Щоранку, майже о дев’ятій,
вона пришвидшувала крок -
по ожеледиці триклятій,
яку приховував сніжок…

Роїлися думки-сніжинки,
їх шлейф спадав на тротуар…
І шалика цієї жінки
вертів вітрисько-перукар.

З нічної зміни поспішала:
удома – діти і нужда…
Самотність, мов осине жало,
ще й телевізор постраждав:

бач, не показує,сердешний
(спитайте, скільки йому літ?!)…
На жінці – куплена одежа,
коли ще був рожевим світ…

Зростала ж ніби для кохання,
та компліментів, та квіток…
Тепер – життям забита пані,
до пари не знайшовсь ніхто...

Ну, звісно ж, діти – не з повітря:
і в неї теж був чоловік.
Родини вісь… чи, може, вістря?
Лассо, ланцюг а чи батіг?..

…Щоранку, майже о дев’ятій,
її він знову помічав:
спішила, втомлена, до хати,
а він взуття ремонтував.

Чекати звик на незнайомку,
топив свій погляд в ній на мить -
цей чоботар самотньо-скромний
(душа ж при зустрічі щемить!)…

Він уявляв благополуччя
її сімейного життя:
на ній хоч сукня й не від Гуччі,
та поспішає ж неспроста!

Напевно, вдома є коханий
(самотність виключена - й квит!)…
То ж нащо вводитись в оману,
зав’язувати нею світ?..

Старанно лагодив підошви –
мов долю склеював чиюсь…
«Ах, чоботарю, ну чого ж ви?!
А раптом я… не озирнусь?..»

Очей до ранку не зімкнувши,
в майбутнє заглядав своє:
«З тобою буду… хочу… мушу!
Віднині ти у мене є!»


25.12.2009.