Серед нових поезій Леоніда Талалая, написаних наприкінці першого десятиліття третього тисячоліття, є дві пронизливі мініатюри про скрипку і скрипаля. Одна так і називається -– «Скрипка і скрипаль»:

Хоча у нього всі ключі,
Що визначають спільну долю,
Вона щоразу на плечі
Ридає чорною вдовою
Щось незбагненне, сокровенне…
Як вічний третій поміж них –
І бритвою смичок по венах –
І по її, і по своїх.

І другий короткий вірш – «Старий скрипаль»:

Скрипка аж заходиться плачем.
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю.
Хто до кого під вечірній дзвін

З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини?
Ми з тобою нерозлучна пара –
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.

Про скрипку і скрипаля. Про слово і поета. Про поезію і поета. Про музику, без якої нема життя і яка забирає життя. Скрипаль може виконувати і не свою музику. Справжній поет також «виконує» наче підслухане. Або надиктоване. Від його скрипки надто багато залежить. Надто велика її роль. Її вага – майже невагомої. От лиш питання в тому – хто чий інструмент. Найсумлінніший біограф Артюра Рембо збагнув, що юного поета відірвало від поезії і закинуло в Африку не якесь диявольське прокляття долі, хоч таку печать відкидати не годиться, а прокляття часу, в якому випало жити. Немолодий поет Леонід Талалай живе на Жуковому острові (давня назва місцини на Дніпрі в межах Києва) і, не відкидаючи жодної печаті, зберігає – один із дуже небагатьох у своєму поколінні – вірність своєму покликанню. Побутує в декого думка, що поезія мстива. Скрипка не для побуту, а для буття. Дехто вважає, що зможе прикрасити нею свій довершений (увихався ж!) побут. Так, але тільки як слухач. Якщо ще здатен чути. Музичний інструмент поета має жорсткі вимоги – це речі відомі всім і давно. Інша річ, що в будь-якому випадку музика безжальна. До поета. Але він знає, на що йде. Тобто, майже завжди знає. І якщо потребує іноді «солодкої брехні», то це зовсім не так, як забрехалося нині все довкола. Це не дає матеріальні вигоди. Повторюю: це проблеми буття, а не побуту. «Успішний» колега Талалая завважив якось, що таку (як у Талалая) лінію життя нині може дозволити собі тільки «багата людина». У нашому випадку – багатий письменник. У становищі нашої мови і нашої книжки нині багатих продуцентів навіть попсового читва немає. А якщо про речі тонші – про скрипку… Інший колега ще в горнилі 60-х був переконаний, що «слово – з музики, з її гірких агоній,//і мати слова – скрипка». Цікаво, як він сьогодні вважає.

Років п`ять тому у статті «Іван Дзюба і поети» я висновував, що «сьогодні Леонід Талалай представляє славне покоління шістдесятників саме в поезії». Пригадую подивування одного авторитетного читача. І справді – а інші щ о представляють? В основну обойму Талалай не входив, він був у числі «тихих ліриків» натурфілософського плану обіч «космізму» 60-х і «возвеличення простого трудівника» на тлі «звершень НТР». Не привносив у нашу поетику (хай завуальовано, у межах дозволеного) елементи модерністичних практик західного мистецтва, не виступив відкрито проти режиму, хоч проблеми «у стосунках» були тривалі і виснажливі. Не писав полум`яних інвектив – тоді одних, тепер інших. Не педалював фразу, нічого рокітливо-дерзновенно не виголошував з естради, тим більше – з трибуни, не був також ні віддалено асоціативним, ні афористично приголомшуючим…Одне слово, не був ефектним ні тоді, ні пізніше. Тож на етапі «зміни масок» його адекватне слово, звісно, залишилося самим собою. Хоч додалося, вибачте за простоту вислову, болю, розчарування, зневіри. Але слово поета було і залишилося адекватним. І тому у найзвичніших словосполуках не зникла поезія, а навпаки – драматизувала та алегоризувала текст. Що тут вигадувати? – все пережито на достовірних емоціях і нервах, висловлено точно і містко, сприймається на різних рівнях асоціативності. У висліді – пастернаківська «неслыханная простота», в яку впадають як в «єресь»:

Збуджені, знервовані украй,
Лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
А трамвай один,
І той не їде.

Банальна побутова картина і водночас – екзистенційне узагальнення. Екзистенційна тривога стає наскрізною. Навіть не в царині виражальних засобів, а в самому способі світосприйняття:

Веселюсь на нашій не своїй,
Де в садку вишневім коло хати
Так сміються-плачуть солов`ї,
Ніби їм у Празі помирати.

Такий соловей мав ім`я Олесь. Тобто не ім`я, а прізвище. Тобто не прізвище, а псевдонім. Псевдо поета Олександра Кандиби. Натхненного скрипаля. Музичний інструмент СЛОВО, крім великої скрипкової підготовки, без якої дерев`яніють пальці, потребує ще багато чого – все не розписати. Та й навіщо? Думаю, що – знову ж – всі все давно збагнули. Послухаємо поета Леоніда Талалая:

Я вижити не обіцяю,
Я умираю поступово,
Як умирає наше слово,
Хоч не говорить, що вмирає.

Коли ж підійде аж до краю,
То скаже вам біля хреста:
Не хочу жити на устах,
Де правди й совісті немає.

Це третя мініатюра, яку я процитував повністю. Для поета розбіжності між етикою й естетикою скрипаля можуть мати згубні наслідки:

Живеш, підбріхуючи в тон,
І брешеш навіть без потреби,
Останню правду, як патрон,
Приберігаючи для себе.

Нема театру і піротехніки. Тому й віриш. Скажіть, а як можна не повірити?

У тебе ні скарбів, ні скрині.
Ти слово, дивлячись углиб,
Шукаєш, як останню гривню,
Лише на хліб, лише на хліб.

Поет не скаржиться. Він говорить, як є. Скрипка може поплакати – рвати душу. Слово жорсткіше. Особливо, коли говориш, як є. Коли усвідомлюєш:

І вже нічого не змінить,
Мов обривається дорога,
І пізно щось просить у Бога
І навіть соромно просить.

Одна із заповідей: не лжесвідчи. Коли я писав диптих «Пам`яті Тараса Мельничука», то вроджена нездатність Тараса до лжесвідчення була для мене тим, що вирізняло його. Українська поезія як лжесвідчення – тема дуже цікава. Але були і такі, як Тарас. Їх небагато. Скажімо так: декілька. Але – були. Є. І виглядає, що присутність такого ні для кого сьогодні не актуальна. Тож нехай сам і відчує:

Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
Стільки років чекаючи на вихідний.

І так виглядає, що на «святі життя» поет нині зайвий. Але що це за свято, коли вже не тільки мільйонерів, а й мільярдерів у нас більше, аніж першорядних поетів? І який відсоток їх (тих і тих) у кількості українців, що почали третє тисячоліття на тій же землі нашого першого Тараса, що якось у стані натхнення вигадав українську душу? Так чи інакше, але бенкет триває. Світова преса висвітлює грандіозні відзначення окремими громадянами України своїх ювілеїв. І нікого не цікавить: за чий (насправді) рахунок. А ми тут про поета…

Поет не там, де бенкетують,
Не за столом, не при столі –
Йому стілець запропонують,
Лише підвівши до петлі.

Невесела, скажете, картина. Так. Але не всуціль. Згадаймо: «Веселюсь на нашій, не своїй».

Тож при таких «веселощах» можна відповідно і прочитати, перед тим, як

Випити за пройдену дорогу
І за тих, яких не повернуть…
Не хвилюйся, дійдем до порога,
Більше того, нас ще й підвезуть.

Це з гірким усміхом. А можна і без нього. Як завше у Талалая: «все, як є». Просто і відверто. Він, як і згадані Тараси, не вміє – за своєю природою – лжесвідчити.

Все, що проявилось, не здається
І не сниться – снилося колись.
Все, як є. Достукалося серце –
Двері відчиняються. Молись.

Може, забагато цитую із найновіших віршів. Із тієї простої причини, що так – переконливіше. Така це скрипка. І такий скрипаль.

Сьогодні і поети живуть переважно лише в соціумі. А є ще життя в історії. І в природі. І – уявіть собі – в музиці. Граф Толстой вважав, що поет тільки тому й поет, що живе у вічності.

На самому початку третього тисячоліття Леонід Талалай якось говорив мені, що хоче написати Книгу Степу. «Все, як є». А де «є»? Знаємо, де Царство Боже – за словами Спасителя, воно всередині у нас. І знову ж – так виглядає, що і Степ – там же. «Степи мої запродані//жидові, німоті» -– не відав і пророк, як це актуалізується через два століття. Особливо увиразняться в Україні «свої діти». Буквально за кілька років після появи на екрані кінопритчі Тарковського «Сталкер» зловісна зона «реалізувалася». У фільмі там була кімната, де здійснювалися сокровенні бажання. Заходиш туди з таким, здавалось, бажанням, а отримуєш мішок грошей. Бо саме такою була твоя суть. Несподівана правда. Це в кінокадрах ближче до фіналу, а в житті все обійшлося без фантастики. Для декого його «найсокровенніше» бажання не стало несподіванкою. Дехто щиро вважав, що скрипка почекає, допоки вирішить проблеми побуту, переплутавши його з буттям – і навіть не своїм, а всієї «постколоніальної нації». Це, звісно, особливі «скрипалі». Як завше, допомогла риторика (відредагована). Забулась тільки банальна істина: скрипка не прощає. Хоч можна міркувати і так: чи вроджений скрипаль може обійтися без свого інструменту? Тож дехто, як Леонід Талалай, все ще хоче зіграти «щось незбагненне, сокровенне». І, як той же Талалай, добре знає, чим за це треба платити. Казали йому: доки ти усамітнювався, ми йшли на танки. Не виключаю, що вони навіть у це повірили. А чому б ні? Навіть після Стусових «Таборового зошита», листів... Та хоч як би там було, щоденний герць за Україну – справа свята. Але і про власні тили не забуто. Що ні, то ні. А цей так і залишився лише зі своїм інструментом, і по-сучасному, як дехто вважає, вже й не втне.

Може, й не варто вкотре забалакувати проблему скрипки і скрипаля. Не з`ясовано тільки одне: хто кого тримає на світі.

Я не знаю, скрипко, я не знаю.