Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Лелечі клекоти в тумані" (2010)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Мікроновели
ГЕРОЙ МУКДЕНА
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
*Цитату взято батьком із вірша його друга юності Наума Тихого...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
