Уподобав якось лев доньку лісникову
І відтоді позабув, що то жить в спокої.
Почвалав у дім красуні, просить її руку,
Та не віда, що батькам завдає лиш муку:
Хоч і цар лев серед звірів, а доньці не пара,
А відмовиш – в хижака наготові кара.
«Бачиш,- батько відказав жениху спроквола,-
Наша донечка наразі тендітна і квола.
А у тебе ж пазурі і зуби великі...
Як їй доведеться жити з таким чоловіком?..»
«Розумію,- лев сказав.- Та щоб бути любим,
Пазурі всі обітну і вирву всі зуби!»
Як сказав, так і зробив. З неймовірним болем
Шкутильга, а чи й повзе лев наш до любові.
Ось і хата лісника. Сумирний і тихий,
Стоїть лев перед дверима. Не чекає лиха.
А воно кийком озвалось. Удруге й уп’яте...
Позабув лев і про біль, миготять лиш п’яти.
І відтоді вже ніхто у звіринім колі
Не тривожив лісника своєю любов’ю.
P.S.
Якщо любові справжньої нема,
Щоб не чинив ти,- все дарма.