ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Гентош (1957) /
Проза
Абсолютна величина
Я давно вже впевнений – на світі, безсумнівно, є три абсолютні величини: то швидкість світла, нуль температури і переповнена 22-а маршрутка. Так, так, я не обмовився! Бо якщо ще перших дві з розвитком науки і технічного прогресу мають шанс стати відносними (ну там всілякі прориви в дослідженні часу, простору, елементарних частин – он один колайдер чого вартий!), то 22-а маршрутка – то щось вічне, непояснюване і непорушне, як Єгипетські піраміди чи Священні камені інків у перуанських Андах. Феномен її полягає в тому, що за будь якої погоди, температури повітря, пори року чи часу доби – маршрутка завжди переповнена і завжди відстає від графіку! Та що там переповнена – шпроти в консервній банці по рівню комфортності упакування, напевне, на цілий порядок перевищують аналогічний показник пасажирів 22-ї!
А ще вона, як назагал притаманно таємничим і невивченим об’єктам, підпорядковується законам Мерфі. А Мерфі, кажуть, був ще тим оптимістом! Але не таким, як пасажири 22-ї! Вони винайшли метод протидії – коли маршрутки нема ось уже півгодини, коли мимо зупинки проїхало вже п’ять чи шість автобусів 7-го маршруту, треба в умі сказати тричі: - Я чекаю не 22-у маршрутку! І вона з’являється – діє безвідмовно!
Але то півсправи. Ще впхатися в маршрутку треба – ото проблема!
… Ранок. Будній день. Люди на роботу поспішають. Народу на зупинці – як на електричку! Нема 22-ї, вже більш як 20 хвилин нема. В кого слабші нерви – той лається стиха, згадуючи недобрим словом водія і його родичів, хто повище бере – родичів директора автотранспортного підприємства, зовсім слабодухі – мера і його рідню.
Витривалі і загартовані, спокійно і відсторонено закотивши очі до неба, медитують, губами рухають: - Я чекаю не 22-у маршрутку… Я чекаю не 22-у маршрутку…
Найхитріші бігають вздовж тротуару в надії передбачити місце, де зупиниться маршрутка, вірніше, де відкриються її двері. О, тут потрібне неабияке чуття – метр вбік, і вважай в прольоті, без жодних шансів втиснутися всередину, в акурат ще 20 хвилин чекати. І багатьом уявляється радісне обличчя шефа: - Ну що сьогодні? Знову корок?
Зглянувся Мерфі – їде нарешті! Дружна команда потенційних пасажирів враз трансформується в затятих конкурентів – хто і як втиснеться, переможців не судять!
Стою спокійно, відчуваю сьомим чуттям - не треба бігати, двері відкриються навпроти мене! Так і є! Досвід і практика – велика сила. Я перший буду – то ж точно влізу! Ззаду напирають, але я позицію не програю, тримаюся якраз навпроти дверей. Накінець спрацювала пневматика, зашипіло щось у дверях, та не відкрилися вони – люди там прямо на дверях лежать, відкритися заважають! Я і ще двоє щасливчиків, що поблизу, натискуємо зовні, і спільними зусиллями таки відкриваємо двері! Але, лишенько, на нашій зупинці ніхто не виходить. Роблю відчайдушну спробу втиснутися. Та де там – місця поставити ногу навіть нема.
- Давай, давай, - напирають іззаду, не затримуй, - то до мене, - всім на роботу треба!
- Ага, треба, - напираю і я щосили, - ну невже на одну людину не потиснетеся, - то вже я безадресно в салон.
-Автобус не резиновий, - голосно кричить водій. Виходьте, двері поломите – взагалі не поїдемо!
- Виходь! – кричать мені пасажири з автобуса.
- Давай всередину! - кричать пасажири на вулиці.
А я, розхристаний, вишу на підніжці між двома світами, судомно штовхаючи в спину якогось здорованя, що взяв штурмом маршрутку на попередній зупинці. Він добрий, насолоджується своїм становищем, уваги на мої штурхани зовсім не звертає.
Зрештою, мої конкуренти, ті, що на вулиці, зрозуміли, що я можу бути тільки єдиним представником, кому пощастить сісти на нашій зупинці, і всі дружно починають мене заштовхувати в салон. Хто в плече підіпхне, хто в спину, хто понижче… А двоє по боках двері закривають – прямо злагоджена команда «Спейс –Шатлу», не інакше!
Закрили! Ура! Рушили.
- Гроші передавайте, - водій свого не упустить.
А як його передати – тут ні руки не витягнути, ні гаманця відкрити. Як в лещатах залізних – аж дух спирає.
- До кінцевої, - хриплю йому, - там розрахуюся!
- Багато вас таких, зайці нещасні. Он на минулій десять зайшло – тільки троє заплатило. Думаєте, я не бачу? – зовсім без злості вичитує водій. Аж здоровань переді мною щось почав в кишені шукати, певно совість прокинулася.
Ось за що люблю 22-у маршрутку! За колективну ауру, бравий заряд, так би мовити! Відомо ж – ніщо не зближує людей так, як громадський транспорт! Але тут – інакше, тут вже майже братство, як в десантників чи підводників. Братство тих, кому пощастило…
- На наступній виходять? – кричить у салон водій.
І після паузи:
- Питаю, на наступній виходять?
Знову тиша. І втретє, перекрикуючи шум двигуна, водій загорланив щосили:
-Виходять, питаю? Що, не розумієте?
Ну як йому можуть відповісти ті, що не виходять?
- Не чую, - репетує водій, не чую!
Якась бабуся не витримує:
- Прошу пана, мені не треба, але якщо хтось мусить, то я вийду.
Салон вибухнув реготом, аж сам водій засміявся:
-Їдьте, бабцю, далі – ви поки вийдете – півгодини пройде. А я і так від графіка відстаю!
Ов-ва, в нього, виявляється, навіть графік є!
Три зупинки пролітаємо, не зупиняючись, під заздрісними поглядами пасажирів, що ззовні:
- Щасливчики!
Аж ось щупленький мужчина інтелігентного виду, в окулярах (не інакше митець чи науковець якийсь) нервувати почав, і досить так культурно:
- Я би попросив пана водія, якщо вам не важко, бути таким ласкавим і зупинитися мені на початку Липинського.
Не чує водій – тисне на газ!
Очкарик знову:
- Я би попросив пана водія…
Куди там – безрезультатно! Вже й Липинського почалась.
- Я би попросив… - очкарик знову за своє, не вгамується ніяк.
А маршрутка мчить – вже пів Липинського проїхали.
- От інтелігенція, - зневажливо буркнув неголений тип похмільного виду, і як зареве на всю маршрутку:
- Задні!
То він двері мав на увазі. Точно з похмілля – таке амбре по салону. Але ефект вражаючий – водій відразу загальмував, та так, що народ в маршрутці аж на третину ущільнився, вкінці салону вільніше стало.
- Дякую щиро шановному… - почав було очкарик, та неголений враз обірвав його монолог: - Виходь швидко, не базікай. Недобре мені.
Народ із розумінням розступився, в момент прохід зробили – мало що може трапитись, понеділок таки…
Вийшли обоє без ексцесів. Водій на радощах про музику згадав, “Місячне колесо” Іво Бобула на всю потужність як врубав! Покотилися! Аж бабця стрепенулася, та, що коло водія, що вийти хотіла.
- А коли, - питає водія, - Сихів буде?
То мікрорайон такий, зовсім в протилежну сторону від нашого маршруту.
Тут вже водій ледь дар мови не втратив:
- І то ви мені в час пік не в ту маршрутку сіли? Чи то вам на роботу спішно треба було? Ще й по пенсійному!
- Нічого, нічого, - заспокоїла бабуся, не переживай, синочку. Я з тобою назад поїду, я не кваплюся, та й бувало вже таке.
Ще вона щось йому казала про "старість–не радість" толкувала, але водій замахав руками:
- Дайте мені спокій! Хоч цілий день катайтеся – тільки не нервуйте!
Аж тут і моя зупинка – насилу протискуюся до задніх дверей, так і є – кнопка сигналу не працює!
- Задні! – кричу не своїм голосом.
У водія вже рефлекс – відразу по гальмах! Протискуюся, на світ Божий ще не вийшов, а мені назустріч вже радісно нові пасажири пруться.
- Вийти дайте, - кричу, - автобус не резиновий!
- Всім на роботу треба! - то вони мені.
- Та знаю я, - випручався я накінець, повітря свіжого ковтнув. Глянь – двох ґудзиків на сорочці нема. Та то нічо, як казала бабця – бувало вже таке, пришиється. А от пасажира треба допомогти заштовхати – не вдається йому на останній сходинці закріпитися. Допомогли ще з одним добровольцем, і двері притиснули і закрили.
Ще почув із салону голос водія:
- Гроші за проїзд передавайте, зайці нещасні. Он на минулій зупинці десятеро зайшло і тільки троє заплатило…
І 22-а маршрутка покотила далі.
А я раптом зрозумів – ось воно, вічне, незмінне і абсолютне! Як швидкість світла чи абсолютний нуль. Ба, навіть ще більш абсолютніше! Бо ми так зможемо завжди, а світло і температура – ні!
12.01.2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Абсолютна величина
Я давно вже впевнений – на світі, безсумнівно, є три абсолютні величини: то швидкість світла, нуль температури і переповнена 22-а маршрутка. Так, так, я не обмовився! Бо якщо ще перших дві з розвитком науки і технічного прогресу мають шанс стати відносними (ну там всілякі прориви в дослідженні часу, простору, елементарних частин – он один колайдер чого вартий!), то 22-а маршрутка – то щось вічне, непояснюване і непорушне, як Єгипетські піраміди чи Священні камені інків у перуанських Андах. Феномен її полягає в тому, що за будь якої погоди, температури повітря, пори року чи часу доби – маршрутка завжди переповнена і завжди відстає від графіку! Та що там переповнена – шпроти в консервній банці по рівню комфортності упакування, напевне, на цілий порядок перевищують аналогічний показник пасажирів 22-ї!
А ще вона, як назагал притаманно таємничим і невивченим об’єктам, підпорядковується законам Мерфі. А Мерфі, кажуть, був ще тим оптимістом! Але не таким, як пасажири 22-ї! Вони винайшли метод протидії – коли маршрутки нема ось уже півгодини, коли мимо зупинки проїхало вже п’ять чи шість автобусів 7-го маршруту, треба в умі сказати тричі: - Я чекаю не 22-у маршрутку! І вона з’являється – діє безвідмовно!
Але то півсправи. Ще впхатися в маршрутку треба – ото проблема!
… Ранок. Будній день. Люди на роботу поспішають. Народу на зупинці – як на електричку! Нема 22-ї, вже більш як 20 хвилин нема. В кого слабші нерви – той лається стиха, згадуючи недобрим словом водія і його родичів, хто повище бере – родичів директора автотранспортного підприємства, зовсім слабодухі – мера і його рідню.
Витривалі і загартовані, спокійно і відсторонено закотивши очі до неба, медитують, губами рухають: - Я чекаю не 22-у маршрутку… Я чекаю не 22-у маршрутку…
Найхитріші бігають вздовж тротуару в надії передбачити місце, де зупиниться маршрутка, вірніше, де відкриються її двері. О, тут потрібне неабияке чуття – метр вбік, і вважай в прольоті, без жодних шансів втиснутися всередину, в акурат ще 20 хвилин чекати. І багатьом уявляється радісне обличчя шефа: - Ну що сьогодні? Знову корок?
Зглянувся Мерфі – їде нарешті! Дружна команда потенційних пасажирів враз трансформується в затятих конкурентів – хто і як втиснеться, переможців не судять!
Стою спокійно, відчуваю сьомим чуттям - не треба бігати, двері відкриються навпроти мене! Так і є! Досвід і практика – велика сила. Я перший буду – то ж точно влізу! Ззаду напирають, але я позицію не програю, тримаюся якраз навпроти дверей. Накінець спрацювала пневматика, зашипіло щось у дверях, та не відкрилися вони – люди там прямо на дверях лежать, відкритися заважають! Я і ще двоє щасливчиків, що поблизу, натискуємо зовні, і спільними зусиллями таки відкриваємо двері! Але, лишенько, на нашій зупинці ніхто не виходить. Роблю відчайдушну спробу втиснутися. Та де там – місця поставити ногу навіть нема.
- Давай, давай, - напирають іззаду, не затримуй, - то до мене, - всім на роботу треба!
- Ага, треба, - напираю і я щосили, - ну невже на одну людину не потиснетеся, - то вже я безадресно в салон.
-Автобус не резиновий, - голосно кричить водій. Виходьте, двері поломите – взагалі не поїдемо!
- Виходь! – кричать мені пасажири з автобуса.
- Давай всередину! - кричать пасажири на вулиці.
А я, розхристаний, вишу на підніжці між двома світами, судомно штовхаючи в спину якогось здорованя, що взяв штурмом маршрутку на попередній зупинці. Він добрий, насолоджується своїм становищем, уваги на мої штурхани зовсім не звертає.
Зрештою, мої конкуренти, ті, що на вулиці, зрозуміли, що я можу бути тільки єдиним представником, кому пощастить сісти на нашій зупинці, і всі дружно починають мене заштовхувати в салон. Хто в плече підіпхне, хто в спину, хто понижче… А двоє по боках двері закривають – прямо злагоджена команда «Спейс –Шатлу», не інакше!
Закрили! Ура! Рушили.
- Гроші передавайте, - водій свого не упустить.
А як його передати – тут ні руки не витягнути, ні гаманця відкрити. Як в лещатах залізних – аж дух спирає.
- До кінцевої, - хриплю йому, - там розрахуюся!
- Багато вас таких, зайці нещасні. Он на минулій десять зайшло – тільки троє заплатило. Думаєте, я не бачу? – зовсім без злості вичитує водій. Аж здоровань переді мною щось почав в кишені шукати, певно совість прокинулася.
Ось за що люблю 22-у маршрутку! За колективну ауру, бравий заряд, так би мовити! Відомо ж – ніщо не зближує людей так, як громадський транспорт! Але тут – інакше, тут вже майже братство, як в десантників чи підводників. Братство тих, кому пощастило…
- На наступній виходять? – кричить у салон водій.
І після паузи:
- Питаю, на наступній виходять?
Знову тиша. І втретє, перекрикуючи шум двигуна, водій загорланив щосили:
-Виходять, питаю? Що, не розумієте?
Ну як йому можуть відповісти ті, що не виходять?
- Не чую, - репетує водій, не чую!
Якась бабуся не витримує:
- Прошу пана, мені не треба, але якщо хтось мусить, то я вийду.
Салон вибухнув реготом, аж сам водій засміявся:
-Їдьте, бабцю, далі – ви поки вийдете – півгодини пройде. А я і так від графіка відстаю!
Ов-ва, в нього, виявляється, навіть графік є!
Три зупинки пролітаємо, не зупиняючись, під заздрісними поглядами пасажирів, що ззовні:
- Щасливчики!
Аж ось щупленький мужчина інтелігентного виду, в окулярах (не інакше митець чи науковець якийсь) нервувати почав, і досить так культурно:
- Я би попросив пана водія, якщо вам не важко, бути таким ласкавим і зупинитися мені на початку Липинського.
Не чує водій – тисне на газ!
Очкарик знову:
- Я би попросив пана водія…
Куди там – безрезультатно! Вже й Липинського почалась.
- Я би попросив… - очкарик знову за своє, не вгамується ніяк.
А маршрутка мчить – вже пів Липинського проїхали.
- От інтелігенція, - зневажливо буркнув неголений тип похмільного виду, і як зареве на всю маршрутку:
- Задні!
То він двері мав на увазі. Точно з похмілля – таке амбре по салону. Але ефект вражаючий – водій відразу загальмував, та так, що народ в маршрутці аж на третину ущільнився, вкінці салону вільніше стало.
- Дякую щиро шановному… - почав було очкарик, та неголений враз обірвав його монолог: - Виходь швидко, не базікай. Недобре мені.
Народ із розумінням розступився, в момент прохід зробили – мало що може трапитись, понеділок таки…
Вийшли обоє без ексцесів. Водій на радощах про музику згадав, “Місячне колесо” Іво Бобула на всю потужність як врубав! Покотилися! Аж бабця стрепенулася, та, що коло водія, що вийти хотіла.
- А коли, - питає водія, - Сихів буде?
То мікрорайон такий, зовсім в протилежну сторону від нашого маршруту.
Тут вже водій ледь дар мови не втратив:
- І то ви мені в час пік не в ту маршрутку сіли? Чи то вам на роботу спішно треба було? Ще й по пенсійному!
- Нічого, нічого, - заспокоїла бабуся, не переживай, синочку. Я з тобою назад поїду, я не кваплюся, та й бувало вже таке.
Ще вона щось йому казала про "старість–не радість" толкувала, але водій замахав руками:
- Дайте мені спокій! Хоч цілий день катайтеся – тільки не нервуйте!
Аж тут і моя зупинка – насилу протискуюся до задніх дверей, так і є – кнопка сигналу не працює!
- Задні! – кричу не своїм голосом.
У водія вже рефлекс – відразу по гальмах! Протискуюся, на світ Божий ще не вийшов, а мені назустріч вже радісно нові пасажири пруться.
- Вийти дайте, - кричу, - автобус не резиновий!
- Всім на роботу треба! - то вони мені.
- Та знаю я, - випручався я накінець, повітря свіжого ковтнув. Глянь – двох ґудзиків на сорочці нема. Та то нічо, як казала бабця – бувало вже таке, пришиється. А от пасажира треба допомогти заштовхати – не вдається йому на останній сходинці закріпитися. Допомогли ще з одним добровольцем, і двері притиснули і закрили.
Ще почув із салону голос водія:
- Гроші за проїзд передавайте, зайці нещасні. Он на минулій зупинці десятеро зайшло і тільки троє заплатило…
І 22-а маршрутка покотила далі.
А я раптом зрозумів – ось воно, вічне, незмінне і абсолютне! Як швидкість світла чи абсолютний нуль. Ба, навіть ще більш абсолютніше! Бо ми так зможемо завжди, а світло і температура – ні!
12.01.2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію