Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Літ_дурдом
Всім перекладачам із одного атасму в інший
Живу у цей навколо лютий безум -
із грозами, морозами "к деньгам",
і щастям кіс, "хвильованих" маразмом,
що люрить, як криниця туго медом,
метеликом - і правнуком з Дніпром
скрипить укрАїнсько-по-русски у дурдом...
Джерела:
Живу. Учусь я ненавидеть злато. В.Х. (из И. П.)
Живу. Учусь я ненавидеть злато,
Познав покой и счастия и гроз.
И женщины (волнением объяты)
Дрожат и косы кутают в мороз.
В зеницах заблудился я и в звездах,
Пропах мой хлеб церквями и вином.
И глубоко во мне скрипит колодец,
Идет мой правнук от него с Днепром.
Печаль все гуще. Всхлипы мотыльковы.
И в одиночестве из носа кровь.
И мелет кто-то туго и медово
Мои секунды в полноте стихов...
11.04.2012
И. П. "Живу. Учусь.." М.Я. Русская интерпретация
Живу. Учусь к деньгам быть ненавистным,
Познавший счастье в грозах и в тиши.
И трепет кос подруги мои в льдистый
Мороз вплетают, слёзно хороши.
Я заблудился в звёздах и зеницах,
Пропах мой хлеб церквами и вином.
Скрипит во мне глубокая криница,
Как правнук от неё идёт с Днепром.
Густеет грусть. И бабочка вздыхает.
И носом кровь, когда наедине.
И так натужно кто-то растирает
Секунды слов, живущие во мне.
Живу. Стараюсь ненавидеть деньги Ч.Ж. (Из И.П.)
Живу. Стараюсь ненавидеть деньги,
Познавши счастье радуги и гроз.
И женщины мои, роняя серьги,
Тугие косы кутают в мороз.
Я заблудился в зорях и ресницах,
Пропах мой хлеб собором и вином.
И в глубине меня скрипит криница,
Мой правнук от неё идёт с Днепром.
Тоска густеет. Бабочка вздыхает.
И в тишине из носа льётся кровь.
И кто-то туго, как в меду, вращает
Мои секунды в густоте стихов…
Оригінал: (Знятий автором зі сторінок ПМ)
Живу. Учусь ненавидіти гроші,
Пізнавши щастя спокою і гроз.
Мої жінки (схвильовано хороші)
Тремтячі коси кутають в мороз.
Я заблудився в зорях і зіницях,
Пропах мій хліб церквами і вином.
Десь глибоко в мені скрипить криниця,
Мов правнук йде від неї із Дніпром.
Густіє сум. І схлипує метелик.
І кров із носа люрить в самоті.
І хтось так туго, так медово меле
Мої секунди, віршами густі...
http://maysterni.com/publication.php?id=76481
http://maysterni.com/publication.php?id=76451
http://maysterni.com/publication.php?id=76353
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)