Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.25
14:11
Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
2026.04.25
13:47
Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
2026.04.25
12:03
До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин -
То спробу я таку хіба зроблю?
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин -
То спробу я таку хіба зроблю?
2026.04.25
12:03
За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
2026.04.25
10:35
А він тебе й мене любив, таку біленьку...
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
2026.04.25
06:29
Багровою млою затьмарена далеч,
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
2026.04.25
05:11
не казка і не зовсім каско
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
2026.04.24
16:40
з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
2026.04.24
13:43
не продирався у достойники
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
2026.04.24
13:03
Листок осінній скроні посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
2026.04.24
11:26
Він вибухнув,..
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
2026.04.24
10:46
Не жаліла себе ніколи,
піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
2026.04.24
09:44
Звичайно, такий відгук свідчить про щире бажання його автора знайти ключик від серця того чи тієї, хто може допомогти стати членом якоїсь творчої спілки, видати власну збірку за рахунок видавництва, зрештою, стати лавреатом… А якщо не зможе, ось тоді можн
2026.04.24
08:16
А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.
2026.04.24
05:50
Знову в грудях б'ються хвилі
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
2026.04.23
22:07
Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Лелечі клекоти в тумані" (2010)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Мікроновели
ГЕРОЙ МУКДЕНА
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
*Цитату взято батьком із вірша його друга юності Наума Тихого...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
