ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
Грядочка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Грядочка
- І чому це ви дивуєтеся, що я грядку під вікном тримаю? Питаєте, навіщо? А бур׳яни таки треба смикати час від часу – і зарядка тобі, і з землею поспілкуєшся. Гляди – і щось може і вродить на тій грядці ненароком, а щось тебе і порятує, – Людка посміхалася у всі свої пухнасті щоки.
Компанія, яка зібралася в честь презентації нової збірки поезії, вже трохи потепліла від спілкування. Тому і теми для обговорення пішли уже поетично-приземлені- про натхнення, яке приходить у вигляді чужих красунь до рідних чоловіків. Усі пожвавилися – у кожного була купа своїх історій – про когось або навіть і про себе.
А Людка чомусь так несподівано заявила:
- То все тому, що люди не тримають грядки під вікном. Що дивуватися - місто! Ех, дівчата, та у всіх буває, і чоловіка свого я теж застукала. ну, не геть голого, але таки закрився з коханкою в хаті.Було! Але я у нього коханку одбила. Грядки помогли.
- Це як? –аж засовалися на місці від цікавості жінки за столом, а чоловіки і про чарку забули, так несподівано прозвучала її фраза.
І Людка стала розповідати.
Усе відбувалося дуже звично. Ми з чоловіком щойно рік, як одружилися, ось уже Господь і дитятком нас обдарував, я – уся в домашніх клопотах, пелюшках і баняках, а ці – Люся і Богдан часто заходили до нас у гості, у них донька уже велика, десять рочків, тож ділилися досвідом і порадами, і я щасливо розквітала від їхніх теплих і доброзичливих слів .
Несподівано накотилися глобальні проблеми – у державі гримнула криза, пропали продукти, накотилися славнозвісні дев׳яності... Чоловік "крутився", як тільки міг – то поїздка до Білорусії за дешевим маслом та індиками, то він до Польщі чкурнув на перепродаж, то до Румунії... І завжди ставив мені у приклад Люсю, яка супроводжувала його у всіх комерційних поїздках: "Вчися, як гроші заробляти! Бери приклад з Люськи!"
Ох, як мене злила ця фраза! Я сама така красуня і розумниця, а він мені якусь Люську ставить в приклад? Але невтомна парочка – мій Дмитрик та Люська знову щось придумували, їхали то до Москви за спиртом "Rojal", то іще в якусь глушину за дешевими махровими рушниками.
Від усієї цієї метушні я вирішила трохи сховатися - на літо вибралася до своє мами, забрала дитину на свіже повітря. Приїжджав чоловік до нас раз на тиждень, а то і рідше, бо – комерція, треба заробляти гроші, от і добре було. Тільки не спить лихо, поки тобі тихо.
Якось я повернулася до Львова несподівано, і тут мене перестріла моя сусідка, пані Зося, Царство їй Небесне, нині вже покійна. Чомусь вона дуже агресивно сприймала нашу подружку Люську. Не любила – і все.
- Ти, дитино, дивися, бо вона от увечері прийшла до хати, а потім я і не бачила, як виходила!
Я заспокоювала її підозри:
- Пані Зосю, та то вони з Дімкою мали їхати в Мінськ нічним поїздом, вона завидна до хати і прийшла, бо від нас же до вокзалу ближче, аніж він неї. Самі знаєте, як ввечері добиратися – транспорт погано ходить, можна спізнитися. То вони удвох тут на поїзд чекали.. Все добре.
Але моя пані Зося тільки невдоволено крутила головою, не вірила таким моїм поясненням. А я чути не хотіла – навіть думки не припускала, що мій чоловік може мені зраджувати.
Не могла навіть припустити нічого поганого. Наївне зелене дівчисько, по вуха закохане у свого чоловіка)
Нарешті я вже вийшла на роботу, дитинку – в садочок, стала іще більше крутитися, швидше. Одного разу в обідню перерву забігла на базар, побачила дуже гарні сандалики для дитини. А грошей не вистачило. Подумала - встигну іще збігати додому, візьму гроші.
Прибігла, щаслива і захекана, відчиняю двері своїм ключем – не відчинаються. Я знову – що таке? І наче світло видно з-за дверей... Мушу пояснити, що у наших дверей була така особливість: якщо їх закрити на англійський замок зсередини, то ззовні їх відчинити було неможливо. Іще не вірю своїм очам, дзвоню і стукаю - ніякого руху.
Уперта, я побігла довкола будинку. Ми тоді жили на першому поверсі, то я забігла на город і зі своєї грядки намагалася заглянути у вікно.
Взялася руками за підвіконня, підтягнулася, а з того боку вікна на мене дивиться...стривожена Люська. Отак! Приїхали!
Пам׳ятаю, як у сповільненому кадрі, я дуже помалу поверталася назад, до дверей.
Тепер вони уже були відчинені. Люська вийшла до мене на кухню. І так спокійно, доброзичливо стала розпитувати, а чому я так несподівано прибігла в обід додому, що я аж сторопіла. А вона усе розказувала, що подумала, що то дзвонила у двері якась її подружка, яка її дуже дістає своїми розмовами, а тут із Дімою вона хотіла обговорити якусь важливу справу без постронніх. Ой, а по чому ти бурячки брала, ой, дивися які ти гарні вибрала ... і щось молола, молола без угаву, а муж мій коханий сів у кімнаті за столом і, похнюпивши голову, мовчав, мовчав, мовчав....
Ну не могла я тоді промовити нічого - ані слова. Отак от, на німо, підійшла до нього, взяла за потилицю і штуркнула долонею його голову. То такий незграбний, дитячий був жест – ех ти...Але Дімка голови не підняв – і я мовчки пішла геть. Все було ясно.
Ну що ви дивитеся на мене? Що тоді зі мною коїлося? Як я дожила той день на роботі? Які думки мене розривали? Не можу навіть описати. Нікому нічого тоді не сказала. Так було соромно за чоловіка. Прийшла додому, мовчки переодягнулася . Знаєте, тільки тоді я оцінила, яке ж то щастя – мати город у себе під вікнами!
Пішла я тоді на грядку... Ох і дісталося моїм бур׳янам! Висмикувала їх, аж гуготіло мені за плечима, тільки мигтіли зелені стебла і земля. Недаремно кажуть, що земля – рятує, дає силу. Раптом чую – хтось стукає по склу. Розігнула спину, дивлюся – а то мій чоловік у шибу стукає, рукою махає, на вечерю кличе.
Отакої! Щоб чоловік, мій, та ще й вечерю мені приготував – то було таке диво, наче півень курчат висидів! Прийшла. Вмилася. А на столі – картопелька, віночком викладена, кропчиком присипана, краса несамовита і смачна! Це вже був вирок і присуд. Можа було б про щось питати і виясняти стосунки, але ота похнюплена чоловікова голова в обід та ще й несподівана вечеря були повним визнанням вини.
Я питати не могла уже нічого.
Ну і що ви собі думаєте, Люська зникла з обрію після цієї історії? Ні!
Вона грала свою роль, наче не було нічого. І далі приходила до нас в гості, і чоловік метушився, готуючи їй чай. Або мене ганяв по кухні – та ворушись, люди прийшли до хати. Ох, як я лютилася, як мені хотілося щось таке в׳їдливе їй сказати. Але розуміла, що момент втрачено, що програла я, законна дружина. Вечері мені вже чоловік не готував, все увійшло в старе русло, а я навпаки- принижена, бо запобігаю коло Люськи... Бо так командує мій чоловік. Ну і що, буду їй коси висмикувати? чи викрикати по вулиці за нею? Не вмію такого.Та й пізно. Що робити?
І тоді я згадала фразу, яка промуляла мені усю голову: "Бери приклад з Люськи!" Добре, так і буде. Як скажеш, коханий! І я перестала поводити себе, як ображена жертва.
Як доброзичлива господиня, я бралася перша догоджати незваній гості смаколиками на столі. Але, крім того, тепер я стала брати ініціативу у свої руки. "Слухай,- приставала я до Люськи - ти казала, що вмієш в׳язати отаким узором на два кольори, безрукавочку, покажеш мені?" Поки мій муж повертався з перекуру, я вже встигала витягти спиці і нитки, і кінець вечора був заповнений посиденьками на тему в׳язання, узорів, якості нитки, як розраховуаати розмір,та чому тягнеться нитка у виробі.
Наступного разу я просила у Люськи рецепт її знаменитиго рулету з булки, і вона мені ретельно диктувала, а я перепитувала усе по кілька разів, аж поки мого Дімку не починало нудити від бабських розмов – і він ішов курити.
- А що, то правда, що м׳ясо треба маринувати перед тим, як робити відбивні?
- Чуєш, чуєш, Люсь, а що робити, як у дитини висипка?
- Слухай, а як ти спілкуєшся зі свекрухою? Я от уже деколи не витримую...
- Знаєш, а в мене голубці не вдаються так смачно, як у мами. А як ти їх робиш?
Появу Люськи я вітала, як прихід сонечка, встрявала у всі її розмови з чоловіком – і перебирала всі теми на себе. Колись Дімка навіть буркнув мені, що я мордую Люську своїми допитами і теревенями, а я тільки здвигнула плечима – ти ж сам сказав – учися у Люськи.
Добило мого мужа те, що навесні я повела Люську на свого городика, якого він терпіти не міг, і ми там заклопотано радилися, що і де мені садити, чому тут кислий ґрунт і як із цим боротися.
Отак от, мало-помалу, кожен прихід (тепер уже моєї!) Люськи до нас додому супроводжувався моїм радісним щебетанням, я уже читала їй свої вірші, вона захоплено мене слухала, розказувала мені про свої проблеми, давіть ділилася таємницями. Я стала знати, які у неї з׳явилися нові "об׳єкти захоплення", які проблеми з колишніми коханцями, як дає раду у сім׳ї... Люська стала моєю подружкою. А крім того – Люська стала хвалити моєму чоловікові... мене. Бо от яка я у нього гарна і цікава жінка і як йому зі мною пощастило.
А далі – Богу дякуючи – доля розвела і Люську, і мого чоловіка у спілкуванні на різні орбіти, вони стали дуже рідко бачитися, у неї були свої клопоти, а у нього – свої.
Отака бувальщина. А по-правді – зробила я тоді висновок для себе - чоловіка треба слухатися.Якби не послухалася тоді – де б ми з ним досі були? Вчися у Люськи, еге ж?
А ще, знєте, пораджу вам щиро – заведіть собі грядочку попід вікнами. Так, на всяк випадок. Помагає!
Компанія, яка зібралася в честь презентації нової збірки поезії, вже трохи потепліла від спілкування. Тому і теми для обговорення пішли уже поетично-приземлені- про натхнення, яке приходить у вигляді чужих красунь до рідних чоловіків. Усі пожвавилися – у кожного була купа своїх історій – про когось або навіть і про себе.
А Людка чомусь так несподівано заявила:
- То все тому, що люди не тримають грядки під вікном. Що дивуватися - місто! Ех, дівчата, та у всіх буває, і чоловіка свого я теж застукала. ну, не геть голого, але таки закрився з коханкою в хаті.Було! Але я у нього коханку одбила. Грядки помогли.
- Це як? –аж засовалися на місці від цікавості жінки за столом, а чоловіки і про чарку забули, так несподівано прозвучала її фраза.
І Людка стала розповідати.
Усе відбувалося дуже звично. Ми з чоловіком щойно рік, як одружилися, ось уже Господь і дитятком нас обдарував, я – уся в домашніх клопотах, пелюшках і баняках, а ці – Люся і Богдан часто заходили до нас у гості, у них донька уже велика, десять рочків, тож ділилися досвідом і порадами, і я щасливо розквітала від їхніх теплих і доброзичливих слів .
Несподівано накотилися глобальні проблеми – у державі гримнула криза, пропали продукти, накотилися славнозвісні дев׳яності... Чоловік "крутився", як тільки міг – то поїздка до Білорусії за дешевим маслом та індиками, то він до Польщі чкурнув на перепродаж, то до Румунії... І завжди ставив мені у приклад Люсю, яка супроводжувала його у всіх комерційних поїздках: "Вчися, як гроші заробляти! Бери приклад з Люськи!"
Ох, як мене злила ця фраза! Я сама така красуня і розумниця, а він мені якусь Люську ставить в приклад? Але невтомна парочка – мій Дмитрик та Люська знову щось придумували, їхали то до Москви за спиртом "Rojal", то іще в якусь глушину за дешевими махровими рушниками.
Від усієї цієї метушні я вирішила трохи сховатися - на літо вибралася до своє мами, забрала дитину на свіже повітря. Приїжджав чоловік до нас раз на тиждень, а то і рідше, бо – комерція, треба заробляти гроші, от і добре було. Тільки не спить лихо, поки тобі тихо.
Якось я повернулася до Львова несподівано, і тут мене перестріла моя сусідка, пані Зося, Царство їй Небесне, нині вже покійна. Чомусь вона дуже агресивно сприймала нашу подружку Люську. Не любила – і все.
- Ти, дитино, дивися, бо вона от увечері прийшла до хати, а потім я і не бачила, як виходила!
Я заспокоювала її підозри:
- Пані Зосю, та то вони з Дімкою мали їхати в Мінськ нічним поїздом, вона завидна до хати і прийшла, бо від нас же до вокзалу ближче, аніж він неї. Самі знаєте, як ввечері добиратися – транспорт погано ходить, можна спізнитися. То вони удвох тут на поїзд чекали.. Все добре.
Але моя пані Зося тільки невдоволено крутила головою, не вірила таким моїм поясненням. А я чути не хотіла – навіть думки не припускала, що мій чоловік може мені зраджувати.
Не могла навіть припустити нічого поганого. Наївне зелене дівчисько, по вуха закохане у свого чоловіка)
Нарешті я вже вийшла на роботу, дитинку – в садочок, стала іще більше крутитися, швидше. Одного разу в обідню перерву забігла на базар, побачила дуже гарні сандалики для дитини. А грошей не вистачило. Подумала - встигну іще збігати додому, візьму гроші.
Прибігла, щаслива і захекана, відчиняю двері своїм ключем – не відчинаються. Я знову – що таке? І наче світло видно з-за дверей... Мушу пояснити, що у наших дверей була така особливість: якщо їх закрити на англійський замок зсередини, то ззовні їх відчинити було неможливо. Іще не вірю своїм очам, дзвоню і стукаю - ніякого руху.
Уперта, я побігла довкола будинку. Ми тоді жили на першому поверсі, то я забігла на город і зі своєї грядки намагалася заглянути у вікно.
Взялася руками за підвіконня, підтягнулася, а з того боку вікна на мене дивиться...стривожена Люська. Отак! Приїхали!
Пам׳ятаю, як у сповільненому кадрі, я дуже помалу поверталася назад, до дверей.
Тепер вони уже були відчинені. Люська вийшла до мене на кухню. І так спокійно, доброзичливо стала розпитувати, а чому я так несподівано прибігла в обід додому, що я аж сторопіла. А вона усе розказувала, що подумала, що то дзвонила у двері якась її подружка, яка її дуже дістає своїми розмовами, а тут із Дімою вона хотіла обговорити якусь важливу справу без постронніх. Ой, а по чому ти бурячки брала, ой, дивися які ти гарні вибрала ... і щось молола, молола без угаву, а муж мій коханий сів у кімнаті за столом і, похнюпивши голову, мовчав, мовчав, мовчав....
Ну не могла я тоді промовити нічого - ані слова. Отак от, на німо, підійшла до нього, взяла за потилицю і штуркнула долонею його голову. То такий незграбний, дитячий був жест – ех ти...Але Дімка голови не підняв – і я мовчки пішла геть. Все було ясно.
Ну що ви дивитеся на мене? Що тоді зі мною коїлося? Як я дожила той день на роботі? Які думки мене розривали? Не можу навіть описати. Нікому нічого тоді не сказала. Так було соромно за чоловіка. Прийшла додому, мовчки переодягнулася . Знаєте, тільки тоді я оцінила, яке ж то щастя – мати город у себе під вікнами!
Пішла я тоді на грядку... Ох і дісталося моїм бур׳янам! Висмикувала їх, аж гуготіло мені за плечима, тільки мигтіли зелені стебла і земля. Недаремно кажуть, що земля – рятує, дає силу. Раптом чую – хтось стукає по склу. Розігнула спину, дивлюся – а то мій чоловік у шибу стукає, рукою махає, на вечерю кличе.
Отакої! Щоб чоловік, мій, та ще й вечерю мені приготував – то було таке диво, наче півень курчат висидів! Прийшла. Вмилася. А на столі – картопелька, віночком викладена, кропчиком присипана, краса несамовита і смачна! Це вже був вирок і присуд. Можа було б про щось питати і виясняти стосунки, але ота похнюплена чоловікова голова в обід та ще й несподівана вечеря були повним визнанням вини.
Я питати не могла уже нічого.
Ну і що ви собі думаєте, Люська зникла з обрію після цієї історії? Ні!
Вона грала свою роль, наче не було нічого. І далі приходила до нас в гості, і чоловік метушився, готуючи їй чай. Або мене ганяв по кухні – та ворушись, люди прийшли до хати. Ох, як я лютилася, як мені хотілося щось таке в׳їдливе їй сказати. Але розуміла, що момент втрачено, що програла я, законна дружина. Вечері мені вже чоловік не готував, все увійшло в старе русло, а я навпаки- принижена, бо запобігаю коло Люськи... Бо так командує мій чоловік. Ну і що, буду їй коси висмикувати? чи викрикати по вулиці за нею? Не вмію такого.Та й пізно. Що робити?
І тоді я згадала фразу, яка промуляла мені усю голову: "Бери приклад з Люськи!" Добре, так і буде. Як скажеш, коханий! І я перестала поводити себе, як ображена жертва.
Як доброзичлива господиня, я бралася перша догоджати незваній гості смаколиками на столі. Але, крім того, тепер я стала брати ініціативу у свої руки. "Слухай,- приставала я до Люськи - ти казала, що вмієш в׳язати отаким узором на два кольори, безрукавочку, покажеш мені?" Поки мій муж повертався з перекуру, я вже встигала витягти спиці і нитки, і кінець вечора був заповнений посиденьками на тему в׳язання, узорів, якості нитки, як розраховуаати розмір,та чому тягнеться нитка у виробі.
Наступного разу я просила у Люськи рецепт її знаменитиго рулету з булки, і вона мені ретельно диктувала, а я перепитувала усе по кілька разів, аж поки мого Дімку не починало нудити від бабських розмов – і він ішов курити.
- А що, то правда, що м׳ясо треба маринувати перед тим, як робити відбивні?
- Чуєш, чуєш, Люсь, а що робити, як у дитини висипка?
- Слухай, а як ти спілкуєшся зі свекрухою? Я от уже деколи не витримую...
- Знаєш, а в мене голубці не вдаються так смачно, як у мами. А як ти їх робиш?
Появу Люськи я вітала, як прихід сонечка, встрявала у всі її розмови з чоловіком – і перебирала всі теми на себе. Колись Дімка навіть буркнув мені, що я мордую Люську своїми допитами і теревенями, а я тільки здвигнула плечима – ти ж сам сказав – учися у Люськи.
Добило мого мужа те, що навесні я повела Люську на свого городика, якого він терпіти не міг, і ми там заклопотано радилися, що і де мені садити, чому тут кислий ґрунт і як із цим боротися.
Отак от, мало-помалу, кожен прихід (тепер уже моєї!) Люськи до нас додому супроводжувався моїм радісним щебетанням, я уже читала їй свої вірші, вона захоплено мене слухала, розказувала мені про свої проблеми, давіть ділилася таємницями. Я стала знати, які у неї з׳явилися нові "об׳єкти захоплення", які проблеми з колишніми коханцями, як дає раду у сім׳ї... Люська стала моєю подружкою. А крім того – Люська стала хвалити моєму чоловікові... мене. Бо от яка я у нього гарна і цікава жінка і як йому зі мною пощастило.
А далі – Богу дякуючи – доля розвела і Люську, і мого чоловіка у спілкуванні на різні орбіти, вони стали дуже рідко бачитися, у неї були свої клопоти, а у нього – свої.
Отака бувальщина. А по-правді – зробила я тоді висновок для себе - чоловіка треба слухатися.Якби не послухалася тоді – де б ми з ним досі були? Вчися у Люськи, еге ж?
А ще, знєте, пораджу вам щиро – заведіть собі грядочку попід вікнами. Так, на всяк випадок. Помагає!
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію