Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Долик (1965) /
Проза
Грядочка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Грядочка
- І чому це ви дивуєтеся, що я грядку під вікном тримаю? Питаєте, навіщо? А бур׳яни таки треба смикати час від часу – і зарядка тобі, і з землею поспілкуєшся. Гляди – і щось може і вродить на тій грядці ненароком, а щось тебе і порятує, – Людка посміхалася у всі свої пухнасті щоки.
Компанія, яка зібралася в честь презентації нової збірки поезії, вже трохи потепліла від спілкування. Тому і теми для обговорення пішли уже поетично-приземлені- про натхнення, яке приходить у вигляді чужих красунь до рідних чоловіків. Усі пожвавилися – у кожного була купа своїх історій – про когось або навіть і про себе.
А Людка чомусь так несподівано заявила:
- То все тому, що люди не тримають грядки під вікном. Що дивуватися - місто! Ех, дівчата, та у всіх буває, і чоловіка свого я теж застукала. ну, не геть голого, але таки закрився з коханкою в хаті.Було! Але я у нього коханку одбила. Грядки помогли.
- Це як? –аж засовалися на місці від цікавості жінки за столом, а чоловіки і про чарку забули, так несподівано прозвучала її фраза.
І Людка стала розповідати.
Усе відбувалося дуже звично. Ми з чоловіком щойно рік, як одружилися, ось уже Господь і дитятком нас обдарував, я – уся в домашніх клопотах, пелюшках і баняках, а ці – Люся і Богдан часто заходили до нас у гості, у них донька уже велика, десять рочків, тож ділилися досвідом і порадами, і я щасливо розквітала від їхніх теплих і доброзичливих слів .
Несподівано накотилися глобальні проблеми – у державі гримнула криза, пропали продукти, накотилися славнозвісні дев׳яності... Чоловік "крутився", як тільки міг – то поїздка до Білорусії за дешевим маслом та індиками, то він до Польщі чкурнув на перепродаж, то до Румунії... І завжди ставив мені у приклад Люсю, яка супроводжувала його у всіх комерційних поїздках: "Вчися, як гроші заробляти! Бери приклад з Люськи!"
Ох, як мене злила ця фраза! Я сама така красуня і розумниця, а він мені якусь Люську ставить в приклад? Але невтомна парочка – мій Дмитрик та Люська знову щось придумували, їхали то до Москви за спиртом "Rojal", то іще в якусь глушину за дешевими махровими рушниками.
Від усієї цієї метушні я вирішила трохи сховатися - на літо вибралася до своє мами, забрала дитину на свіже повітря. Приїжджав чоловік до нас раз на тиждень, а то і рідше, бо – комерція, треба заробляти гроші, от і добре було. Тільки не спить лихо, поки тобі тихо.
Якось я повернулася до Львова несподівано, і тут мене перестріла моя сусідка, пані Зося, Царство їй Небесне, нині вже покійна. Чомусь вона дуже агресивно сприймала нашу подружку Люську. Не любила – і все.
- Ти, дитино, дивися, бо вона от увечері прийшла до хати, а потім я і не бачила, як виходила!
Я заспокоювала її підозри:
- Пані Зосю, та то вони з Дімкою мали їхати в Мінськ нічним поїздом, вона завидна до хати і прийшла, бо від нас же до вокзалу ближче, аніж він неї. Самі знаєте, як ввечері добиратися – транспорт погано ходить, можна спізнитися. То вони удвох тут на поїзд чекали.. Все добре.
Але моя пані Зося тільки невдоволено крутила головою, не вірила таким моїм поясненням. А я чути не хотіла – навіть думки не припускала, що мій чоловік може мені зраджувати.
Не могла навіть припустити нічого поганого. Наївне зелене дівчисько, по вуха закохане у свого чоловіка)
Нарешті я вже вийшла на роботу, дитинку – в садочок, стала іще більше крутитися, швидше. Одного разу в обідню перерву забігла на базар, побачила дуже гарні сандалики для дитини. А грошей не вистачило. Подумала - встигну іще збігати додому, візьму гроші.
Прибігла, щаслива і захекана, відчиняю двері своїм ключем – не відчинаються. Я знову – що таке? І наче світло видно з-за дверей... Мушу пояснити, що у наших дверей була така особливість: якщо їх закрити на англійський замок зсередини, то ззовні їх відчинити було неможливо. Іще не вірю своїм очам, дзвоню і стукаю - ніякого руху.
Уперта, я побігла довкола будинку. Ми тоді жили на першому поверсі, то я забігла на город і зі своєї грядки намагалася заглянути у вікно.
Взялася руками за підвіконня, підтягнулася, а з того боку вікна на мене дивиться...стривожена Люська. Отак! Приїхали!
Пам׳ятаю, як у сповільненому кадрі, я дуже помалу поверталася назад, до дверей.
Тепер вони уже були відчинені. Люська вийшла до мене на кухню. І так спокійно, доброзичливо стала розпитувати, а чому я так несподівано прибігла в обід додому, що я аж сторопіла. А вона усе розказувала, що подумала, що то дзвонила у двері якась її подружка, яка її дуже дістає своїми розмовами, а тут із Дімою вона хотіла обговорити якусь важливу справу без постронніх. Ой, а по чому ти бурячки брала, ой, дивися які ти гарні вибрала ... і щось молола, молола без угаву, а муж мій коханий сів у кімнаті за столом і, похнюпивши голову, мовчав, мовчав, мовчав....
Ну не могла я тоді промовити нічого - ані слова. Отак от, на німо, підійшла до нього, взяла за потилицю і штуркнула долонею його голову. То такий незграбний, дитячий був жест – ех ти...Але Дімка голови не підняв – і я мовчки пішла геть. Все було ясно.
Ну що ви дивитеся на мене? Що тоді зі мною коїлося? Як я дожила той день на роботі? Які думки мене розривали? Не можу навіть описати. Нікому нічого тоді не сказала. Так було соромно за чоловіка. Прийшла додому, мовчки переодягнулася . Знаєте, тільки тоді я оцінила, яке ж то щастя – мати город у себе під вікнами!
Пішла я тоді на грядку... Ох і дісталося моїм бур׳янам! Висмикувала їх, аж гуготіло мені за плечима, тільки мигтіли зелені стебла і земля. Недаремно кажуть, що земля – рятує, дає силу. Раптом чую – хтось стукає по склу. Розігнула спину, дивлюся – а то мій чоловік у шибу стукає, рукою махає, на вечерю кличе.
Отакої! Щоб чоловік, мій, та ще й вечерю мені приготував – то було таке диво, наче півень курчат висидів! Прийшла. Вмилася. А на столі – картопелька, віночком викладена, кропчиком присипана, краса несамовита і смачна! Це вже був вирок і присуд. Можа було б про щось питати і виясняти стосунки, але ота похнюплена чоловікова голова в обід та ще й несподівана вечеря були повним визнанням вини.
Я питати не могла уже нічого.
Ну і що ви собі думаєте, Люська зникла з обрію після цієї історії? Ні!
Вона грала свою роль, наче не було нічого. І далі приходила до нас в гості, і чоловік метушився, готуючи їй чай. Або мене ганяв по кухні – та ворушись, люди прийшли до хати. Ох, як я лютилася, як мені хотілося щось таке в׳їдливе їй сказати. Але розуміла, що момент втрачено, що програла я, законна дружина. Вечері мені вже чоловік не готував, все увійшло в старе русло, а я навпаки- принижена, бо запобігаю коло Люськи... Бо так командує мій чоловік. Ну і що, буду їй коси висмикувати? чи викрикати по вулиці за нею? Не вмію такого.Та й пізно. Що робити?
І тоді я згадала фразу, яка промуляла мені усю голову: "Бери приклад з Люськи!" Добре, так і буде. Як скажеш, коханий! І я перестала поводити себе, як ображена жертва.
Як доброзичлива господиня, я бралася перша догоджати незваній гості смаколиками на столі. Але, крім того, тепер я стала брати ініціативу у свої руки. "Слухай,- приставала я до Люськи - ти казала, що вмієш в׳язати отаким узором на два кольори, безрукавочку, покажеш мені?" Поки мій муж повертався з перекуру, я вже встигала витягти спиці і нитки, і кінець вечора був заповнений посиденьками на тему в׳язання, узорів, якості нитки, як розраховуаати розмір,та чому тягнеться нитка у виробі.
Наступного разу я просила у Люськи рецепт її знаменитиго рулету з булки, і вона мені ретельно диктувала, а я перепитувала усе по кілька разів, аж поки мого Дімку не починало нудити від бабських розмов – і він ішов курити.
- А що, то правда, що м׳ясо треба маринувати перед тим, як робити відбивні?
- Чуєш, чуєш, Люсь, а що робити, як у дитини висипка?
- Слухай, а як ти спілкуєшся зі свекрухою? Я от уже деколи не витримую...
- Знаєш, а в мене голубці не вдаються так смачно, як у мами. А як ти їх робиш?
Появу Люськи я вітала, як прихід сонечка, встрявала у всі її розмови з чоловіком – і перебирала всі теми на себе. Колись Дімка навіть буркнув мені, що я мордую Люську своїми допитами і теревенями, а я тільки здвигнула плечима – ти ж сам сказав – учися у Люськи.
Добило мого мужа те, що навесні я повела Люську на свого городика, якого він терпіти не міг, і ми там заклопотано радилися, що і де мені садити, чому тут кислий ґрунт і як із цим боротися.
Отак от, мало-помалу, кожен прихід (тепер уже моєї!) Люськи до нас додому супроводжувався моїм радісним щебетанням, я уже читала їй свої вірші, вона захоплено мене слухала, розказувала мені про свої проблеми, давіть ділилася таємницями. Я стала знати, які у неї з׳явилися нові "об׳єкти захоплення", які проблеми з колишніми коханцями, як дає раду у сім׳ї... Люська стала моєю подружкою. А крім того – Люська стала хвалити моєму чоловікові... мене. Бо от яка я у нього гарна і цікава жінка і як йому зі мною пощастило.
А далі – Богу дякуючи – доля розвела і Люську, і мого чоловіка у спілкуванні на різні орбіти, вони стали дуже рідко бачитися, у неї були свої клопоти, а у нього – свої.
Отака бувальщина. А по-правді – зробила я тоді висновок для себе - чоловіка треба слухатися.Якби не послухалася тоді – де б ми з ним досі були? Вчися у Люськи, еге ж?
А ще, знєте, пораджу вам щиро – заведіть собі грядочку попід вікнами. Так, на всяк випадок. Помагає!
Компанія, яка зібралася в честь презентації нової збірки поезії, вже трохи потепліла від спілкування. Тому і теми для обговорення пішли уже поетично-приземлені- про натхнення, яке приходить у вигляді чужих красунь до рідних чоловіків. Усі пожвавилися – у кожного була купа своїх історій – про когось або навіть і про себе.
А Людка чомусь так несподівано заявила:
- То все тому, що люди не тримають грядки під вікном. Що дивуватися - місто! Ех, дівчата, та у всіх буває, і чоловіка свого я теж застукала. ну, не геть голого, але таки закрився з коханкою в хаті.Було! Але я у нього коханку одбила. Грядки помогли.
- Це як? –аж засовалися на місці від цікавості жінки за столом, а чоловіки і про чарку забули, так несподівано прозвучала її фраза.
І Людка стала розповідати.
Усе відбувалося дуже звично. Ми з чоловіком щойно рік, як одружилися, ось уже Господь і дитятком нас обдарував, я – уся в домашніх клопотах, пелюшках і баняках, а ці – Люся і Богдан часто заходили до нас у гості, у них донька уже велика, десять рочків, тож ділилися досвідом і порадами, і я щасливо розквітала від їхніх теплих і доброзичливих слів .
Несподівано накотилися глобальні проблеми – у державі гримнула криза, пропали продукти, накотилися славнозвісні дев׳яності... Чоловік "крутився", як тільки міг – то поїздка до Білорусії за дешевим маслом та індиками, то він до Польщі чкурнув на перепродаж, то до Румунії... І завжди ставив мені у приклад Люсю, яка супроводжувала його у всіх комерційних поїздках: "Вчися, як гроші заробляти! Бери приклад з Люськи!"
Ох, як мене злила ця фраза! Я сама така красуня і розумниця, а він мені якусь Люську ставить в приклад? Але невтомна парочка – мій Дмитрик та Люська знову щось придумували, їхали то до Москви за спиртом "Rojal", то іще в якусь глушину за дешевими махровими рушниками.
Від усієї цієї метушні я вирішила трохи сховатися - на літо вибралася до своє мами, забрала дитину на свіже повітря. Приїжджав чоловік до нас раз на тиждень, а то і рідше, бо – комерція, треба заробляти гроші, от і добре було. Тільки не спить лихо, поки тобі тихо.
Якось я повернулася до Львова несподівано, і тут мене перестріла моя сусідка, пані Зося, Царство їй Небесне, нині вже покійна. Чомусь вона дуже агресивно сприймала нашу подружку Люську. Не любила – і все.
- Ти, дитино, дивися, бо вона от увечері прийшла до хати, а потім я і не бачила, як виходила!
Я заспокоювала її підозри:
- Пані Зосю, та то вони з Дімкою мали їхати в Мінськ нічним поїздом, вона завидна до хати і прийшла, бо від нас же до вокзалу ближче, аніж він неї. Самі знаєте, як ввечері добиратися – транспорт погано ходить, можна спізнитися. То вони удвох тут на поїзд чекали.. Все добре.
Але моя пані Зося тільки невдоволено крутила головою, не вірила таким моїм поясненням. А я чути не хотіла – навіть думки не припускала, що мій чоловік може мені зраджувати.
Не могла навіть припустити нічого поганого. Наївне зелене дівчисько, по вуха закохане у свого чоловіка)
Нарешті я вже вийшла на роботу, дитинку – в садочок, стала іще більше крутитися, швидше. Одного разу в обідню перерву забігла на базар, побачила дуже гарні сандалики для дитини. А грошей не вистачило. Подумала - встигну іще збігати додому, візьму гроші.
Прибігла, щаслива і захекана, відчиняю двері своїм ключем – не відчинаються. Я знову – що таке? І наче світло видно з-за дверей... Мушу пояснити, що у наших дверей була така особливість: якщо їх закрити на англійський замок зсередини, то ззовні їх відчинити було неможливо. Іще не вірю своїм очам, дзвоню і стукаю - ніякого руху.
Уперта, я побігла довкола будинку. Ми тоді жили на першому поверсі, то я забігла на город і зі своєї грядки намагалася заглянути у вікно.
Взялася руками за підвіконня, підтягнулася, а з того боку вікна на мене дивиться...стривожена Люська. Отак! Приїхали!
Пам׳ятаю, як у сповільненому кадрі, я дуже помалу поверталася назад, до дверей.
Тепер вони уже були відчинені. Люська вийшла до мене на кухню. І так спокійно, доброзичливо стала розпитувати, а чому я так несподівано прибігла в обід додому, що я аж сторопіла. А вона усе розказувала, що подумала, що то дзвонила у двері якась її подружка, яка її дуже дістає своїми розмовами, а тут із Дімою вона хотіла обговорити якусь важливу справу без постронніх. Ой, а по чому ти бурячки брала, ой, дивися які ти гарні вибрала ... і щось молола, молола без угаву, а муж мій коханий сів у кімнаті за столом і, похнюпивши голову, мовчав, мовчав, мовчав....
Ну не могла я тоді промовити нічого - ані слова. Отак от, на німо, підійшла до нього, взяла за потилицю і штуркнула долонею його голову. То такий незграбний, дитячий був жест – ех ти...Але Дімка голови не підняв – і я мовчки пішла геть. Все було ясно.
Ну що ви дивитеся на мене? Що тоді зі мною коїлося? Як я дожила той день на роботі? Які думки мене розривали? Не можу навіть описати. Нікому нічого тоді не сказала. Так було соромно за чоловіка. Прийшла додому, мовчки переодягнулася . Знаєте, тільки тоді я оцінила, яке ж то щастя – мати город у себе під вікнами!
Пішла я тоді на грядку... Ох і дісталося моїм бур׳янам! Висмикувала їх, аж гуготіло мені за плечима, тільки мигтіли зелені стебла і земля. Недаремно кажуть, що земля – рятує, дає силу. Раптом чую – хтось стукає по склу. Розігнула спину, дивлюся – а то мій чоловік у шибу стукає, рукою махає, на вечерю кличе.
Отакої! Щоб чоловік, мій, та ще й вечерю мені приготував – то було таке диво, наче півень курчат висидів! Прийшла. Вмилася. А на столі – картопелька, віночком викладена, кропчиком присипана, краса несамовита і смачна! Це вже був вирок і присуд. Можа було б про щось питати і виясняти стосунки, але ота похнюплена чоловікова голова в обід та ще й несподівана вечеря були повним визнанням вини.
Я питати не могла уже нічого.
Ну і що ви собі думаєте, Люська зникла з обрію після цієї історії? Ні!
Вона грала свою роль, наче не було нічого. І далі приходила до нас в гості, і чоловік метушився, готуючи їй чай. Або мене ганяв по кухні – та ворушись, люди прийшли до хати. Ох, як я лютилася, як мені хотілося щось таке в׳їдливе їй сказати. Але розуміла, що момент втрачено, що програла я, законна дружина. Вечері мені вже чоловік не готував, все увійшло в старе русло, а я навпаки- принижена, бо запобігаю коло Люськи... Бо так командує мій чоловік. Ну і що, буду їй коси висмикувати? чи викрикати по вулиці за нею? Не вмію такого.Та й пізно. Що робити?
І тоді я згадала фразу, яка промуляла мені усю голову: "Бери приклад з Люськи!" Добре, так і буде. Як скажеш, коханий! І я перестала поводити себе, як ображена жертва.
Як доброзичлива господиня, я бралася перша догоджати незваній гості смаколиками на столі. Але, крім того, тепер я стала брати ініціативу у свої руки. "Слухай,- приставала я до Люськи - ти казала, що вмієш в׳язати отаким узором на два кольори, безрукавочку, покажеш мені?" Поки мій муж повертався з перекуру, я вже встигала витягти спиці і нитки, і кінець вечора був заповнений посиденьками на тему в׳язання, узорів, якості нитки, як розраховуаати розмір,та чому тягнеться нитка у виробі.
Наступного разу я просила у Люськи рецепт її знаменитиго рулету з булки, і вона мені ретельно диктувала, а я перепитувала усе по кілька разів, аж поки мого Дімку не починало нудити від бабських розмов – і він ішов курити.
- А що, то правда, що м׳ясо треба маринувати перед тим, як робити відбивні?
- Чуєш, чуєш, Люсь, а що робити, як у дитини висипка?
- Слухай, а як ти спілкуєшся зі свекрухою? Я от уже деколи не витримую...
- Знаєш, а в мене голубці не вдаються так смачно, як у мами. А як ти їх робиш?
Появу Люськи я вітала, як прихід сонечка, встрявала у всі її розмови з чоловіком – і перебирала всі теми на себе. Колись Дімка навіть буркнув мені, що я мордую Люську своїми допитами і теревенями, а я тільки здвигнула плечима – ти ж сам сказав – учися у Люськи.
Добило мого мужа те, що навесні я повела Люську на свого городика, якого він терпіти не міг, і ми там заклопотано радилися, що і де мені садити, чому тут кислий ґрунт і як із цим боротися.
Отак от, мало-помалу, кожен прихід (тепер уже моєї!) Люськи до нас додому супроводжувався моїм радісним щебетанням, я уже читала їй свої вірші, вона захоплено мене слухала, розказувала мені про свої проблеми, давіть ділилася таємницями. Я стала знати, які у неї з׳явилися нові "об׳єкти захоплення", які проблеми з колишніми коханцями, як дає раду у сім׳ї... Люська стала моєю подружкою. А крім того – Люська стала хвалити моєму чоловікові... мене. Бо от яка я у нього гарна і цікава жінка і як йому зі мною пощастило.
А далі – Богу дякуючи – доля розвела і Люську, і мого чоловіка у спілкуванні на різні орбіти, вони стали дуже рідко бачитися, у неї були свої клопоти, а у нього – свої.
Отака бувальщина. А по-правді – зробила я тоді висновок для себе - чоловіка треба слухатися.Якби не послухалася тоді – де б ми з ним досі були? Вчися у Люськи, еге ж?
А ще, знєте, пораджу вам щиро – заведіть собі грядочку попід вікнами. Так, на всяк випадок. Помагає!
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
