Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.