Мікроновели

ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ


Після того, як я мало не втопився в печищанській корінній канаві (притока Сули), я почав готуватися до втечі з піонерського табору, де не було ні ситості, ні волі. Коли таборяни поринули в «мертвий час», я тихенько вислизнув з шкільного двору й гайнув через кладку до Андріївки. А там – на гору, на гору, аж до Рудки. А Рудкою, до Комуни, дорога була вже не раз ходженою...
Бабуся не лаяла мене за втечу – дорікнула хіба що за те, що покинув напризволяще сестричку. Сплакнула: «Вас же у мене двійко, як очей у лобі! Одне без одного ви пропадете...».





ЯК ЛИСТЯ ЗА ВОДОЮ


Усе хороше, що зігрівало тебе у житті, нехай вовіки пребуде з тобою і разом з тобою перейде в інші виміри. А все лихе, що заважало тобі, пробуджувало у твоєму єстві первісні інстинкти – заздрість, зло, скнарість, сухий розрахунок, відпливе у невідь, як сухий лист за водою! Це – моя молитва на щоніч.
Текуча вода очищає і змиває все зайве.
Як лист за водою – всі земні гріхи.





НЕМА ПРОРОКА НА ЗАДВІРКАХ


Хутір Шишкове – у відкритому степу. Ні річечки, ні ставка. Приватний магазин та відлюдний цвинтар. До міста, навпрошки – верст десять, не більше.
Хіба ж винен академік Костянтин Меркурійович Ситник, що сюди, на краєчок цивілізації, сьогодні немає путньої дороги?!
Хіба ж від нього залежить, що заповітними думками «шишкарів» заволоділи феодали й рабовласники з «Регіонів», так звана слов’яносербська мафія?!
Мені було боляче дивитись на сивочолого академіка зі світовим іменем, коли хутірські гузнолизи Єфремова і Тихонова відверто хамили вченому. Справді, немає пророка на задвірках епохи!





ОСЛІПЛЕННЯ СЛАВОЮ


По закінченні поетичного конкурсу на святі «Слобожанський Спас» у Сватовому до мене підійшов лисичанський віршописець і співак Анатолій Алексеєнко.
– Чому я не потрапив у переможці? Хіба мої вірші гірші за писанину сліпонародженої рубіжанки?!
– Не гірші, Толю, а холодніші. Ти ж маєш престижне місце за пісню...
– Співаю я, ніби дихаю. А вірші пишу за покликанням. Після Сосюри я – найславетніший в Лисичому...
– Сліпа не дівчина-переможниця, а ти, Анатолію... Запам’ятай це. Мені твоя куплена брехнею дружба геть не потрібна...





ПОСІПАКИ ЯНУКОВИЧА


– Кого ви слухаєте, Костянтине Меркурійовичу?! Це ж посіпаки Януковича, найбільші місцеві брехуни. Окрім селищного голови, тут і людей совісних немає... Я за одним столом із ними сидіти не можу – це мене принижує...
І вийшов з кабінету голови Словяносербської ОДА. У дворі півтори години гомонів з водіями і слюсарями. У кишені не було ні гривні, тож я не міг дістатится до Луганська.
Нарешті «батьки» району вирвались на площу біля будинку адміністрації.
– Де ж подівся друг Ваня Низовий? – забідкався академік. – Я ж повинен відвезти його додому...
– А я тут, дорогий Костянтине Меркурійовичу! Я ж казав, що з посіпаками Януковича мені не по дорозі...





А ЗОРІ ТУТ І СПРАВДІ ТИХІ


Я засинаю одразу по дев’ятій вечора і встаю удосвіта, ще до жайворів. У Свистунівці або Марківці ранкове пробудження дарує тобі чимало всіляких див: хрущів над вишнями, якщо це у травні, зорепад, якщо це серпень. І обов’язкове гудіння невсипущих бджіл-трудівниць. Собачий гавкіт вгамовується, на ставкових плесах розходяться кола...
Тихі зорі спонукають до роздумів про чудові перспективи життя на волі.
Справді тихі зорі...





НЕ РУДИЙ ПАНЬКО


Не знаю, який заядлий пасічник мій земляк, а по сумісництву ще й Президент України Віктор Ющенко, але, вірю, він і в підметки не годиться моєму старшому другові з села Свистунівки Іванові Васильовичу Дробицькому, а тим паче гоголівському рудому Паньку. Бо ці обидва, крім доїння бджіл, мали ще й літературний хист і писали путні книжки про народне життя-буття, тоді як Віктор Андрійович самотужки не напише змістовного Указу, а чужі державні акти заветовує, бо нічого в них не розуміє...
Ох, мало, мало у нас нині Іванів і Паньків!





СМЕРТЬ РОЗМИНУЛАСЯ ЗІ МНОЮ


Видно з усього, що я ще поживу на цьому світі, потопчу траву-мураву. Не загинув під колесами товарняка у Казахстані та поблизу Балашова, не потонув у Сулі та Онезі, тож і моє стрімке падіння з ламкої вільхи в лузі під Першотравневим – ще не кінець, не останній акорд...
Смерть розминулася зі мною і тоді, коли межи нею і життям було не більше п’яти сантиметрів. Катя Діденкова розказала про цю жахливу пригоду своїй старшій сестрі Валентині, а та нещодавно – нагадала мені при зустрічі.





Я СКУЧИВ ЗА МАЙДАНОМ


Днями луганські активісти Руху та «Просвіти» збираються їхати до столиці. Я сам напросився, бо мене забули включити до складу делегації, дарма що я був першим «просвітянином», який закликав шанувати автохтонну мову лугарів.
Д.В. Павличко став на мій захист:
– Нехай Іван їде, він, бачу, скучив за нічним столичним Майданом. Може, це буде його остання поїздка до Києва...
Так, я скучив за Майданом, за помаранчевим настроєм свідомого українства.





У РОМНАХ МАКІВНИКИ СОЛОДШІ


Такої спеки не було давно вже. У Ромні ми заховалися під тентом і наминали наркотичну страву. Хіба й Шевченко, буваючи не раз тут, на ярмарку, зі смаком наркотик цей не споживав, охоче куштуючи маківники?
Ми куштували нелегальну страву в Батурині, Хоружівці та Сумах, найвище оцінили все ж роменські збадьорливі найліпші пиріжки. У затінку Шевченка кайф ловив я...





ПРИНАДЛИВЕ МІСТЕЧКО


До Кролевця домчали ми під вечір.
Давила втома брилою на плечі, хотілось їсти, та найбільше – пить, перепочити мить хоча б. Рипить московський шлях під гумою. Десь тут є дивний сад... Міняємо маршрут, та швидко вечоріє... Диво-сад побачим іншим разом. Зорепад нас кличе в путь-дорогу неблизьку, через Батурин, через Сейм-ріку до селища славетного Терни – попробуй тут зверни...





НА КАЛИНОВІМ МОСТІ


Як нас гнали на демонстрацію першого травня, то на мосту через Сулу я загнав у п’яту величезний шпичак. Через тиждень нога позеленіла і віднялася. До школи я ходити не міг, тож лежав у кутку нашої хати і малював вугіллям на свіжопобіленій стіні симпатичних матросиків.
А по марківському калиновому мосту торохтіли полуторки і зіси, вантажені цукровими буряками. Калиновий міст з’єднував протилежні береги однієї великої любові.
На калиновому мосту ще не раз в житті обнімуться мої минулі літа.
Калиновий міст давно вже став бетонним, але дзвенить, як у дитинстві.





І РАК МЕНІ ВІДОМСТИВ


Малим я вправно ловив раків у комунівському ставку та продавав їх зальотним студентам Сумського технікуму по рублю за цеберку. Одного разу якийсь моряк продав мені за цеберку раків тоненьку «капітанську» сигару. Мені вона не сподобалась, і я вирішив не силувати себе до паління тютюну.
Та кучерівські хлопці, і в першу чергу мій сусіда і родич Ванько Пигуль, силоміць змусили мене затягнутися «козячою ніжкою», у якій були намішані турецький тютюн, гусяче лайно і суха трава. Мене цілий тиждень рвало немилосердно, однак по всьому тому хлопці заставили знову на повні груди вдихнути дим кізяків і дурману.
Через шістдесят п’ять літ рак-неборак з комунівського ставу наздогнав мене і жорстоко відомстив мені за всі образи, вчепившись у мою праву легеню великою клешнею. Тепер я сплачую компенсацію мстивому ракові – тисячами і тисячами гривень (рублі у нас давно скасовані).
А рак-неборак злорадствує, не послабляє тиски сталевої клешні...





ДОРОГА ДО РАЮ


Он тамечки, за рогом – рай.
Аде дорога до нього пролягає через пекло. Не впади на першому з дев’яти пекельних кіл. Пам’ятай, що в раю квітує твоя райська яблунька, пересаджена з твого дитинства господнім садівником.
Тримайся дороги до раю!