Ще пращури, живучи тут до нас –
В них все було: знання, достаток, віра,
Плекали думку й знали в той же час,
Що найважливіше у світі – міра.

Людський мурашник в просторі і часі:
Відомі та не дуже, позабуті,
У німбі слави, чи ганьби… розвазі,
На волі, чи в кайданах міцно скуті.

Як розпізнати їх, щоб не образить?
Де те мірило величі й безсилля,
І чванства, що у серце ранить,
Таланту та бездарності засилля?

Не уявляю зовсім, щоб і радість,
І сила духу мірялись у метрах.
Добропорядність, теплота та заздрість,
Чарівність чи краса – у кілометрах.

Хто поділив людей – таке все звичне:
На тих, що лиш живе та споживає,
А також тих, хто створює величне –
В руках яких каміння оживає?

Цей поділ – як шматочки ласі,
Це сенс та життєздатна круговерть,
Це вічність, що розгорнута у часі…
Все інше є погибель, смерть.