ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.11.28 06:02
Дивлюсь на виток Черемошу
в його розбурханій красі…
Та крізь води незмірну товщу
каміння чую голоси…
вони скрегочуть про негоду,
яка накоїла біди,
благаючи одне в народу:
«На берег річки не іди!»

Тетяна Левицька
2020.11.27 23:56
Між мною і небом гнучка тятива,
бодай не порветься завчасно,
допоки вплітаю у вірші слова
й лелію трояндове щастя.

Вночі прокидаюся, передчуття -
безсоння землі відчуваю,
а ранок для серця фарбує життя

Галина Кучеренко
2020.11.27 23:28
У безумстві ковіду міста,
Новинарні — спагеті на вухах,
На свята не піти в ресторан...
Ти постукай у вікна Фейсбуку...

2
Чи у кожнім вікні — дружні руки?
Чи за кожною шибкою — серце?

Ніна Виноградська
2020.11.27 21:18
Як солодко мовить і тепло сміється онука,
У хаті від того розсипав мов хтось пелюстки.
Бо довгою дуже була наша з нею розлука,
У згадках скликаємо нині весь рід залюбки.

Прабабцю Марію, прадіда Івана, Єгора,
Іще Євдокію, найстаршу Сашуню пра-пра.

Ніна Виноградська
2020.11.27 21:15
А день сьогодні той, моя матусю,
Коли сльозами повниться цей світ.
Коли дідусь мій і моя бабуся
Молились за померлих стільки літ.

За тих сусідів зліва що і справа,
Там семеро, а справа вісім душ.
Їх вбила влада, бо вела розправу -

Сергій Губерначук
2020.11.27 09:38
Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

Олександр Сушко
2020.11.27 09:22
Фобії у людей часто набувають потворних рис. Мій сусіда Микола під час пандемії коронавіруса затято швендяє без маски в громадських містах, а якщо її й одягає, то виключно на руку, аби продемонструвати своє особливе ставлення до безглуздого наказу урядов

Микола Соболь
2020.11.27 07:26
Вечір згорає у присок*,
легіт знімає утому
і аромат кипарису
шириться швидко по дому.
Накинь кошулю* на плечі,
хай зорі тебе зігріють.
Були у словах предтечі
ілюзії та не мрії.

Тата Рівна
2020.11.26 21:45
П‘ята ранку, лунко й холодно, не приходять думки
Порожнеча, немає сну ні в одному оці
Незворотність абсурдного сушить голову
Голова засушена на тарань
Що там буде завтра? Яка історія?
Яка парадигма прийдешнього?
Амплітуда коливань?
Смішні до бе

Євген Федчук
2020.11.26 19:39
Спекотний день зміняла врешті ніч,
Навколо все примарніше ставало,
Бухикати гармати перестали
І пил, і дим поволі осідали.
Вже б можна було чути людську річ,
Але у вухах наче шмаття вати,
Хіба до ранку відновиться слух.
Як віспою подовбано навкруг

Ярослав Чорногуз
2020.11.26 19:37
З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,

Олександр Панін
2020.11.26 17:08
Біжать Баранюги
міцні, круторогі,
Викрешують іскри
в борні,
Могутні, уперті
у битвах завзятих,
В очицях палають
вогні.

Іван Потьомкін
2020.11.26 13:39
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».

Ігор Шоха
2020.11.26 13:31
Ще гуляю... мріями блукаю...
не блуджу, та іноді гадаю, –
де мої синиці й журавлі:
чи у небі, чи в його імлі?
Знаю, що ніде немає раю
на моїй дорозі по землі.

Де-не-де розвіяні по світу

Ніна Виноградська
2020.11.26 10:55
Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило

Ніна Виноградська
2020.11.26 10:53
Застигла від болю пилипівська ніченька чорна,
А в хаті всі вікна посліпли, снігами он їх замело.
У повітці змовкли давно вже не труджені жорна,
Бо голод прийшов у моє слобожанське село.

Немає у матері нині для діток зернини,
Одну картоплинку щоранк
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Герасим'юк (1956) / Рецензії

 Скрипка і скрипаль. Леонід Талалай
Образ твору Серед нових поезій Леоніда Талалая, написаних наприкінці першого десятиліття третього тисячоліття, є дві пронизливі мініатюри про скрипку і скрипаля. Одна так і називається -– «Скрипка і скрипаль»:

Хоча у нього всі ключі,
Що визначають спільну долю,
Вона щоразу на плечі
Ридає чорною вдовою
Щось незбагненне, сокровенне…
Як вічний третій поміж них –
І бритвою смичок по венах –
І по її, і по своїх.

І другий короткий вірш – «Старий скрипаль»:

Скрипка аж заходиться плачем.
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю.
Хто до кого під вечірній дзвін

З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини?
Ми з тобою нерозлучна пара –
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.

Про скрипку і скрипаля. Про слово і поета. Про поезію і поета. Про музику, без якої нема життя і яка забирає життя. Скрипаль може виконувати і не свою музику. Справжній поет також «виконує» наче підслухане. Або надиктоване. Від його скрипки надто багато залежить. Надто велика її роль. Її вага – майже невагомої. От лиш питання в тому – хто чий інструмент. Найсумлінніший біограф Артюра Рембо збагнув, що юного поета відірвало від поезії і закинуло в Африку не якесь диявольське прокляття долі, хоч таку печать відкидати не годиться, а прокляття часу, в якому випало жити. Немолодий поет Леонід Талалай живе на Жуковому острові (давня назва місцини на Дніпрі в межах Києва) і, не відкидаючи жодної печаті, зберігає – один із дуже небагатьох у своєму поколінні – вірність своєму покликанню. Побутує в декого думка, що поезія мстива. Скрипка не для побуту, а для буття. Дехто вважає, що зможе прикрасити нею свій довершений (увихався ж!) побут. Так, але тільки як слухач. Якщо ще здатен чути. Музичний інструмент поета має жорсткі вимоги – це речі відомі всім і давно. Інша річ, що в будь-якому випадку музика безжальна. До поета. Але він знає, на що йде. Тобто, майже завжди знає. І якщо потребує іноді «солодкої брехні», то це зовсім не так, як забрехалося нині все довкола. Це не дає матеріальні вигоди. Повторюю: це проблеми буття, а не побуту. «Успішний» колега Талалая завважив якось, що таку (як у Талалая) лінію життя нині може дозволити собі тільки «багата людина». У нашому випадку – багатий письменник. У становищі нашої мови і нашої книжки нині багатих продуцентів навіть попсового читва немає. А якщо про речі тонші – про скрипку… Інший колега ще в горнилі 60-х був переконаний, що «слово – з музики, з її гірких агоній,//і мати слова – скрипка». Цікаво, як він сьогодні вважає.

Років п`ять тому у статті «Іван Дзюба і поети» я висновував, що «сьогодні Леонід Талалай представляє славне покоління шістдесятників саме в поезії». Пригадую подивування одного авторитетного читача. І справді – а інші щ о представляють? В основну обойму Талалай не входив, він був у числі «тихих ліриків» натурфілософського плану обіч «космізму» 60-х і «возвеличення простого трудівника» на тлі «звершень НТР». Не привносив у нашу поетику (хай завуальовано, у межах дозволеного) елементи модерністичних практик західного мистецтва, не виступив відкрито проти режиму, хоч проблеми «у стосунках» були тривалі і виснажливі. Не писав полум`яних інвектив – тоді одних, тепер інших. Не педалював фразу, нічого рокітливо-дерзновенно не виголошував з естради, тим більше – з трибуни, не був також ні віддалено асоціативним, ні афористично приголомшуючим…Одне слово, не був ефектним ні тоді, ні пізніше. Тож на етапі «зміни масок» його адекватне слово, звісно, залишилося самим собою. Хоч додалося, вибачте за простоту вислову, болю, розчарування, зневіри. Але слово поета було і залишилося адекватним. І тому у найзвичніших словосполуках не зникла поезія, а навпаки – драматизувала та алегоризувала текст. Що тут вигадувати? – все пережито на достовірних емоціях і нервах, висловлено точно і містко, сприймається на різних рівнях асоціативності. У висліді – пастернаківська «неслыханная простота», в яку впадають як в «єресь»:

Збуджені, знервовані украй,
Лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
А трамвай один,
І той не їде.

Банальна побутова картина і водночас – екзистенційне узагальнення. Екзистенційна тривога стає наскрізною. Навіть не в царині виражальних засобів, а в самому способі світосприйняття:

Веселюсь на нашій не своїй,
Де в садку вишневім коло хати
Так сміються-плачуть солов`ї,
Ніби їм у Празі помирати.

Такий соловей мав ім`я Олесь. Тобто не ім`я, а прізвище. Тобто не прізвище, а псевдонім. Псевдо поета Олександра Кандиби. Натхненного скрипаля. Музичний інструмент СЛОВО, крім великої скрипкової підготовки, без якої дерев`яніють пальці, потребує ще багато чого – все не розписати. Та й навіщо? Думаю, що – знову ж – всі все давно збагнули. Послухаємо поета Леоніда Талалая:

Я вижити не обіцяю,
Я умираю поступово,
Як умирає наше слово,
Хоч не говорить, що вмирає.

Коли ж підійде аж до краю,
То скаже вам біля хреста:
Не хочу жити на устах,
Де правди й совісті немає.

Це третя мініатюра, яку я процитував повністю. Для поета розбіжності між етикою й естетикою скрипаля можуть мати згубні наслідки:

Живеш, підбріхуючи в тон,
І брешеш навіть без потреби,
Останню правду, як патрон,
Приберігаючи для себе.

Нема театру і піротехніки. Тому й віриш. Скажіть, а як можна не повірити?

У тебе ні скарбів, ні скрині.
Ти слово, дивлячись углиб,
Шукаєш, як останню гривню,
Лише на хліб, лише на хліб.

Поет не скаржиться. Він говорить, як є. Скрипка може поплакати – рвати душу. Слово жорсткіше. Особливо, коли говориш, як є. Коли усвідомлюєш:

І вже нічого не змінить,
Мов обривається дорога,
І пізно щось просить у Бога
І навіть соромно просить.

Одна із заповідей: не лжесвідчи. Коли я писав диптих «Пам`яті Тараса Мельничука», то вроджена нездатність Тараса до лжесвідчення була для мене тим, що вирізняло його. Українська поезія як лжесвідчення – тема дуже цікава. Але були і такі, як Тарас. Їх небагато. Скажімо так: декілька. Але – були. Є. І виглядає, що присутність такого ні для кого сьогодні не актуальна. Тож нехай сам і відчує:

Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
Стільки років чекаючи на вихідний.

І так виглядає, що на «святі життя» поет нині зайвий. Але що це за свято, коли вже не тільки мільйонерів, а й мільярдерів у нас більше, аніж першорядних поетів? І який відсоток їх (тих і тих) у кількості українців, що почали третє тисячоліття на тій же землі нашого першого Тараса, що якось у стані натхнення вигадав українську душу? Так чи інакше, але бенкет триває. Світова преса висвітлює грандіозні відзначення окремими громадянами України своїх ювілеїв. І нікого не цікавить: за чий (насправді) рахунок. А ми тут про поета…

Поет не там, де бенкетують,
Не за столом, не при столі –
Йому стілець запропонують,
Лише підвівши до петлі.

Невесела, скажете, картина. Так. Але не всуціль. Згадаймо: «Веселюсь на нашій, не своїй».

Тож при таких «веселощах» можна відповідно і прочитати, перед тим, як

Випити за пройдену дорогу
І за тих, яких не повернуть…
Не хвилюйся, дійдем до порога,
Більше того, нас ще й підвезуть.

Це з гірким усміхом. А можна і без нього. Як завше у Талалая: «все, як є». Просто і відверто. Він, як і згадані Тараси, не вміє – за своєю природою – лжесвідчити.

Все, що проявилось, не здається
І не сниться – снилося колись.
Все, як є. Достукалося серце –
Двері відчиняються. Молись.

Може, забагато цитую із найновіших віршів. Із тієї простої причини, що так – переконливіше. Така це скрипка. І такий скрипаль.

Сьогодні і поети живуть переважно лише в соціумі. А є ще життя в історії. І в природі. І – уявіть собі – в музиці. Граф Толстой вважав, що поет тільки тому й поет, що живе у вічності.

На самому початку третього тисячоліття Леонід Талалай якось говорив мені, що хоче написати Книгу Степу. «Все, як є». А де «є»? Знаємо, де Царство Боже – за словами Спасителя, воно всередині у нас. І знову ж – так виглядає, що і Степ – там же. «Степи мої запродані//жидові, німоті» -– не відав і пророк, як це актуалізується через два століття. Особливо увиразняться в Україні «свої діти». Буквально за кілька років після появи на екрані кінопритчі Тарковського «Сталкер» зловісна зона «реалізувалася». У фільмі там була кімната, де здійснювалися сокровенні бажання. Заходиш туди з таким, здавалось, бажанням, а отримуєш мішок грошей. Бо саме такою була твоя суть. Несподівана правда. Це в кінокадрах ближче до фіналу, а в житті все обійшлося без фантастики. Для декого його «найсокровенніше» бажання не стало несподіванкою. Дехто щиро вважав, що скрипка почекає, допоки вирішить проблеми побуту, переплутавши його з буттям – і навіть не своїм, а всієї «постколоніальної нації». Це, звісно, особливі «скрипалі». Як завше, допомогла риторика (відредагована). Забулась тільки банальна істина: скрипка не прощає. Хоч можна міркувати і так: чи вроджений скрипаль може обійтися без свого інструменту? Тож дехто, як Леонід Талалай, все ще хоче зіграти «щось незбагненне, сокровенне». І, як той же Талалай, добре знає, чим за це треба платити. Казали йому: доки ти усамітнювався, ми йшли на танки. Не виключаю, що вони навіть у це повірили. А чому б ні? Навіть після Стусових «Таборового зошита», листів... Та хоч як би там було, щоденний герць за Україну – справа свята. Але і про власні тили не забуто. Що ні, то ні. А цей так і залишився лише зі своїм інструментом, і по-сучасному, як дехто вважає, вже й не втне.

Може, й не варто вкотре забалакувати проблему скрипки і скрипаля. Не з`ясовано тільки одне: хто кого тримає на світі.

Я не знаю, скрипко, я не знаю.

Контекст : Українська літературна газета



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-06-28 21:16:47
Переглядів сторінки твору 7199
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (4.879 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.048 / 5.7)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.789
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми АВТОРИ
Автор востаннє на сайті 2011.06.28 21:25
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Кузан (М.К./М.К.) [ 2011-06-28 22:19:09 ]
І я не знаю, Василю, на знаю.
Говориш ніби про скрипку і скрипаля, а піднімаєш такі глибинні вічні проблеми... як і Леонід, до речі.
А книги його не видаються... А якщо і видаються, то де їх знайти?
Думаю, що завдяки ПМ і твоїй статті, багато читачів звернеться до щирої поезії справжнього майстра Леоніда Талалая.
Дякую тобі від імані багатьох шанувальників мудрого слова.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
В'ячеслав Романовський (М.К./М.К.) [ 2011-06-28 23:37:11 ]
З цікавістю прочитав твій погляд на поезія Леоніда Талалая.Глибоко і точно.Знаю, Василю, що ти давно дружиш з цим найзначнішим ліриком останніх чотирьох з гаком десятиліть. Ще до "Журавлиного лемешу" він у нашій спілчанській газеті вибухнув дивовижно-сильною добіркою віршів, і став відомим поетом в Україні. Щиро люблю його поезію, маю майже все, що він видав, опублікував у періодиці. Мрію прочитати його нову книжку. Бачитимеш Леоніда - передай йому, друже, вітання від мене, бо нині зв'язку з ним не маю... Спасибі тобі за статтю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2011-06-29 02:35:15 ]
Давно не читав поезій Талалая, прекрасного поета. Раніше можна було придбати його книги в книгарні. Справді, передсмертно-моторошні вірші.
Як музикант-поет можу сказати, що і скрипка тримає скрипаля на світі, і він її, і так само одне одного вони і убивають. Дивлячись, що грати.
Дякую, Василю, за статтю і життєву науку поета про "вроджену нездатність до лжесвідчення" і вітання Талалаю. Сто років його не бачив.