ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Лелечі клекоти в тумані" (2010)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Мікроновели
ГЕРОЙ МУКДЕНА
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
*Цитату взято батьком із вірша його друга юності Наума Тихого...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію