Що сила й спритність не вічні.
Старезний лев знав цю істину.
Нічого не вполював цар на обід,
Натрапив на віслюковий слід,
На спільні лови просить його піти.
Склав цар план,і хитромудрий і простий:
Він біля печери стане, наче вартовий.
Віслюк всередину прожогом вскочить
І зробить все, що тільки схоче.
Так воно й сталось, як лев звелів:
Віслюк стрибав, гримав, ревів,
А лев хапав, хто із печери вирвавсь,-
Всіх до одної дер і їв.
Упав на землю і тут же захропів.
Віслюк знесилений тоді з печери вийшов,
Бо ж там од кіз одні бурубляшки лишились.
До лева підійшов навшпиньках. Кашлянув.
«Ну, що тобі, причепо?»- лев позіхнув.
«Та я б не проти бодай одненьку попросить.
Хай і поганеньку... Вибився ж із сил...»
«Перетрудився? Мабуть, правду кажеш.
Я хоч і знав, що ти в печері скачеш,
Зізнаюсь, сам не на жарт злякався.
За труд такий бери, що там зосталось».
Посмоктав віслюк, що лев порозкидав,
А ситий лев, знов у дрімоту впав..
P.S.
Хто в спілку із нерівнею вступає,
Той, як-то кажуть, облизня спіймає.