Померлі — це ті, що втратили пам'ять.
(з легенди про Лету)

Спросят: как перейти жизнь?
Отвечайте…
(Н. Рерих)

маленька милість –
подароване слово.
воно ще тремтить на вустах,
ще не обсохло від вранішнього дощу
і розглядає світ великими наївними очима,

а ти сказав – і забув,
подарував – і забув,
не здогадуючись, що воно іншої стихії
і не вміє, як ти, – забувати…

йому усміхнулись у відповідь,
його не зрозуміли,
і не стривожилися –
ах, скільки ще буде тих слів!

і воно пішло блукати
між людей – нічиє,
підбираючи квіти на амвонах,
і браслети на папертях.
воно дарувало себе кожному,
хто згоджувався його вимовити –
слово не може не звучати.

тільки не забувайте мене, –
просило воно, затихаючи,
я буду вам лялькою,
кривим костуром у руках сліпця,
не ображатимусь на каблуки,
що топтатимуть мене у болото,
і на ваші шкарубкі руки...

воно й далі піднімало теплі, як надія, очі:
залишиш мене собі?

а люди не знали,
як можна залишити собі слово.

тому воно,
щедре по своїй суті,
щоразу віддавало їм
часточку себе
разом з пам'яттю про всіх,
кому належало.

так люди ставали безсмертними.

пригадуєш?
ти його вимовив – і забув,
тільки воно не забуло, як було твоїм.