ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2018.09.22 21:11
Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому

Нінель Новікова
2018.09.22 19:57
Я подякую осінь за ласку,
За емоції, що через край,
За кохання даровану казку,
За поезій рясний урожай.

Не зігріти душі оксамитом –
Почуття догоріли до тла!
Прощавай, моє бабине літо,

Василина Іванина
2018.09.22 16:45
З ранку нині хмарно. І це добре, бо ми збираємо виноград, а сонце нам не дозволено. Уперше в таку пору, тобто у вересні, почали збирати, але вже мусай, бо надовго відкладати не можемо... У Бога на цю осінь інші щодо нас плани, які нам ще не зовсім відомі.

Ірина Вовк
2018.09.21 22:48
Протягом осінньо-зимового періоду календарного року українців є Три Пречистi – 28 серпня, 21 вересня і 4 грудня. Про них у народi кажуть: ”Перша Пречиста жито засiває, Друга - дощем поливає, а Третя - снігом покриває”. Пiсля Успіння Пресвятої

Шон Маклех
2018.09.21 22:07
День,
Коли хочеться помовчати,
Коли в жовтих автобусах
Дозволяється їздити божевільним**,
Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
І можна намалювати пальцями
На його відвертій поверхні
Крислаті пальми Борнео

Ольга Паучек
2018.09.21 13:17
Ніжну душу скував у кайдани,
Для бажання поставив капкан,..
Очі твої - то злі океани,
А слова, як безжальний вулкан...

Все ж я вдячна тобі за синочків,
За моїх пречудових дітей...
А між нас... пересохли струмочки,

Анонім Я Саландяк
2018.09.21 12:42
Аргумент двадцять сім-вісім: точка абсурду...     ... розум має право на абсурд, я так думаю; Кант* - мені здається, всіляко обминає слово абсурдний - Absurditat-absurd-безглуздий... а коли, його ж, “дисципліна доказів” вимагає, від нього ж, відпов

Віта Парфенович
2018.09.21 12:30
Налаштована рішуче, охоплена пристрастю, Ніка вирішила, будь що буде . І якщо навіть красень натякне на секс, вона наперед вирішила, що прийме пропозицію. Їй хотілося шаленої пригоди, сповненої інтриги і новизни. Думки про Гліба заволоділи дівчиною повніс

Світлана Майя Залізняк
2018.09.21 11:14
Занадто доброю - не варто...
Чуже багаття джерґотить.
Тремку мелодію Монмартру
передає вселенська нить.

Мережу вірші блискотючі.
Лелітки досвіду ловіть.
На оксамитові онучі

Марґо Ґейко
2018.09.21 09:27
Він був такий, що міг би і до ста…
Та схибив і пішов у ті квартали,
Де двоє туй у кованих кутах
Небавом синім пологом повстали.

Сукався час, незнано звідкіля,
Вертівся на одвічне мотовило –
Тепер тобою плакало гілля,

Петро Скоропис
2018.09.21 08:39
Ми у лузі гратись в квача охочі,
хоча б не в пальтині, а у сорочці.
А як дощ і сльота пеленою з вікон,
ми, учитись охочі, стидимось хникань.

Ми посібник осилим за назву довгу.
А те, що нам сниться – яві в помогу.
М

Олександр Сушко
2018.09.21 05:08
Без "мусі-пусі" - не життя. а сон,
Ерзац снаги, сироватка чуттєва.
А я блукалець ерогенних зон,
Цю роль заповідала баба Єва.

Її наказ виконую щодня,
Цілунками освячуючи перса.
Сьогодні мавку лагідну б обняв,

Ярослав Чорногуз
2018.09.21 01:52
Очам не вірю: Київ у диму,
Спалахують будівлі і дерева…
І грізний гул по місту усьому,
І літака над садом – тінь сталева.

Чи скине бомби у наступну мить?
Апокаліпсису настала ера?
І чуть: асфальт розтерзаний двигтить –

Ігор Шоха
2018.09.20 21:34
На орду не йди юрбою,
бо орда проклята
всіх потягне за собою
і покаже п’яти.

Краще вийди наодинці
і з усього маху
порахуйся із ординцем

Віта Парфенович
2018.09.20 20:11
Все не стається просто так,
а під надійним неба покривом,
дається успіх, дозвіл, знак,
удачею чи згоди поглядом.
І я гравець у грі буття,
якому двері відчиняються.
Якби ж знаття, яке знаття,
Пригоди де розпочинаються.

Олена Багрянцева
2018.09.20 15:16
І так би сидіти в осінньому вирі удвох за чаєм.
Вдихати повітря, що тягнеться, мов іриска.
Прощатися з літом, підводити жовту риску.
І знати, що вересень все зазвичай прощає…

Отак відчувати вершкові твої долоні.
Збирати у скриню розсипані дні безпе
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Павлюк (1967) / Критика | Аналітика

 ВАСИЛЬ СТУС: ТЕКСТ – КОНТЕКСТ – НАДТЕКСТ
Образ твору (Ревізія свідомості – або мій Стус)

Між поезією-філологією, поезією-ідеологією і між поезією-долею у певних часопросторах іноді виникає така кам’яновугільна прірва, що мусить прийти Хтось і своєю кров’ю нагадати про Щось.
Такий очевидно задум Творця всесвітньої гармонії.
Говорити про Василя Стуса все… важче і важче, бо все легше і легше. Бо він із самого початку був явищем не вербального ґатунку. Вірніше, не лише вербального.
Та й навряд чи розумно повіряти болючу, пульсуючу не в унісон з новітніми «теоріями та практиками», «незручну» (поет за висловом самого Василя Стуса має бути незручним для оточення) гармонію сухою алгеброю, окрім хіба що констатувати факт: Приклад Стуса підтверджує многотисячолітню людську парадигму: щоби воскреснути і бути серед людей доти, доки «будуть люде на землі» (“Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям”), — потрібно по-людськи прожити і лягти в землю, як зерно… поєднавши Слово з Ділом ― зробити те, що сказав-пообіцяв. Не більше ― не менше. Щоби не було зазору між серцем і словом, словом і Шляхом. Тоді життя має сенс і смак, коли воно жертовне, коли віддане за те, що святе, ― за батьківщину, за пісню, за брата по духу чи брата по крові, за горду свою, а чи гідну свободу ближнього свого. Не відступитися, не скомфортніти, не здобренькніти (бути добрим, але добра не зробити нікому), бути на Ти із болем і на Ви із травою та журавлем.
Саме про це все у кожного поета щось є написане, як у кожного філософа ― про «розбори» матеріального з духовним. Тому немало віршованих рядків я написав саме у світлі стусової зорі – часом як антитезу його біографо- і текстотворчості, того суспільного контексту, в якому Він явився:

1.

Сльозокров потекла,
Наче пісня по шаблі горбатій,
Бо вдавився комфортом
Останній природний поет.
Він не може уже
На великій воді написати
Про легке й головне,
Як росинка чи танець планет.

Він не вміє піти
Й за свободу померти на вóскрес.
Йому страшно повстати
І здатися злим і смішним.

4.

Вже і страху нема.
Вже усе полонила байдужість.
Грубим салом зимовим
Духовний хребет оброста.

Сльозокров замерзає,
За смертю красивою тужить,
Адже смерть не впізнає,
Де прірва, а де висота.

5.

Рідна смерть посміхнеться…
А предки й нащадки пробачать,
Адже “слаб чоловік”…
До своєї зорі не дотяг.

То ж до нього зоря упаде,
Наче доля заплаче.
Як дитя.

(Із вірша «Поет. Реквієм»).


Василь Стус, як мало хто серед званих і вибраних, якраз «дотяг» до своєї зорі ― як виклик, як парадоксально крайній вияв непобутової (раціональної), а рафінованої духовної (ірраціональної) форми матерії аж до екзистенційної межі, за якою нежиттєздатність в органічній формі у великій клітці-імперії, як поки що незрозумілий, логічно непояснимий елемент рівноваги ― між гідністю і повальною рабськістю духу тих, хто за своєю соціальною природою мав би іти на дуель, на барикади, принаймні в себе чи у ліс, а не у підлість, зраду свого побратима і своєї популяції, у ситенький міщанський комфорт, в апостоловане іудство. Гідність його, одного, за якимось, досі непоясненими суспільно-природними чи природно-суспільними законами, зрівноважувала тиху рабськість легіонів, хоча парадоксально саме йому, може, було найважче, адже за своєю першопоштовховою природою був людиною психологічно витонченої структури, яка гостро відчуває приниження.

Я згадував про Стуса практично у всіх своїх книгах, лекціях, статтях, починаючи ще зі студентських років, коли вперше почув про нього, вслухався у нього. Тобто ці мої рефлексії не данина ювілеєві, моді тощо.

ІІ. Перед явленням Стуса питома вага негідних після кількох докорінних чисток крилатих духом репрезентантів духовної аристократії, лицарів і рицарів, України в Україні, людини у світі стала неприродно, катастрофічно нікчемною. Суспільна змістоформа потребувала духовної крайності, безкомпромісної і ніжної… як ніж.
У динамічно врівноважених суспільствах такі як Стус стають хорошими друзями, громадянами, батьками, бо пам’ять їх генів ще зберегла писані кров’ю кодекси честі ― від племен ацтеків і майя, німецьких рицарів, японських самураїв ― аж до запорозьких козаків… І Кодекси ці сприймаються ними не як комплекси, а як Ритуали, за які варто красиво померти, тому за ними варто романтично жити.
Екзистенційно стоячи перед вибором між болем росту і комфортом розкладу, кожен із нас доживає до об’єктивно наївного, але суб’єктивно чесного: ми від народження володіємо найбільшою свободою ― свободою будь-коли піти із цього реального (незалежно від того, віримо в ірреальне чи ні) буття, тому не перемагати страх перед болем, закладений у нас природою, немудро. А от вже питання ― заради чого перемагати… тут у кожного своя мудрість: заради слави, грошей, влади, кохання чи просто кайфу, адже за межею болю має чекати кайф, а за кайфом ― знову біль, бо «заласканість ― також біль» (автоцитата)…
Від шляхетного болю, тобто болю, який спричиняє боротьба за найбільш ірраціональне з точки зору природи ― честь, гідність, душа (тобто те, що ми хочемо розуміти як душу, ― латинське Anima, Psyche по-грецьки, звідки й богиня душі Психея, чарівна дівчина з крилами метелика, звідки й наука психологія) стає духовною, росте, світиться…
Врешті, Все прагне до початку свого ― до світла, бо є не чим іншим як трансформованим світлом. Останні технічні досягнення людства ― незаперечний доказ того. Стерти межу між духовним і фізичним ― і стати інформаційно самодостатнім світлом…
Тому про явище Василя Стуса однозначно мудріше говорити не в тексті, контексті літературознавства, політики, ідеології, навіть філософії, а в контексті індивідуальної та соціальної психології, навіть психофізики ― не плутати з «інженерією людської душі», яка в радянський період мала ідеологічний інструментарій, а тепер іншу крайність ― інструментарій комп’ютерний, віруси яких одномірно фатальні для ірраціональних енергій.
Соціально-психологічний феномен таких особистостей, як Стус, у тому, що вони не були націоналістами при всіх спробах ідеологічних служб причепити їм цей ярлик (Василь Стус, наприклад любив і щиро пропагував Рільке, Бетховена, Цвєтаєву…) А ще ― у тому, що «на хрест» вони ідуть якраз на висхідній точці своєї долі, роблячи саме в ній мертву петлю, коли, здавалось би, все вже йде успішно: так було у молодого Шевченка, так було в Жанни Д’арк… Пережити тріумф, примусове падіння, а потім ― вічний вільний політ.
Врешті, це не перечить і фізичним законам накопичення та трансформації енергії. Тому шкільний підручник із фізики так нагадує тексти тлумачень священних книг.
Хоча, здається, що енергія ошляхетненої жертовним болем душі, мучеництва, очевидно, не переходить з одного виду в інший, а кристалізується в алмаз-пульсар і дарує себе… ноосфері, звідки вже її можна «брáти», якщо вмієш і коли… важко, послуговуючись навіть первинною, первісною, допотопною психомоделлю.

Про мучеництво дискутувати та дискурсувати неестетично, не модно у теперішньому мобілізовано-інтернетизованому бутті, де культура так суєтно, швидко-дрібно, некультурно (з брехливими війнами за енергоресурси) трансформується у фукуямівську «цивілізацію».
Про Стуса, знову ж таки, цікаво гостро думати і в контексті духовних енергоресурсів.
«...як реакція на режимне приховування поезій і на вбивство самого поета, появилися нові шаблони сприймання Стуса: Стус ― приклад людської нескореності перед тоталітаризмом: символ національної гідності, Стус ― мученик, Стус – "син Тараса". Усі ці загальні місця висловлюють щиру правду, але вони обмежені кутом зору колонізованої та пригніченої культури, яка примушена оцінювати кожне явище як зброю в боротьбі за виживання. А при цьому випадає з поля зору те, що може мати резонанс, поза парадигмою колоніалізму і, навіть, здатне співдіяти в побудові постколоніальної культури», ― читаємо Марка Павлишина (http://www.vesna.org.ua/txt/stus/virshi.html).
Як на мене, то за великим рахунком, а саме за таким жив Стус (цікаво, наскільки це направду розуміли його однолітки та сучасники тоді… коли його судили) немає культури провінційної, колоніальної чи постколоніальної: культура або є ― або її немає. Провінційною може бути лише політична влада і те, що ми називаємо «цивілізацією». Саме тому культура ― останній прихисток колонізованих народів і заґратованих особистостей. А якщо культуру «будують» ― вона стає «офіційною», тобто ідеологією: прорадянською, проамериканською, прозахідною… хрін за редьку не солодший. Саме тому Стуса як духовне явище найчесніше судити за законами, ним самим над собою встановленими чи визнаними. А сам Василь Стус таки мав себе за мученика: на запитання «А ким Василь Стус вважав себе: великомучеником, політборцем чи поетом?» колишній політв’язень, співтаборник Василя Стуса Василь Овсієнко у своєму інтерв’ю на вечорі пам’яті «Не відлюбив свою тривогу ранню» навів слова самого Василя Стуса: ”Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав” (http://www.vesna.org.ua/txt/stus/virshi.html).
Так, є філігранні поети, яких читають, коли смакують життям-комфортом… десь у тихому болітці чи на курортному бережку («ананасы в шампанском, ананасы в шампанском»…), а є такі, якими причащаються, коли губиться сенс життя, коли погано, коли від душевно-хребетного надлому, зламу байдужості і самогубства може врятувати хіба що пісня, молитва або лайка. Кажу причащаються, бо маю на увазі, що не обов’язково читають із книжки чи напам’ять, адже мовимо про тих, чиє самовираження через рідкісно гармонійний сплав словосимволів і власної долі творить легенду-матрицю, до енергії якої голе серце підключається так, як до правди, як хіба що до релігійних джерел: безпосередньо ― до ошляхетненого служінню ірраціо, болю.
Бо біль ― то Бог.
Такі митці ― ченці майбутніх богів. При певних парадоксальних обставинах часопростору вони ― творці нових релігій.
Це для мене так само очевидно, як і те, що такі, як Стус, якраз і приходять на певних етапах людського прогресу і регресу (а може, й не лише людського...), щоби заперечувати суєтні і штучні схеми та канони і прикладом своїм нагадувати людям про Сенс, ідучи за ідеалом, а не за ідолом, за природою, а не за лінійно-рейковими схемами-ізмами.

ІІІ. Цікаво побачити Стуса очима його побратимів, друзів (Стус, як зазначають вони, умів дружити…), однолітків, у «їхньому часі», через їхнє розуміння морально-етичних та естетичних максим. Адже одні з них сиділи, як і він, інші співчували йому, будучи «на волі», ще інші покручували біля скроні, підкидаючи галузку у вогонь… були й байдужі.

1) Так, для його «братів по духу», дисидентів, людей, внутрішні і зовнішні біографії яких подібні до біографії Стуса, як-от Євген Сверстюк чи Михайлина Коцюбинська, Василь Стус ― «летюча зірка нашої літератури», «людина рiдкiсної моральної обдарованости, голос сумлiння у свiтi розхитаних i розмитих понять чести, правди, порядности. Вiн зберiг свiй стиль до кiнця. I це було основою його трагедiї. Вiн нiс даровану йому iскру Божу з гiднiстю i лицарською одвагою, не згинаючись i не обминаючи. На такiй дорозi поети гинуть». «Людина суворо правдива, вiн не знав конформiстської моралi i тiєї протидуховної отрути, якою легкодухi виправдовують свiй шлях повзучого егоїзму. З середньовiчною цнотою вiн принiс життя на вiвтар Батькiвщини й мистецтва ― безоглядно, цiлком». «Щось було i благодатне в зворотному боцi тюрми ― в аскетизмi, в самотностi, i в одвертостi диявольського наступу на святинi. Смерть сидiла в камерi, як сова, зазирала в душу ― i пiд її поглядом прояснювались абсолюти, iдеали й дороги образи. Але щоденний шабаш дрiбних бiсiв нагнiтав атмосферу страху й непевности». Про поета будуть написанi дослiдження як про стривожену совiсть його поколiння, як про трагiчний голос гармонiї i розпачливий зойк дисгармонiї свiту, що втратив моральнi опори. Але вже зараз треба написати про мiстичне вiдкриття поетом Бога ― на тiй висотi, де розминутися з Богом неможливо. Про що це? Жадна психологiчна аналiза не дасть нам уявлення про психологiю високої творчости, коли стихає душевний бiль i примари зон розпливаються, як мiражi. Зовнiшня бiографiя Василя Стуса вписується в українську географiю: змордована Вiнничина, зрусифiкована Донеччина, зацькований Київ, чужий Урал, лиховiсна Мордовiя i пекельна Колима... Своє життя, яке йому судилося нести, свої густi страждання Василь Стус приймає стоїчно, навiть з якоюсь вiдрадою» (Євген Сверстюк) (http://ukrlife.org/main/sverstuk/stus.htm).

…Віталій Коротич і Василь Стус: один часопростір, дві філософії-теорії і реалії-практики Буття.
Хто з них більше для «матері-історії цінніший», хто більше ― державі, а хто батьківщині?
Що є істина ― кожен із нас вирішує для себе, сам.

3) Бо ж і деякі сучасні журналісти, літературознавці пишуть так: «Определенной мерой синдром канонизации затронул и Василя Стуса. Он становится модным, его цитируют, его ставят в пример, его словами большие политики подтверждают собственные мысли. Хотя даже исследователи-стусоведы в частных беседах сознаются, что и они не до конца могут осознать и объяснить феномен Стуса. А все сводится к одной простой истине: он до конца жизни оставался порядочным человеком и своей жизнью заплатил за это право – быть порядочным»). (Наталка Позняк. «Нецензурный Стус. Хроника потерянного времени» // Киевский читательский клуб “Перехід-IV” ― 2003. ― 26 февр.).
Так чи інакше, мовиться про голу правду та канонізацію, міфологізацію. А де є канонізація та міфологізація ― там при певних суспільних вітрах може бути й деканонізація та дуже модна тепер деміфологізація, здавалось би, вже кристалізованих загально духовних матриць як-от «Слова о полку Ігоревім», Тараса Шевченка, Лесі Українки… тобто агонія культури.
Адже природно-суспільна місія Митця якраз творити Міф (Міт), а не убивати його.
Порушуючи цей універсальний Закон із причин дії внутрішніх чи зовнішніх чинників, будь-яка Система: від матриці ДНК ― до Сонячної системи ― гине. Не вмирає, як зерно, щоби воскреснути колосом, стати теплим світлом, а гине, вироджуючись, як структура назовсім.
Чи готовий зостатися самим собою у такій ситуації Василь Стус і народ, до якого він «вернувся»?

ІV. Найчесніше ж, очевидно, про Василя Стуса розповідати його ж словами, як і „судити» його за ним же визнаними над собою законами…
ЯК ЛІТЕРАТОР ВАСИЛЬ СТУС ПОЧАВСЯ ІЗ ФРАНКА: «…ЯКОСЬ Я НАТРАПИВ НА ФРАНКА, ЙОГО ПОЕМУ «МОЙСЕЙ». ЦЕ ПРЕКРАСНА ПОЕМА . І ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ ЦІЄЇ ПОЕМИ Я ЗАБУВ СВОЮ ГЕОЛОГО-РОЗВІДКУ, А СТАВ ЛІТЕРАТОРОМ» (ІЗ ЛИСТА СИНОВІ, С. МАТРОСОВА, 25.4.79 Р.).
Цитату цю загалом варто продовжити ― як самоілюстрацію ставлення Стуса до Стуса і до розуміння Буття загалом: «Правда, ставши літератором за фахом, не забув і геолого-розвідки (ось уже 8-й рік блукаю по землі). Але не нарікаю на долю. Навпаки ― мені добре, бо в мене хороше на душі. А хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив. Допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це життя, Доля». (Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― С. 176).
Певне уявлення про поета дають його щоденникові та епістолярні записи про інших письменників (як зарубіжних, так і вітчизняних), зафіксовані ним самим його ж філософсько-психологічні роздуми, які, природно, не варто приймати як закаменілу аксіому, але вчитися бути чесним із самим собою, причащатися духовним Стусом, щоби очищатися ― варто.

1) Філософія Стуса, як кожне енергетично містке, парадоксальне явище, спонукає до… філософствування, а через нього ― до жесту духовного тіла, отілесненої душі.
Як от:
«Дорогий сину, мамо Валю, я вам обіцяв зреферувати прецікаву (як на мене, філолога) статтю Абдуса Саляма про останній задум Ейнштейна». (Стус Василь. Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― С. 175).
«Від мрії стати доктором філософії він (Ейнштейн ― І. П.) відмовився ― через серію невдалих спроб. Слава Богу, що він провалювався і не став доктором: інакше не було б генія. (Підкреслення Василя Стуса. – І. П.). . Тепер про статтю: автор пише, що вчені дошукуються першопричини, одно причини живого, сущого. І вони шукають за цим одним ― Богом, духом і т.д. . 1905 р. Ейнштейн об’єднав поняття простору і часу. Він довів, що ньютонівська гравітація є проявом кривизни єдиного просторо-часу». (Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― С. 176).
Фізик і лірик алхімічно вживалися у Стусові, як у кожній мислячій людині.
На 72-78 сторінках виданої післясмертної книги Стуса «Вікна в позапростір» ― зворушлива, душевна розповідь Василя Стуса синові Дмитрові про своє дитинство, яка може слугувати за частину поетової автобіографії.

2) Епістолярна спадщина Василя Стуса (особливо листи до сина) ― однозначна знахідка для педагогів. Їх можна читати вголос як на уроках літератури, так і на уроках філософії, психології, етики, естетики, історії… навіть фізики.
Прочитаємо вибрані мною цитати із тієї ж книжки Василя Стуса «Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― 262 с.

«Дружині:
9.2.81 р.
А від старого Булгакова я теж не був на десятому небі. Популярщизна ― укр. мовою це письмо в дусі В. Земляка чи Яворівського, де багато слів на унцію смислу. .
Тепер ― за Ліну. Отож, маєш збірку її? Вірші її ― трохи не те, що роман про Чурай. Стильово. У Чурай дозріла стилістика. А в ліриці ― черезсмужжя». (С.171).
«…такі могутні люди, як Цвєтаєва (люди виняткового духу) вміють жити в трагедії ― гідно. Тобто: в біді не скавуліти, в радості не скавчати, підстрибуючи…» (С. 185).
«Пам’ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетховена ― всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя ― в горі, в нещасті, в муці ― і він ― один проти цілого світу ― перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, ― або вб’є, знищить мене. Але я не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів». (С. 176).

«Передам трохи своїх вражень од читаних листів Пушкіна. Молодий, він хулігануватий і лається, навіть нецензурно ― через те подаються купюри. . У нього своя стилістика ― одна російська (трохи занародна, бурхливої емоційності) і друга ― французька ― витримана в доброму тоні бомонду, багата інтонаціями і вироблена в розгалужені думки. Цікаво це мені: на той час, звичайно, такої стильової довершеності, як у французів, у Росії не було. Отож Пушкін був двомовний, двостильовий, дво-думний». (С. 188).

«…Прочитав у «ЛУ» оповідання В. Шевчука (зветься, здається, «Сивий»). Воно трохи химерикувате, а ще більше плитке. Небезпечна ж така стилістика: вона й душу може обмілити». (С.196).
Правда, прочитав у «Н. мире» пару оповідань Б. Харчука ― стилістика видалася дружнішою, ніж сподівався, ― почав читати повістину його у Вітчизні (№8). Здається, незлий прозаїк ― як на укр. масштаб…» (С. 196).
«Згадую лист Павличка, написаний до Юрія Бадзя. Це був лист-відповідь на репліку Ю. Бадзя про те, що дарма Павличко в якомусь із публічних виступів говорив про Франка як борця з українським буржуазним націоналізмом ― чи не найголовніша (по-радянському) прикмета Франкового генія. Павличко був украй обурений реплікою ― він здобувся на щирий гнів проти облудної філософії, якій віддав данину і Дзюба (це мова Павличка). Ніколи не хваліть мене ― закінчив Павличко свого листа, демонструючи свою полярну супроти Бадзя позицію. Це стосується 1978 приблизно року. Потім Бадзьо був репресований, як автор націоналістичної роботи «Право жити». Націоналістичної тому, що за Бадзем кожен народ має дихати, а не животіти під імперіальною кормигою. Цікаво, як почуває себе Павличко тепер, коли Ю.Бадзьо в неволі?» (С. 219).
«Нарешті дістав перше число «Києва» (№5), прочитав повість Сулими «Спадщина» ― досить незле, хоч страхітлива мова. Якийсь суржик. Решта номера ― школярські вправи, навіть соромно, що такий низький художній рівень. Прочитай «Спадщину» ― повість, наче про Білокур, тобто про народну художницю. Думаю, що В. Яворівський навряд щоб так написав (його роману не читав, але спромоги його я знаю: для прозаїка він надто порожній, бо весь екстер’єрний, все напоказ, на людські витрішки, а більше ― нічого). Цікаво мені, що Борис Нечерда написав поему «При світлі совісті» (так зветься прегарна стаття Марини Цвєтаєвої…). Я не дуже вірю цьому поетові, але надто цікава назва поеми…» (С. 231).
«Дмитрику, погортай антологію «Современная итальянская поэзия» ― лежить на стелажі. Почитай вірші Унгаретті, Сабо, Монтале, Квазімодо ― побачиш, що можна і не бути крикливим, як Цвєтаєва, і сказати не менше. То вже справді чоловічий дух і римське вміння панувати над пристрастями. Чи не сподобаються їхні вірші й тобі? Коли сподобаються ― напиши (мені то буде цікаво)».

«Дружині й синові
15.4.82.
…Із того, що я прочитав… видався роман Дрозда про київського Жоржа Дюруа ― такого собі цікавого зальотника ― звіра ― Вотрена. Майстер із Дрозда ― добрий. Але чи є зальотництво найголовнішою для нього темою? Коли є, то я не заздрю йому. Але майстер із нього ― нівроку. По-старому не можу читати В.Шевчук (його повість у «Жовтні») ― ніяк не подолаю його драглистого стилю. Дуже приємне враження справили листи К. Білокур у «Вітчизні», про які так голосно написав Бажан. Але мені боляче було їх читати, бачити звичне: небо, замішане на багні. Коли не читала Білокур, то прочитай…» (С. 201).

«Дружині й синові:
Дорога Валечко, Дмитре любий!
14-15.11.1982
Сьогодні неділя, 14 листопада. Сидів, читаючи прегарні нотатки Марини Цвєтаєвої «Искусство при свете совести» (Лит. обозрение, №10, 82) і думав про Вас… Читав. Слухав прегарну музику ― то Бах, то Шопен, то Бетговен ― не кожного дня таку почуєш ― і уявляв Вас… Цікаво, чи Ви не відчули, що я був повен думами про Вас?
…Що ж Цвєтаєва? Здається, все, що я писав вам у своєму великому листі про неї (в липні писав, але листа чомусь сконфіскували), є в цій статті. Тобто в ній така прекрасна самохарактеристика поетеси, що годі комусь так зробити». (С. 205).

«Дружині й синові
5.7.81 р.
…У «Вітчизні» (№5) переглянув геть кепський роман М. Олійника; вподобав деякі вірші Ю. Марцінкявічуса (пер. Павличка), особливо «Буття».

О буття захланне, повне трути,
що даси, те забереш! З імли
в млу йдемо вогненною тропою,
і те щастя полум’ям побути
всі ми, що збулись і проросли,
тимчасово зовемо Собою.

Це мені особливо сподобалося. По цьому видно, як оригінал «підніс» перекладача, що сам на таке не здобувається.
Переглянув порожнисті сторінки Гуцала, прочитав статтю про Миколу Вінграновського. У «Всесвіті», крім подачі про Київ, здається, теж нічого нема. Шкодую, що не матиму 6 номера, де Лукаш подає французьких поетів». (С. 182).

Роздумуючи про Василя Стуса, його текст і долю у контексті епохи та й загалом історії людства, ще раз утверджуюся у переконанні, що, на жаль, тимчасова сила завжди на боці експансивних націй, але, прпавда, слава Богу, ― на боці гнаних особистостей...
Василь Стус був мудрим, адже, за словами його побратима Василя Симоненка, «найдужче любив життя».
Чутливий і міцний водночас, ніжний (перечитаймо його листи до рідних, спогади його друзів) і ножовий (свідчення чого увесь його подвиг протистояння усій Імперській системі і окремим її катам), за своє сконденсоване серцем, як лінзою, світле тепло він заплатив недовгим, але енергетично містким життям, яке, очевидно не люблять міщани та сноби.
Жертовною енергією Василя Стуса можуть користати не лише вибрані чи звані, а всі, хто вірить в «силу Духа», та ірраціонально (за поняттями честі) віддає пріоритет органічному духовному над пластмасовим та склобетонним матеріальним.

Отак-от в контексті, надтексті відомого мені Василя Стуса я написав вірша про життя і присвятив його Йому із побажанням: «Рідна земля Вам небом, Василю Семеновичу»:

* * *
Стусові

Ні волі, ні держави не було…
Були сирени — слава, гідність, братство.
А замість щастя — пісня і крило
Душі ― як звирійованого птаства.

Хтось вітер пив, як риби воду п’ють.
Із дисонансів музика родилась.
Так гостро жив, мов зорям кров здавав свою…
І за Христом ішов аж до Ярила.

Записував, як Стікс шумить вночі,
Бездомні накриваються газетами,
І голоси стікають по свічі,
І тіні предків бавляться кометами.

В кістках своїх їх чуєм голоси.
Вони блукають і назад вертаються…
Дістанем їм горілки, ковбаси…
Горілку вип’ють…
Заболять.
Покаються.

Осінній погляд в річку облетить.
Свята вода від щастя збожеволіє.
Такий поет, що тільки вдаль рости…
А він у корінь, де ще чорна воля є.

Кругом вмирає дерев’яний цвіт…
Берези, щоб не сивіти — біліють…

І воля є, й держава…
Й цілий світ,

Поет в якому жити не уміє…




Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2010-01-24 12:05:26
Переглядів сторінки твору 8950
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.491 / 6  (5.096 / 5.72)
* Рейтинг "Майстерень" 5.267 / 6  (4.911 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.774
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Автор востаннє на сайті 2018.08.08 19:36
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Майя Залізняк (М.К./М.К.) [ 2010-01-24 19:45:36 ]
"Осінній погляд в річку облетить..."
Василь Стус - один з моїх улюблених поетів.
"Так гостро жив, мов зорям кров здавав..."
Саме так варто жити, а не існувати. :)
Дякую, Ігоре, за публікацію.
МАЙЯ.
" І голоси стікають по свічі..."


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2010-01-30 14:51:49 ]
"…Віталій Коротич і Василь Стус: один часопростір, дві філософії-теорії і реалії-практики Буття.
Хто з них більше для «матері-історії цінніший», хто більше ― державі, а хто батьківщині?
Що є істина ― кожен із нас вирішує для себе, сам..."

Чудова стаття, Ігоре, - співмірності, паралелі, пошук, знахідки, відчуття правди.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2010-01-30 15:40:26 ]
Чесна стаття, без сусальної позолоти, настояна на болю.
Але дозвольте одне питання. Ви пишете: "правда завжди на боці експансивних націй..." Згадаймо римлян - куди, здавалося б, ще більше експансії? І що з ними сталося?

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-02-05 11:34:54 ]
Дякую за розуміння, Редакціє!
Думаю.
Будьмо і тримаймося!
ІП.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-02-05 11:44:46 ]
І Вам, шановний Лео, вітання і подяка за серйозне прочитання моєї статті, за проникливе слово.
Що ж до "Але дозвольте одне питання. Ви пишете: "правда завжди на боці експансивних націй..." Згадаймо римлян - куди, здавалося б, ще більше експансії? І що з ними сталося?"
Відповідаю.
...З римлянами сталося те, що стається з усім у Всесвіті, навіть із зорями... поетами... :((
Справа ж лише в тому, що хтось (як Місяць, наприклад) світиться чужим (відбитим) світлом - рефлектори, а хтось своє випромінює (як Сонце теж) - джерела...
Очевидно у суспільно-культурній сфері, духовній - такі ж закони, адже підручник із фізики і Біблія у того ж Ейнштейна стояли поруч...



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
(Л.П./Л.П.) [ 2010-02-05 12:51:37 ]
Красиво відповіли, Ігорю, поетично. Але в моєму питанні акцент робився на слові "правда". То ж, думаю, вірніше буде сказати: "тимчасова сила на боці експансивних націй..." Адже ми знаємо, що сила і правда - зовсім не тотожні поняття.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2015-01-10 13:30:27 ]
Згоден. Тимчасова сила. Виправлю зараз. Дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-02-05 11:46:27 ]
:)
Удачі Вам, Світлано.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Павлюк (М.К./М.К.) [ 2010-02-05 19:35:28 ]
Розумію.
Згоден, Лео, що правда і сила - не тотожні поняття.
Але правда й істина - також не тотожні.
Правда дальтоніка і правда людини зі здоровим зором, наприклад, щодо кольорового антуражу Поетичних майстерень - однозначно інші... :)

Тому Правда, як правило, у того, в кого й сила. Такий закон історії.
А от Істина - абсолютне поняття. Воно найоптимальніше перевіряється як законами фізики, так і законами честі і совісті - отже Всевишнього.
Мені так здається.
Хоча, звичайно, не претендую на правду в останній інстанції... :))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Костюк (М.К./М.К.) [ 2013-06-24 20:56:23 ]
Дякую за цю чудову статтю про ПОЕТА, перед яким хочеться стати навколішки...Важливо, щоб світ пам`ятав про тих, які "жити не уміли"...Для нас важливо не забувати...