Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон

Ліна Костенко

28 березня 200…року.
Твої руки шепочуть до мене усіма мелодіями світу. Тіло нагадує флейту, що нестримно в’ється навколо. Голос напружений, остання репліка усе ще висить у повітрі недомовленою. Запах лісових фіалок й стрімкого весняного вітру завжди приходять разом із тобою у мою самосвідомість. Тебе породила моя уява. Тепер я кохаю її витвір. Байдуже, що насправді його не існує.
А може, ти живеш зовсім поряд? Наприклад, ти міг би бути моїм сусідом, що манірно виходить випалити трійку цигарок на ганок свого під’їзду.
Ми виросли разом. Вона ставала усе більш жіночною, він мужнів. Ми завше гарно ладнали. Доки наші стосунки не стали, окрім дружніх, ще й псевдоплатонічними…
29 березня того ж року.
Коли йде дощ, я обожнюю вдихати його волого-свіжий аромат, це ніби перше причастя, якого так довго чекав, аби душа твоя нарешті сягнула справжнього очищення, набула вдоволеності собою і світом.
Сьогодні з неба зійшла рясна солонувата злива, а ти ущільнено дихаєш під моїм правим боком. Допіру ти тримав мене за руку, але тепер наші правиці розведено-легко тримаються за простирадло. Просто разом тягнути його на себе легше.
30 березня все того ж року.
Ти спокійно спиш на моєму ліжку, навіть не підозрюючи, що я поряд ось уже декілька годин поспіль. Сиджу коло ліжка, на якому ти віддався декількагодинному нічному спокою, і читаю якусь книжку. Не пам'ятаю її назви і лише приблизно могла б зараз пригадати зміст, бо я читаю не її, а тебе, безкінечні малюнки на твоєму тілі. Ніби хтось розлив чорнила на білу прозорість неба, а потім залишив на ній розводи у сліпих потугах перекроїти скоєне.
Спи, коханий, ранок ще такий далекий…
31 березня, рік той самий.
Потяг «Одеса – Санкт-Петербург» прибуває на другу колію. Твоє місце бокове зверху десь ближче до кінця вагона. Ми самотньо спимо в обіймах один одного на станції, аби прокинутися від раптово-обірваного голосу провідника: «Ваш час вичерпано. Потяг рушає». Цієї ночі я не дивитимуся на твій сон, він буде для мене недосяжним, ти подаруєш його іншим, тим випадковим, що їхатимуть поруч у вагоні. Думаю, ця ніч для нас остання. Якби ж то твої руки не переконували мене у протилежному.
1 квітня зрозуміло якого року.
Іноді я така казкарка й можу вигадати найнеймовірніші речі, як-от цей шматок кохання у два дні.
Але цього разу це, мабуть, було зі мною…