стати мірилом витривалості людини на її шляху до самопізнання, отже, життєвої істини. Вже в іншій строфі С.Місаковський пропонує своє тлумачення хронотопу як основної категорії авторської історіософії, де він вказує на наявність отієї потрібної міри простору і часу, котра повинна гарантувати ліричному героєві відчуття початку і краю. Звісно, ця картина своєрідного обмеження є певним натяком на традиційний формат людської долі, але з іншого боку – і на його руйнацію, адже в умовах насування кризи цивілізації загальнолюдські цінності і ставлення до них повинні набути інших форм і значень. В іншому вірші Якось дав собі раду” поет вустами вісімдесятирічного ліричного героя пригадує, очевидно, головне: скільки минуло днів і ночей, як часто сходило і заходило сонце, змінювалися уряди, але завжди „кортіло зазирнути // за межі видимого // піднятися вище можливого”. Автор, цілком уміло вдаючись до традиційного сюжету зі Старого Заповіту, а з іншого боку – до мотивації власної нереалізованості в житті, іронічно використовує класичний образ чомусь ненадійного фантасмагоричного ковчега, який стає для нього місцем не тільки для схову, але й убезпечення від можливих ризиків, які, зрештою, він долає самостійно: „але я не випав за борт // завжди опановував // ситуацію”, бо „я знав де що лежить // і де має лежати // куди маю йти // і коли повернутися” [2, с. 24].
Подібне екзистенційне розуміння людського щастя відчутно і у вірші „Прощання з ХХ віком”, де С.Місаковський, апелюючи до життя, смерті і воскресіння Сина Господнього, зіставляє це з життям персонажа, котрий, прийшовши у цей світ, адже „марив про велич // прагнув випередити // плин часу”, опинився, як і Бог, ошуканим, бо „тебе перехитрували // обікрали // ти зостався самотнім над безоднею” [2, с. 31-32]. Отже, мотиви приреченості, підлої зради і наглої смерті, які є одними з уживаних у світовій літературі, зокрема, у творчості екзистенціалістів, стають для поезії С.Місаковського ключовими, отже, такими, котрі дозволили деяким дослідникам його творчості, зокрема, А.Глущаку, називати поета великим песимістом. Ось і тоді, коли письменник використовує діалогічне мовлення в чистому автологічному вірші „Як велося на війні”, де в розмові зі своїм сином батько пояснює, що на полі бою насправді буває добре, бо „межа між мною і ворогом // була чітко визначеною // ми легко впізнавали // один одного”. Здавалось би, цей зовнішній спокій мав би вимагати якогось внутрішнього загострення та, відповідно, авторського песимізму з притаманною авторові іронією. Зрештою, подібне з’являється тільки наприкінці верлібру, коли автор пише: „але кулі // Господь Бог перехоплював // і з посмішкою перекладав їх // з кишені // в кишеню” [2, с. 36]. За такими місткими, з огляду на їхню афористичність, строфами С.Місаковський приховував, скорше за все, передчуття провидіння, а також віри у спасіння людської душі, для недбала політика держави, що призвела до голоду, масових репресій, масового зубожіння, а також страшної за масштабами війни стала мірилом і способом пошуку гіркої правди, отже, істини.
З початком 1980-х рр. С.Місаковський все частіше повертався до образу Бога, тому його рецепція передчуття змін у світі відповідає внутрішній християнській готовності відкрити душу вічності в умовах змінюваної часом дійсності. Ось чому у вірші „Невдовзі кожен буде богом” автор просить Усевишнього явитися хоча б на якусь мить, аби узріти „погляд // порух руки” для того, щоб мати певність, що він насправді є. Подібний сумнів міг би бути викликаним, напевно, тим, що ті страшні післявоєнні роки, котрі випали на зруйновану Україну, понівечену Європу, стали певним історіософським мірилом витривалості людини та, як не прикро, її ймовірного поступового розчинення в імовірних ідеологічних пазурах держави, які, судячи з творчості автора, стискалися за мовчазного споглядання Бога, котрий, судячи з позицій автора, не звертав уваги навіть на те, що „бажаючих посісти твоє місце // забагато”. Чимало було і таких персонажів, котрі „змагаються за ва впливи // купують і продають душі // вбивають один одного за владу”. Мимоволі такий опис нагадує окремі епізоди Страшного суду, есхатологічне передчуття якого постало мовби символ поступового знецінення людини, її душевного оніміння та смерті за умови тривалості самого життя.
Автор нерідко відкидає будь-яку можливість пояснити природу подібних перетворень, проте можна зрозуміти, що він разом із притаманним йому песимізмом не вірить у спасіння людських душ, котрі, посягнувши на більше, вже почали називати себе богами, тому наприкінці вірша поет ніби запитує: „хто ж тоді // сплатить борг // за наші провини // Боже” [2, с. 64]. З такими поглядами автор залишався і наприкінці 1980-х рр., коли написано вірш „Покидаючи себе”, де С.Місаковський з чуттям спустошеності підкреслює, що людина поступово віддаляється сама від себе, іншими словами – її божественне начало губиться у лабіринтах фізичного зубожіння. Ось чому суб’єкт історії мимоволі починає мавпувати, „прибирати чужу личину”, причому „навіть не завжди молиться // своєму Богові” і, врешті-решт, помирає [2, с. 87-88]. Тут автор говорить про тих, хто «продав душу» каральним органам тоталітарної системи, тому, пішовши на умовний компроміс із совістю і владою („ми вимагаємо небагато // цей папірець не письмове зобов’язання // і не йдеться про підпис кров’ю” [2, с. 107-108]), благими намірами вистелили свій шлях у пекло. Чималий інтерес для дослідження металогічної рецепції Бога у творчості автора посідає вірш „Це не я пишу вірші”, де він подає своє пояснення, за висловом М.Наєнка, інтиму письменницької праці. С.Місаковський доводить, що до нього приходять Гете, Мішо, Сен-Жон Перс, Бодлер, Гоголь, Манн, Достоєвський, а також загадковий Хтось, котрий з’являється уночі і підказує нові асоціації та метафоричні порівняння.
У книзі поезії в прозі С.Місаковського «Діалог з пам’яттю» автор мимоволі апелює до свого дитинства, історії свого роду, покоління, на долю яких випали страшні випробування. Зокрема, у першому творі розділу «Морока з уподібненням» автор тлумачить факт народження поета, в якому намагалися вбити справжнього Дем’янка, котрий, врешті-решт, втік, мов Г.Сковорода, «подалі від людей. Якомога далі» [1, с. 131-133]. Згодом ліричний герой вдавався до пошуку чогось вартісного «від ранку до ночі, за гарної і кепської погоди», щоби згодом знайти його самого. Подібна модель формування фабули з використанням певного розкручування пружини, яку автор називає стружкою, з якою порівнює рідну матір («Минуле»), стало певним способом застосування авторської концепції, яка замикається на персонажеві [1, с. 138]. Тим не менш, це його рятує, адже максимальне наближення до самого себе збільшує дистанцію на шляху до самопізнання («Я збився з путі»). Поет із загостреним чуттям світу пробує пояснити природу очікування на зміни, в передчутті чого його персонаж опинився невипадково: він очікує на той момент, коли доспіває соловей, спрацює механізм і він перетвориться на соляний стовп (Перший спів солов’я»). Тут, очевидно, йдеться про випробування ядерної зброї, які для повоєнних Хіросіми і Нагасакі стали свідченням отієї гибелі життя, про яку так часто говорить С.Місаковський.
Вибудовуючи хронологію поневірянь, ліричний герой автора, не накликаючи пам’яті, знає, що вона прийде сама («Діалог з пам’яттю»). Тут дійсність, як і її відчуття, втрачається, тому голова, як тюремна камера, гортає основні сторінки, котрі стали певним вироком для покоління автора, вказуючи на голодний для України 1932-й, роки поневірянь родини Дем’янків на Кубані і Кавказі, 19390й як початок Другої світової, 1942-й – рік арешту, отже, блукань лабіринтами долі. Як і представники повоєнного покоління в українській літературі, зокрема, представники МУРу, С.Місаковський говорить про штучно створену тоталітарним режимом дійсність: «реальність сьогодення – це штучно створена ситуація, відірвана від минулого. Дім, зведений на піску», а потім від страху змовкає пам'ять [1, с. 145-146]. З іншого боку, автор уміло вимальовує своє дитинство, спогади про яке приходить до нього під час сновидінь. Ліричний герой автора, виринаючи та поринаючи у сонливе забуття, шукає межу, яка може відкрити правдиву дійсність. Певне розширення рамок чутливості історії свого роду, отже, самого життя допомагає говорити про метафоричні або, в даному випадку, надісторичні способи моделювання дійсності, про які говорив великий український поет Б.-І.Антонич. Саме вони опиняються поза межами адекватного, отже, логічного сприйняття («Мій давній добрий світ»). Отже, тільки цей світ, який існує у свідомості ліричного героя на генетичному рівні дозволяє наблизитися йому до свого генетичного коріння («Люстро»), сфери історичної пам’яті, де він зустрівся із дідусем, котрий, знаючи, що очі для того, щоб «могли дотримуватися порядку, а не ламати його», йде до власної згуби [1, с. 152]. Якими б не були художні пошуки «великого песиміста» та реставратора українського світу в польській літературі, автор зізнається, що все це – ще не кінець світу («Це ще не кінець світу»).
Іншими словами, С.Місаковський, узявши до уваги тривалий процес національної історії, одним із небагатьох в тодішній поезії запропонував осмислення минулого шляхом використання історіософської домінанти, що допомогло його поколінню вимушених біженців або ж блудних синів окраденої держави швидше наблизитися до ідеалу виплеканого у післявоєнних мріях вільного від терору суспільства.

ЛІТЕРАТУРА
1. Місаковський, С. Вторгнення землі: Вибране / Пер. з польської А.Глущака / С.Місаковський/. – К.: Факт, 2008. – 176 с. – (Серія „Зона Овідія”).